Дитинство
(0 - 12років)
Народжений був у сімї столяра та виховательки дитячого садику у м.Сарни Рівненської області 8 січня 1985р. Сімя була не із багатих, так як столярів і вихователів на той час не цінували і платили копійки, тому що таке бідність я пізнав із пелюшок, яких в мене і так не було. Батько працював постійно, майже без вихідних, поки мати гляділа малого Андрійчика, інколи вони мінялись ролями, коли одному із них я набридав і виїдав весь мозок чайною ложечкою, тому можна сказати що і мати і батько були в декреті. Коли мені виповнилось 3 роки, відвели мене в тюрму строгого режиму №5 "Дзвіночок", де мене очікувало 4 роки увязнення під наглядом строгих вихователів, які змушували їсти, спати і гуляти по розкладку. На той момент це здавалося каторгою, але робити було нічого, тому що там працювала мати, і в неї були хорошо звязки з наглядачами та директором цієї колонії, так сказати знала куди і як підмазати, цей урок я усвоїв з самого дитинства. Батько в свою чергу працював тяжко на заводі, із за чого часто, а якщо бути конкретнішим, то кожного дня після роботи брався за гранчак. Буйним він не був, але його перегар мучав всю сімю.
Коли мені виповнилось 7 років, в мене сталось 2 події, які кардинально змінили моє життя.
Першою подією було народження моєї сестри Анжеліки. В цей момент я зрозумів що уваги я від батьків більше не отримаю, і вся увага та кошти сімї будуть йти на виховання, одівання і навчання сестри. Мені нічого не залишалось як в такому молодому віці почати працювати головою і заробляти гроші самостійно. Літом я продавав на вулиці звичайну холодну воду із під крану випадковим прохожим, а осінью я крав вишні, полуницю і яблука у сусідів на городах і продавав їх баригам на базарі, грошей звісно багато за це не отримував, але на питарди вистачало.
Другою новиною була друга ходка на срок, вже більшого терміну, до вязниці строгого режиму I-III ступенів міста Сарни, на термін 11 років. Я думав що пекло було у "Дзвіночку", але я помилявся, пекло мене чекало попереду.
В вязниці я не відзначався особливою активністю, але вже починаючи з 4 року увязненя близько познайомився з корупцією і взятками. Наглядачі по Математиці і Англійській мові дуже любили хабарі, а я ці предмети освоював доволі добре, тому продавав домашні завдання для своїх однокамерників.
Юність
(12 - 18років)
Поки ми матали срок у нас вийшло із однодумцями організувати власне ОПГ. Ми тримали цю каторшу на ушах, навіть тих увязнених, хто відбув вже більше строк чим ми.
В 15 років ми з корішом знайшли вихіт на дешеві самокрутні сигарети, ціна було солодкою, а профіт великим, ми не могли відмовитись від спокуси заробітку, і почали поставляти партії самокруток до місця нашого увязнення. Тоді ми зрозуміли, що робити бізнес не так і важко, головне що в тебе є голова на плечах, як говорила нам моя мати. В сімї в мене курящих не було, тому я вирішив зайняти це почесне місце першим. Декілька рарів, а саме 7 я палився перед ****************************ою що від мене несе сигаретами, але всі 7 разів в мене виходило відмазатись і отримувати покарання у вигляді стусанів та підзатильників. Тоді я освоював свій другий урок життя - "Хочеш жити, вмій вертітись", а також - "Язик без костей"
Коли було 16 років я пішов на бокс, відходив всього 3 заняття і мені зламали ніс і два ребра, але було б не так прикро, якби це було на тренування, а так, старші за гаражами особливо не питали, хочу я того чи ні . Зі спортом в мене не вийшло, тому ми з другом почали шукати варіанти, чим ще можна займатись. В голову звісно нічого не приходило, тому ми пішли працювати на склади з мукою і цукром, щоб хоч якось заробити грошей. Там я вперше надірвав спину. Показувати цього матері я не хотів, тому самостійно звернувся до лікарні. Лікар мені попав чудовий, і на мої прохання не говорити нічого батькам, він погодився, і підтримав, з того моменту в нашій компадії зявився Віталій Васильович, наш особистий лікар (класний дядько, так скажем він став для нас як хрещений батько)
Молодість
(18 - 30 років)
Коли мені стукнуло 18 років, настав час вирішувати, чим я буду займатись по житті далі, і в той момент мені дуже допоміг Віталій Васильович. Він дуже добре на той момент спілкувався із ректором Дніпровського медичного університету імені Тараса Шевченка, тому запропонував мені, щоб я пішов по його стопам і став людиною, яка допомагає іншим людям, а саме лікарем. Ми дасить довго обдумували який напрямок мені вибрати, і дішли висновку що краще всього мені підходить Хірургія. Віталій Васильович зідзвонився з ректором і ми договорились про особисту зустріч, дорога звісно була не близькою, мати з батьком дуже переживали за те що я буду навчатись в далині від дому, але всеж погодились і довірились мені, що я стану дійсно хорошою і порядною людиною. Не дивлячись на важкі вступні екзамини і зміну місця проживання, я всетаки вступив до Медичного університету у м.Дніпро, де і пустив власне кажучи своє коріння. Навчання мені давалось легко, тому що за ціль в мене було поставлено не опозоритись в очах батьків та Віталія васильовича, адже вони на мене ставили великі надії. Студенське життя річ цікава, степендія вроді як приходить, але її тут же і не має, тому ми з колегами так сказати по Цеху, почали шукати варіанти як нам заробити грошей, Варіантів було не багато, тому почали з самого простого, а саме з роздачи листівок, платили не багато, але і робота не пильна. Після пар декілька годн постояти, потикати людям бумажки і потім до трьох- чотирьох ранку сидиш і вчиш пари. Часто були випадки пянок, але це мене мало цікавило, в голові в мене завжди був тільки один план, як вивести свою сімю із бідності і як зробити так, щоб моя майбутня сімя ні в чому нуждалась. Після закінчення медичного університету з відзнакою, мене направили на роботу до Міської Лікарні м.Дніпро, де я зайняв посаду Фельшера. В звязку з тим що мені це подобалось, я дуже швитко просувався по карєрній драбині. У віці 24 років я зустрів своє перше і єдине кохання Світлану, через пів року ми одружились, а ще через рік у нас народився син Святослав.
Наші дні
Нещодавно мені здалося що я вже зробив достатньо для того щоб спокійно займатись тим чим я займаюсь, але з дитинства в мене залишилось відчуття недостатку, тому я стараюсь і надалі розвиватись в галузі медицини і науки, зараз пишу научну десертацію з питань втручання в організм біороботів, які автоматично будуть сцілювати пошкоджені тканини на біологічному рівні. Через 2 місяці буде конференція по Оптохірургії.
Нещодавно до мене звернувся мій давній шкілький друг, разом з яким ми поставляли самокрутки до школи, його звісно життя поматало добренько, але друг є друг і я не міг його не прийняти і вислухати. Він запропонував мені вигідну пропозицію, від якої я не міг мідмовитись по його словам. Діло було в продажі органів за кордон через чорний ринок, типу я вирізаю орган, а він через своїх "корешей" продає їх у Італії на чорному ринку. Я дуже сильно возмутився і вигнав його, сказавши що я давав клятву Гіпократа і такого робити не буду. Він дуже розізлився і сказав що я ще пошкодую про своє рішення і ще приповзу до нього на колінах. Дивлячись на нього я розумів що нічого страшного він для мене не представляє, але не тут то було. Через декілька днів мені на роботу роздається дзвінок і невідомий для мене голос говорить про те що мій син у них, і вони вимагають викуп у розмірі 10 міліонів гривень. Звісно в мене таких грошей не було і я згадую про пропозицію мого товариша, в мене не залишалось виходу, я прорахував два варіанти, спочатку я написав заяву до поліції, а потім зідзвонився з товаришем і сказав що я згоден на його умови, але гроші потрібні наперед. Ми домовились що я зранку йому привезу дві почки и два чоловічих яйця, і він іх спробує якнайшвидше продати, щоб відати мені гроші. Ситуація не із найкращих, я весь на нервах, руки трясуться, але вирішувати щось потрібно. З самого ранку я їду до лікарні і забираю обіцяні органи, та їду на місце зустрічі, погода була поганою, йшов сильний дощь, я приїхав на місце зустрічі раніше товарища, та чекав його, надіючись що він мене не кине, але других варіантів в мене не було. В назначений час навпроти мене підїхала машина, в ній я побачив товариша, і в цей момент в мене задзвонив телефон, це був Генерал поліції м.Дніпро, він повідомив мені що мій син знайшов і він вже в них, я дуже зрадів цій новині, але він сказав хто був замовником викрадення, і як ви могли догадатись, це був мій друг. Меж моєї злості просто не було, я думав розчавити його машиною, але трезве мислення взяло гору, і я просто розвернувся і поїхав до віділку забирати сина, після чого відвіз пакунки до лікарні. На наступний день мені зателефонував цей псевдо товариш, на що я йому сказав, що більше знати, чути і бачити його не хочу і кинув трубку. На цьому із минулим було покінчено, і почалась нова глава мого життя...
(0 - 12років)
Народжений був у сімї столяра та виховательки дитячого садику у м.Сарни Рівненської області 8 січня 1985р. Сімя була не із багатих, так як столярів і вихователів на той час не цінували і платили копійки, тому що таке бідність я пізнав із пелюшок, яких в мене і так не було. Батько працював постійно, майже без вихідних, поки мати гляділа малого Андрійчика, інколи вони мінялись ролями, коли одному із них я набридав і виїдав весь мозок чайною ложечкою, тому можна сказати що і мати і батько були в декреті. Коли мені виповнилось 3 роки, відвели мене в тюрму строгого режиму №5 "Дзвіночок", де мене очікувало 4 роки увязнення під наглядом строгих вихователів, які змушували їсти, спати і гуляти по розкладку. На той момент це здавалося каторгою, але робити було нічого, тому що там працювала мати, і в неї були хорошо звязки з наглядачами та директором цієї колонії, так сказати знала куди і як підмазати, цей урок я усвоїв з самого дитинства. Батько в свою чергу працював тяжко на заводі, із за чого часто, а якщо бути конкретнішим, то кожного дня після роботи брався за гранчак. Буйним він не був, але його перегар мучав всю сімю.
Коли мені виповнилось 7 років, в мене сталось 2 події, які кардинально змінили моє життя.
Першою подією було народження моєї сестри Анжеліки. В цей момент я зрозумів що уваги я від батьків більше не отримаю, і вся увага та кошти сімї будуть йти на виховання, одівання і навчання сестри. Мені нічого не залишалось як в такому молодому віці почати працювати головою і заробляти гроші самостійно. Літом я продавав на вулиці звичайну холодну воду із під крану випадковим прохожим, а осінью я крав вишні, полуницю і яблука у сусідів на городах і продавав їх баригам на базарі, грошей звісно багато за це не отримував, але на питарди вистачало.
Другою новиною була друга ходка на срок, вже більшого терміну, до вязниці строгого режиму I-III ступенів міста Сарни, на термін 11 років. Я думав що пекло було у "Дзвіночку", але я помилявся, пекло мене чекало попереду.
В вязниці я не відзначався особливою активністю, але вже починаючи з 4 року увязненя близько познайомився з корупцією і взятками. Наглядачі по Математиці і Англійській мові дуже любили хабарі, а я ці предмети освоював доволі добре, тому продавав домашні завдання для своїх однокамерників.
Юність
(12 - 18років)
Поки ми матали срок у нас вийшло із однодумцями організувати власне ОПГ. Ми тримали цю каторшу на ушах, навіть тих увязнених, хто відбув вже більше строк чим ми.
В 15 років ми з корішом знайшли вихіт на дешеві самокрутні сигарети, ціна було солодкою, а профіт великим, ми не могли відмовитись від спокуси заробітку, і почали поставляти партії самокруток до місця нашого увязнення. Тоді ми зрозуміли, що робити бізнес не так і важко, головне що в тебе є голова на плечах, як говорила нам моя мати. В сімї в мене курящих не було, тому я вирішив зайняти це почесне місце першим. Декілька рарів, а саме 7 я палився перед ****************************ою що від мене несе сигаретами, але всі 7 разів в мене виходило відмазатись і отримувати покарання у вигляді стусанів та підзатильників. Тоді я освоював свій другий урок життя - "Хочеш жити, вмій вертітись", а також - "Язик без костей"
Коли було 16 років я пішов на бокс, відходив всього 3 заняття і мені зламали ніс і два ребра, але було б не так прикро, якби це було на тренування, а так, старші за гаражами особливо не питали, хочу я того чи ні . Зі спортом в мене не вийшло, тому ми з другом почали шукати варіанти, чим ще можна займатись. В голову звісно нічого не приходило, тому ми пішли працювати на склади з мукою і цукром, щоб хоч якось заробити грошей. Там я вперше надірвав спину. Показувати цього матері я не хотів, тому самостійно звернувся до лікарні. Лікар мені попав чудовий, і на мої прохання не говорити нічого батькам, він погодився, і підтримав, з того моменту в нашій компадії зявився Віталій Васильович, наш особистий лікар (класний дядько, так скажем він став для нас як хрещений батько)
Молодість
(18 - 30 років)
Коли мені стукнуло 18 років, настав час вирішувати, чим я буду займатись по житті далі, і в той момент мені дуже допоміг Віталій Васильович. Він дуже добре на той момент спілкувався із ректором Дніпровського медичного університету імені Тараса Шевченка, тому запропонував мені, щоб я пішов по його стопам і став людиною, яка допомагає іншим людям, а саме лікарем. Ми дасить довго обдумували який напрямок мені вибрати, і дішли висновку що краще всього мені підходить Хірургія. Віталій Васильович зідзвонився з ректором і ми договорились про особисту зустріч, дорога звісно була не близькою, мати з батьком дуже переживали за те що я буду навчатись в далині від дому, але всеж погодились і довірились мені, що я стану дійсно хорошою і порядною людиною. Не дивлячись на важкі вступні екзамини і зміну місця проживання, я всетаки вступив до Медичного університету у м.Дніпро, де і пустив власне кажучи своє коріння. Навчання мені давалось легко, тому що за ціль в мене було поставлено не опозоритись в очах батьків та Віталія васильовича, адже вони на мене ставили великі надії. Студенське життя річ цікава, степендія вроді як приходить, але її тут же і не має, тому ми з колегами так сказати по Цеху, почали шукати варіанти як нам заробити грошей, Варіантів було не багато, тому почали з самого простого, а саме з роздачи листівок, платили не багато, але і робота не пильна. Після пар декілька годн постояти, потикати людям бумажки і потім до трьох- чотирьох ранку сидиш і вчиш пари. Часто були випадки пянок, але це мене мало цікавило, в голові в мене завжди був тільки один план, як вивести свою сімю із бідності і як зробити так, щоб моя майбутня сімя ні в чому нуждалась. Після закінчення медичного університету з відзнакою, мене направили на роботу до Міської Лікарні м.Дніпро, де я зайняв посаду Фельшера. В звязку з тим що мені це подобалось, я дуже швитко просувався по карєрній драбині. У віці 24 років я зустрів своє перше і єдине кохання Світлану, через пів року ми одружились, а ще через рік у нас народився син Святослав.
Наші дні
Нещодавно мені здалося що я вже зробив достатньо для того щоб спокійно займатись тим чим я займаюсь, але з дитинства в мене залишилось відчуття недостатку, тому я стараюсь і надалі розвиватись в галузі медицини і науки, зараз пишу научну десертацію з питань втручання в організм біороботів, які автоматично будуть сцілювати пошкоджені тканини на біологічному рівні. Через 2 місяці буде конференція по Оптохірургії.
Нещодавно до мене звернувся мій давній шкілький друг, разом з яким ми поставляли самокрутки до школи, його звісно життя поматало добренько, але друг є друг і я не міг його не прийняти і вислухати. Він запропонував мені вигідну пропозицію, від якої я не міг мідмовитись по його словам. Діло було в продажі органів за кордон через чорний ринок, типу я вирізаю орган, а він через своїх "корешей" продає їх у Італії на чорному ринку. Я дуже сильно возмутився і вигнав його, сказавши що я давав клятву Гіпократа і такого робити не буду. Він дуже розізлився і сказав що я ще пошкодую про своє рішення і ще приповзу до нього на колінах. Дивлячись на нього я розумів що нічого страшного він для мене не представляє, але не тут то було. Через декілька днів мені на роботу роздається дзвінок і невідомий для мене голос говорить про те що мій син у них, і вони вимагають викуп у розмірі 10 міліонів гривень. Звісно в мене таких грошей не було і я згадую про пропозицію мого товариша, в мене не залишалось виходу, я прорахував два варіанти, спочатку я написав заяву до поліції, а потім зідзвонився з товаришем і сказав що я згоден на його умови, але гроші потрібні наперед. Ми домовились що я зранку йому привезу дві почки и два чоловічих яйця, і він іх спробує якнайшвидше продати, щоб відати мені гроші. Ситуація не із найкращих, я весь на нервах, руки трясуться, але вирішувати щось потрібно. З самого ранку я їду до лікарні і забираю обіцяні органи, та їду на місце зустрічі, погода була поганою, йшов сильний дощь, я приїхав на місце зустрічі раніше товарища, та чекав його, надіючись що він мене не кине, але других варіантів в мене не було. В назначений час навпроти мене підїхала машина, в ній я побачив товариша, і в цей момент в мене задзвонив телефон, це був Генерал поліції м.Дніпро, він повідомив мені що мій син знайшов і він вже в них, я дуже зрадів цій новині, але він сказав хто був замовником викрадення, і як ви могли догадатись, це був мій друг. Меж моєї злості просто не було, я думав розчавити його машиною, але трезве мислення взяло гору, і я просто розвернувся і поїхав до віділку забирати сина, після чого відвіз пакунки до лікарні. На наступний день мені зателефонував цей псевдо товариш, на що я йому сказав, що більше знати, чути і бачити його не хочу і кинув трубку. На цьому із минулим було покінчено, і почалась нова глава мого життя...
