Коваль Андрій Володимирович народився 15 лютого в 2000 році в місті Прип’ять. Доволі цікаве місто народження, не правда? Давайте дізнаємось чому ж так вийшло.
Батьки Володимир Артурович і Василина Миколаївна довго не могли мати дітей, і пройшли довгий шлях до омріяної дитини : безліч консультацій спеціалістів, різноманітні сеанси екстрасенсів, шаманів, гадалок не давали результату. Висновок лікарів лишався незмінним – безплідність. Проклята ніч 26 квітня 1986 року пов’язана з аварією на ЧАЕС ,змінила життя 18 річних закоханих Володимира і Василини – радіоактивний викид ізотопів вплинув на репродуктивну функцію такі бажанні вагітності закінчувались викиднями.
Зимою 1997 року чергова спроба стати батьками знову зазнала краху. Василина була в розпачі, глибока депресія накрила її з головою. Володимир вирішив змінити кардинально обстановку, і щоб врятувати кохану дружину – нелегально поїхали до такого рідного, але покинутого дому – в Прип’ять. Дім був цілим, без комунікацій, але цілком придатним до проживання. Наодинці, без живої души поряд, в місті-привиді, на диво допоміг оговтатись, прийти до тями, розібратись парі в собі.
Наприкінці осені, Василина зрозуміла, що вагітна, але навіть не хотіла радіти – бо боялась, що все закінчиться як і попередні вагітності. Але час йшов, плід розвивався, радуючи своїми рухами батьків, які, боячись зурочити,тягнули зі зверненням до лікарів. В Лютому жінку розбудив посеред ночі різкий біль – почалися перейми на 7 місяці. Володимир з побілівшим обличчям, побіг заводити давно просто стоячу машину. Молячись всім богам світу, чоловік намагався завести авто,і на диво,мотор заспівав свою обнадійливу пісню. І розганяючи світлом фар по-літньому вже теплу ніч, айвівка прямувала до найближчого пологового будинку Києва. Андрій народився з троєкратним обвиттям пуповини, дуже малою вагою та кисневим голодуванням. Шансів вижити лікарів майже йому не давали. В свідоцтві про народження була вказана Прип’ять, як символ надії батьків, що такий очікуваний первісток виживе.
Важкі пологи вплинули на здоров’я хлопця – проблеми з легенями, ДЦП внаслідок кисневого голодування, проблеми з зором. Це все гнітило хлопчика. Він хотів бути як всі – гратись з м’ячом, розказувати весело вірша на святі в дитячому садку, бігати з іншими дітьми в рухливих іграх – але це було йому недоступно. Батьки, повернувшись до Києва, з головою пішли в роботу, щоб мати кошти на реабілітацію сина. Почався етап життя хлопця, де навіть в такому віці, довелось зціпити міцно зуби, щоб не плакати після болючих процедур та після того, як наркоз «відпусте» після чергової операції. Віталій не хотів плакати, бо бачив як його сльози приносять невимовний біль його мамі – і вже в 3 роки він посміхався, коли всередині все пекло вогнем і розривало. Так формувався його характер – сміятись там, де плачуть інші.
Юність
Безліч операцій, перенесених хлопцем, дала свої результати – фізичний розвиток достиг майже нормальної фізіологічної норми. Але відставання від ровесників в рівні фізичної підготовки було видно неозброєним оком. Віталія це гнітило, навіювало комплекси, хоч він і не показував цього. Безліч разів він просив батьків записати на індивідуальні заняття в зал, секцію чи басейн, але отримав категоричну відмову батька і мамині сльози.
Зціпивши зуби, юнак кожного дня прокидався удосвіта, через нестерпний біль у грудях, ногах, пробігав декілька кілометрів. Знесилений повертався додому, тихенько переодягався і лягав немов спати. Після школи замість репетиторів з англійської мови та математики – хлопець відвідував басейн. Вперто вчився плавати, ниряти, затримуючи дихання, розвиваючи слабкі легені.
Після чергових літніх канікулів 10 класі на першому дзвонику, однокласники його не впізнали. Замість хлопця низького зросту ,худої статури і в біфокальних окулярах, з'явився високий підкачаний юнак, котрий себе поводив доволі впевнено, а лазерна корекція зору дозволила позбавитись від тих окулярів. Після 4х років носіння брекетів, Віталій тепер міг похвалитись ідеальною білосніжною посмішкою. Це був фурор та його перемога. Активна юність, оповита палкими дівчатами, закрутила його в вирі подій.
Після школи перед хлопцем постало питання вибору навчального закладу. З самого дитинства він мріяв стати поліцейським. Але з часом, через захворювання від цієї мрії довелось відмовитись. Але в 11 класі, Андрій вирішив в черговий раз піти ва-банк з долею і вступити до Національної академії внутрішніх справ в Києві. Доволі важкий конкурсний набір і високі бали по предметам були успішно здані вересень Андрій зустрічав курсантом академії.
Студентські роки в житті позначились легковажністю у виборі дівчат та постійним удосконаленням своїх фізичних та розумових здібностей. В нього була ціль -- позбутись емоцій, а мати лише холодний розум. Але в один прекрасний день його чимось зачепила першокурсниця Аліна, котра виглядала дещо розгубленою занадто тендітною для атмосфери університету майбутніх поліціантів.
Але дівчина не стала його легкою здобиччю, і зацікавленість перетворилась в справжнє кохання, фіналом якого стало весілля. Весілля було пишним, дорогим, в найдорожчому ресторані Києва, батьки хлопця подарували 3кімнатну квартиру на Подолі, сплатили весільну подорож на Шрі-Ланку. З медового місяця молодята повернулись вже втрьох.
Здавалось, що щастя ллється рікою, але на 14 неділі вагітності ,ембріон завмер. Історія повторювалась. Але витримки, як в батька, в молодого чоловіка не було, і віддалення один від одного стало неминучим. І Аліна почала задивлятись на інших чоловіків..
Після закінчення академії, Андрій пішов працювати за розподілом в Вишгородський районне управління ГУНП, де показував високі результати та ефективність. І згодом був переведений з підвищенням до міста Дніпро, де за доволі короткий термін показав якісне кар’єрне зростання.
Отримавши генеральське звання, і піднімаючи келих з шампанським в надзвичайно дорогому ресторані, оглянув тих, хто прийшов його поздоровити : близькі друзі, батьки, волосся яких вже було посріблено сивиною, близькі родичі та дружина – Аліна холодно посміхалась йому, і цей холод бачив лише він. Але цей статус його влаштовував : ніхто не спокушався з випадкових красунь на його свободу, на роботі високо цінився статус одруженого щасливого сім’янина Аліна отримувала все, що хотіла, лише скориставшись однією посмішкою.Андрій
подумав про себе, що цю війну з самим собою він виграв. Він став саме тим, ким себе уявляв, лежачи на лікарняному ліжку, вмираючи подумки від нестерпного болю, говорив мамі, що все добре і він справиться з усім. Зараз він має все : дружину, щасливих батьків, матеріальний достаток, здоров’я, саме той сталевий характер, який він загартовував все життя. Але щось гнітило всередині, незрозуміле і досі відчуття. Приглушивши переживання, Андрій почав святкування своє підвищення разом з гостями все здавалось таким нерушимим..
Через 2 дні в країні почалась війна, і Віталій Андрійович не дивлячись на свій чин та звання, одним із перших взяв зброю до рук і пішов захищати свою Україну.
Батьки Володимир Артурович і Василина Миколаївна довго не могли мати дітей, і пройшли довгий шлях до омріяної дитини : безліч консультацій спеціалістів, різноманітні сеанси екстрасенсів, шаманів, гадалок не давали результату. Висновок лікарів лишався незмінним – безплідність. Проклята ніч 26 квітня 1986 року пов’язана з аварією на ЧАЕС ,змінила життя 18 річних закоханих Володимира і Василини – радіоактивний викид ізотопів вплинув на репродуктивну функцію такі бажанні вагітності закінчувались викиднями.
Зимою 1997 року чергова спроба стати батьками знову зазнала краху. Василина була в розпачі, глибока депресія накрила її з головою. Володимир вирішив змінити кардинально обстановку, і щоб врятувати кохану дружину – нелегально поїхали до такого рідного, але покинутого дому – в Прип’ять. Дім був цілим, без комунікацій, але цілком придатним до проживання. Наодинці, без живої души поряд, в місті-привиді, на диво допоміг оговтатись, прийти до тями, розібратись парі в собі.
Наприкінці осені, Василина зрозуміла, що вагітна, але навіть не хотіла радіти – бо боялась, що все закінчиться як і попередні вагітності. Але час йшов, плід розвивався, радуючи своїми рухами батьків, які, боячись зурочити,тягнули зі зверненням до лікарів. В Лютому жінку розбудив посеред ночі різкий біль – почалися перейми на 7 місяці. Володимир з побілівшим обличчям, побіг заводити давно просто стоячу машину. Молячись всім богам світу, чоловік намагався завести авто,і на диво,мотор заспівав свою обнадійливу пісню. І розганяючи світлом фар по-літньому вже теплу ніч, айвівка прямувала до найближчого пологового будинку Києва. Андрій народився з троєкратним обвиттям пуповини, дуже малою вагою та кисневим голодуванням. Шансів вижити лікарів майже йому не давали. В свідоцтві про народження була вказана Прип’ять, як символ надії батьків, що такий очікуваний первісток виживе.
Важкі пологи вплинули на здоров’я хлопця – проблеми з легенями, ДЦП внаслідок кисневого голодування, проблеми з зором. Це все гнітило хлопчика. Він хотів бути як всі – гратись з м’ячом, розказувати весело вірша на святі в дитячому садку, бігати з іншими дітьми в рухливих іграх – але це було йому недоступно. Батьки, повернувшись до Києва, з головою пішли в роботу, щоб мати кошти на реабілітацію сина. Почався етап життя хлопця, де навіть в такому віці, довелось зціпити міцно зуби, щоб не плакати після болючих процедур та після того, як наркоз «відпусте» після чергової операції. Віталій не хотів плакати, бо бачив як його сльози приносять невимовний біль його мамі – і вже в 3 роки він посміхався, коли всередині все пекло вогнем і розривало. Так формувався його характер – сміятись там, де плачуть інші.
Юність
Безліч операцій, перенесених хлопцем, дала свої результати – фізичний розвиток достиг майже нормальної фізіологічної норми. Але відставання від ровесників в рівні фізичної підготовки було видно неозброєним оком. Віталія це гнітило, навіювало комплекси, хоч він і не показував цього. Безліч разів він просив батьків записати на індивідуальні заняття в зал, секцію чи басейн, але отримав категоричну відмову батька і мамині сльози.
Зціпивши зуби, юнак кожного дня прокидався удосвіта, через нестерпний біль у грудях, ногах, пробігав декілька кілометрів. Знесилений повертався додому, тихенько переодягався і лягав немов спати. Після школи замість репетиторів з англійської мови та математики – хлопець відвідував басейн. Вперто вчився плавати, ниряти, затримуючи дихання, розвиваючи слабкі легені.
Після чергових літніх канікулів 10 класі на першому дзвонику, однокласники його не впізнали. Замість хлопця низького зросту ,худої статури і в біфокальних окулярах, з'явився високий підкачаний юнак, котрий себе поводив доволі впевнено, а лазерна корекція зору дозволила позбавитись від тих окулярів. Після 4х років носіння брекетів, Віталій тепер міг похвалитись ідеальною білосніжною посмішкою. Це був фурор та його перемога. Активна юність, оповита палкими дівчатами, закрутила його в вирі подій.
Після школи перед хлопцем постало питання вибору навчального закладу. З самого дитинства він мріяв стати поліцейським. Але з часом, через захворювання від цієї мрії довелось відмовитись. Але в 11 класі, Андрій вирішив в черговий раз піти ва-банк з долею і вступити до Національної академії внутрішніх справ в Києві. Доволі важкий конкурсний набір і високі бали по предметам були успішно здані вересень Андрій зустрічав курсантом академії.
Студентські роки в житті позначились легковажністю у виборі дівчат та постійним удосконаленням своїх фізичних та розумових здібностей. В нього була ціль -- позбутись емоцій, а мати лише холодний розум. Але в один прекрасний день його чимось зачепила першокурсниця Аліна, котра виглядала дещо розгубленою занадто тендітною для атмосфери університету майбутніх поліціантів.
Але дівчина не стала його легкою здобиччю, і зацікавленість перетворилась в справжнє кохання, фіналом якого стало весілля. Весілля було пишним, дорогим, в найдорожчому ресторані Києва, батьки хлопця подарували 3кімнатну квартиру на Подолі, сплатили весільну подорож на Шрі-Ланку. З медового місяця молодята повернулись вже втрьох.
Здавалось, що щастя ллється рікою, але на 14 неділі вагітності ,ембріон завмер. Історія повторювалась. Але витримки, як в батька, в молодого чоловіка не було, і віддалення один від одного стало неминучим. І Аліна почала задивлятись на інших чоловіків..
Після закінчення академії, Андрій пішов працювати за розподілом в Вишгородський районне управління ГУНП, де показував високі результати та ефективність. І згодом був переведений з підвищенням до міста Дніпро, де за доволі короткий термін показав якісне кар’єрне зростання.
Отримавши генеральське звання, і піднімаючи келих з шампанським в надзвичайно дорогому ресторані, оглянув тих, хто прийшов його поздоровити : близькі друзі, батьки, волосся яких вже було посріблено сивиною, близькі родичі та дружина – Аліна холодно посміхалась йому, і цей холод бачив лише він. Але цей статус його влаштовував : ніхто не спокушався з випадкових красунь на його свободу, на роботі високо цінився статус одруженого щасливого сім’янина Аліна отримувала все, що хотіла, лише скориставшись однією посмішкою.Андрій
подумав про себе, що цю війну з самим собою він виграв. Він став саме тим, ким себе уявляв, лежачи на лікарняному ліжку, вмираючи подумки від нестерпного болю, говорив мамі, що все добре і він справиться з усім. Зараз він має все : дружину, щасливих батьків, матеріальний достаток, здоров’я, саме той сталевий характер, який він загартовував все життя. Але щось гнітило всередині, незрозуміле і досі відчуття. Приглушивши переживання, Андрій почав святкування своє підвищення разом з гостями все здавалось таким нерушимим..
Через 2 дні в країні почалась війна, і Віталій Андрійович не дивлячись на свій чин та звання, одним із перших взяв зброю до рук і пішов захищати свою Україну.
