Прізвище Ім’я По-батькові (ПІБ): Флокі Роман Андрійович
Стать: чоловікМати: Флокі Олена Вікторівна — учителька української мови та літератури
Батько: Флокі Андрій Михайлович — інженер-будівельник
Дата народження: 12 квітня 2002 року
Вік: 23 роки
Місце народження: Харків, Україна
Місце проживання: Львів, Україна (переїхав у 2022 році)
Захоплення: фотографія, велоспорт, вулична архітектура, документалістика
Відмітні знаки: шрам над правою бровою, темне хвилясте волосся, завжди носить чорний рюкзак
Роман Флокі народився 12 квітня 2002 року у Харкові в простій родині. Його мати працювала вчителькою української мови та літератури, а батько був інженером-будівельником. Із дитинства Роман ріс спокійним та уважним хлопцем. Він не любив великі компанії й шумні розваги, натомість часто гуляв містом сам, розглядаючи старі будівлі, двори та людей.
Ще у дванадцять років батько подарував йому старий плівковий фотоапарат. Саме тоді фотографія стала головною частиною його життя. Роман почав знімати все навколо: трамваї, дощові вулиці, випадкових перехожих та вечірній Харків. Через об’єктив він ніби бачив справжнє життя людей.
У школі Роман був тихим, але розумним учнем. Учителі цінували його за дисципліну та уважність. Він рідко вступав у конфлікти, хоча іноді через свій характер міг різко реагувати на несправедливість. Саме в підлітковому віці він отримав шрам над правою бровою — під час поїздки на велосипеді Роман не впорався з керуванням та впав на асфальт. Після цього шрам став його впізнаваною рисою.
Після початку повномасштабної війни у 2022 році життя родини різко змінилося. Харків став небезпечним містом через постійні обстріли. Родина Флокі вирішила переїхати до Львова, де було спокійніше. Переїзд став важким ударом для Романа, адже він залишив друзів, рідні вулиці та все життя, до якого звик.
У Львові Роман вступив на факультет журналістики. Паралельно він займався волонтерством та документальною фотографією. Він фотографував евакуації людей, гуманітарну допомогу та життя переселенців. Його роботи почали помічати місцеві журналісти й волонтери.
Але життя у Львові було непростим. Родина мала фінансові труднощі, а стипендії та підробітків не вистачало навіть на базові потреби. Роман жив у гуртожитку, часто економив на їжі та майже не мав нормального відпочинку. Постійний стрес та відповідальність за сім’ю змушували його шукати стабільну роботу.
Саме тоді він отримав пропозицію вступити до патрульної поліції. Для Романа це виглядало шансом почати стабільне життя: офіційна зарплата, форма, повага суспільства та можливість допомагати людям. Він пройшов навчання та незабаром став патрульним у Львові.
На службі Роман швидко зарекомендував себе як уважний та дисциплінований працівник. Його вміння помічати деталі допомагало під час нічних патрулювань та оформлення інцидентів. Колеги помічали, що він майже ніколи не говорить зайвого та вміє зберігати холодний розум навіть у складних ситуаціях.
Проте справжня робота в поліції виявилася зовсім не такою, як він уявляв. Замість чесної служби людям Роман дедалі частіше стикався з бюрократією, тиском керівництва та подвійними стандартами. Деякі колеги відкрито говорили, що без «додаткових грошей» у системі вижити майже неможливо.
Спочатку Роман намагався триматися осторонь. Але низька зарплата, проблеми в родині та постійні витрати почали тиснути на нього. Одного разу водій запропонував йому гроші за те, щоб уникнути оформлення порушення. Роман довго вагався, але все ж погодився.
Після цього випадку межа між правильним та неправильним почала стиратися. Він переконував себе, що це лише тимчасово, що він робить це не заради розкоші, а заради виживання. Але з часом дрібні «подяки» перетворилися на звичку.
Роман почав співпрацювати з людьми, які шукали способи швидко вирішувати свої проблеми через знайомства в поліції. Це були підприємці, водії та посередники. За певну суму він міг «не помітити» деякі порушення або допомогти пришвидшити оформлення документів.
Його внутрішній конфлікт ставав дедалі сильнішим. З одного боку, він розумів, що втрачає власні принципи. З іншого — гроші допомагали родині та давали відчуття стабільності.
Мати Романа, яка все життя вчила його чесності, не здогадувалася про справжні джерела його доходів. Батько помічав, що син став замкнутішим та нервовішим, але не міг зрозуміти причину.
Згодом ситуація лише погіршувалася. Роман почав боятися не лише викриття, а й людей, із якими співпрацював. Деякі колеги вже знали про його діяльність і використовували це як спосіб тиску.
Через певний час внутрішня безпека поліції отримала анонімні скарги щодо корупційних схем у підрозділі. Почалися перевірки, допити та службові розслідування. Телефон Романа вилучили, а його фінансові операції почали перевіряти.
Саме тоді він зрозумів, наскільки далеко зайшов. Те, що колись здавалося дрібним компромісом, перетворилося на справжню пастку.
Суспільний осуд став для нього одним із найважчих випробувань. Деякі друзі відвернулися, колеги мовчали, а батьки були шоковані тим, ким став їхній син. Особливо боляче було дивитися в очі матері, яка все життя вчила його бути чесною людиною.
Його фотографії, які колись передавали правду про життя людей, тепер сприймалися зовсім інакше. Багато хто вважав Романа людиною, яка сама стала частиною системи, яку колись хотіла показувати та критикувати.
Після суду життя Романа повністю змінилося. Незалежно від вироку, він втратив довіру багатьох людей та змушений був починати життя майже з нуля.
Історія Романа Флокі — це історія про те, як страх, фінансові труднощі та постійний тиск можуть змінити людину. Він не був ні повністю хорошим, ні повністю поганим. Це людина, яка хотіла вижити та допомогти близьким, але поступово втратила межу між правильним і неправильним.
Наприкінці своєї історії Роман залишається сам на сам із головним питанням: чи можливо повернути собі чесність після всіх компромісів, які ти вже зробив?
