Прізвище Ім’я По-батькові (ПІБ): Олегов Артем Миколайович
Стать: Чоловіча
Мати: Василина Олегова
Батько: Микола Олегов
Дата народження: 10.03.2000
Вік: 25
Місце народження: м. Донецьк
Місце проживання: м. Київ
Сімейний стан: Неодружений
Захоплення: Армія, державні структури, риболовля
Відмітні знаки: Шрам на правій щоці від уламків ракети
Колір очей: Зеленокарий
Статура: Спортивна
Артем Миколайович Олегов народився 10 березня 2000 року у місті Донецьк, у родині, де служіння державі було не просто професією, а частиною життя. Його батько, Микола Олегов, більшу частину кар’єри провів у лавах Служби безпеки України, а мати, Василина, викладала історію у місцевому університеті. З дитинства хлопець ріс у домі, де поєднувалися інтелектуальність матері та залізна дисципліна батька. Артем швидко навчився поважати порядок, цінувати слово й не боятися труднощів.
Перші роки дитинства минули у спокійній атмосфері Донецька. Проте все змінилося у 2014 році, коли бойові дії охопили місто. Артему тоді було лише чотирнадцять. Під час одного з обстрілів уламки ракети влучили поруч із їхнім будинком — один із них зачепив хлопця по щоці. З того часу на його обличчі залишився глибокий шрам, який став мовчазним нагадуванням про війну. Родина була змушена евакуюватися до Києва, де почалося нове, важке життя з нуля.
У Києві Артем закінчив школу. Він не вирізнявся надмірною балакучістю, але мав сильний характер. Учителі помічали в ньому здатність швидко аналізувати ситуації, робити логічні висновки, проявляти спокій навіть тоді, коли інші губилися. Його улюбленими предметами були історія, право, інформатика та фізична культура. Після уроків відвідував секцію рукопашного бою, займався бігом, стрільбою, і вже тоді його статура формувалася як у людини з дисциплінованим режимом життя.
З дитинства Артем був вихований на історіях батька про службу, роботу у структурі, тишу розвідки, про людей, які роблять неможливе, але залишаються в тіні. Його це захоплювало — не через славу чи владу, а через саму ідею служіння. Після закінчення школи він твердо вирішив вступити до Національної академії Служби безпеки України. Конкуренція була жорсткою, але Артем пройшов усі випробування — як фізичні, так і психологічні.
У роки навчання він проявив себе як курсант із високим рівнем відповідальності. Особливо добре опанував предмети, пов’язані з аналітикою, контррозвідкою та кібербезпекою. Його вміння зберігати спокій, контролювати емоції і швидко адаптуватися до нових обставин відзначали викладачі. Вже тоді він почав формувати власний підхід до служби: працювати тихо, але ефективно, без пафосу, проте з максимальною віддачею.
Після випуску Артема направили до аналітичного відділу СБУ у Києві. Починав з обробки оперативних матеріалів, але швидко показав себе як людина, що здатна бачити більше, ніж написано у звітах. Згодом отримав доступ до роботи з конфіденційною інформацією, пов’язаною з внутрішньою безпекою. Його аналітичні висновки неодноразово допомагали запобігти витоку даних та виявити підозрілу активність серед потенційно небезпечних осіб.
Керівництво характеризує його як відповідального, стриманого та працелюбного співробітника. Артем не прагне публічності — для нього головне результат. Його девіз простий: “спокій — це теж зброя”. У будь-якій кризовій ситуації він зберігає холодний розум, чітко виконує завдання й не піддається емоціям.
У позаслужбовий час Артем залишається вірним своїм звичкам — тренування, тактична підготовка, читання аналітичної літератури. Його захоплення армією та державними структурами не обмежується теорією: він вивчає історію спецслужб, методи роботи контррозвідки та психологію оперативників. Але водночас у ньому збереглася частинка простої людини — любов до природи. Найбільше він любить риболовлю, де може залишитися сам на сам із тишею, водою й власними думками.
Про Артема кажуть, що він не прагне виділятись, але завжди лишає по собі враження. Його зеленокарі очі видають холодний аналітичний розум, але всередині ховається людина, яка колись пережила втрату дому, дитинства і спокою. Він не говорить про це, але шрам на щоці нагадує йому щодня, чому він служить.
Нині Олегов продовжує службу в одному з центральних управлінь СБУ. Його робота пов’язана з аналітичним супроводом операцій та координацією між підрозділами. Він залишається вірним своїм принципам — чесності, точності, лояльності до держави. У його кабінеті немає нічого зайвого: лише папки з документами, старий годинник і фото батьків.
Попри молодий вік, колеги відзначають у ньому зрілість і твердість характеру. Він рідко усміхається, майже не говорить про особисте життя, але завжди першим приходить на допомогу тим, хто потребує підтримки. Його поважають не за слова, а за справи.
Для Артема служба — це не кар’єра, а спосіб життя. Він розуміє, що не кожна перемога потрапляє у новини, але для нього важливо знати, що навіть одна правильно зібрана інформація може врятувати десятки життів. І хоч його робота — це тінь, він з гордістю стоїть у ній, бо знає: саме тінь створює світло.
Його мрія проста — щоб колись у країні не було потреби у таких, як він. Але поки що війна не закінчена, Артем продовжує служити, мовчки, уважно, професійно, так, як навчив батько. І кожен раз, виходячи з дому, він торкається шраму на щоці — як нагадування про минуле, яке зробило його тим, ким він є.
Стать: Чоловіча
Мати: Василина Олегова
Батько: Микола Олегов
Дата народження: 10.03.2000
Вік: 25
Місце народження: м. Донецьк
Місце проживання: м. Київ
Сімейний стан: Неодружений
Захоплення: Армія, державні структури, риболовля
Відмітні знаки: Шрам на правій щоці від уламків ракети
Колір очей: Зеленокарий
Статура: Спортивна
Біографія
Артем Миколайович Олегов народився 10 березня 2000 року у місті Донецьк, у родині, де служіння державі було не просто професією, а частиною життя. Його батько, Микола Олегов, більшу частину кар’єри провів у лавах Служби безпеки України, а мати, Василина, викладала історію у місцевому університеті. З дитинства хлопець ріс у домі, де поєднувалися інтелектуальність матері та залізна дисципліна батька. Артем швидко навчився поважати порядок, цінувати слово й не боятися труднощів.
Перші роки дитинства минули у спокійній атмосфері Донецька. Проте все змінилося у 2014 році, коли бойові дії охопили місто. Артему тоді було лише чотирнадцять. Під час одного з обстрілів уламки ракети влучили поруч із їхнім будинком — один із них зачепив хлопця по щоці. З того часу на його обличчі залишився глибокий шрам, який став мовчазним нагадуванням про війну. Родина була змушена евакуюватися до Києва, де почалося нове, важке життя з нуля.
У Києві Артем закінчив школу. Він не вирізнявся надмірною балакучістю, але мав сильний характер. Учителі помічали в ньому здатність швидко аналізувати ситуації, робити логічні висновки, проявляти спокій навіть тоді, коли інші губилися. Його улюбленими предметами були історія, право, інформатика та фізична культура. Після уроків відвідував секцію рукопашного бою, займався бігом, стрільбою, і вже тоді його статура формувалася як у людини з дисциплінованим режимом життя.
З дитинства Артем був вихований на історіях батька про службу, роботу у структурі, тишу розвідки, про людей, які роблять неможливе, але залишаються в тіні. Його це захоплювало — не через славу чи владу, а через саму ідею служіння. Після закінчення школи він твердо вирішив вступити до Національної академії Служби безпеки України. Конкуренція була жорсткою, але Артем пройшов усі випробування — як фізичні, так і психологічні.
У роки навчання він проявив себе як курсант із високим рівнем відповідальності. Особливо добре опанував предмети, пов’язані з аналітикою, контррозвідкою та кібербезпекою. Його вміння зберігати спокій, контролювати емоції і швидко адаптуватися до нових обставин відзначали викладачі. Вже тоді він почав формувати власний підхід до служби: працювати тихо, але ефективно, без пафосу, проте з максимальною віддачею.
Після випуску Артема направили до аналітичного відділу СБУ у Києві. Починав з обробки оперативних матеріалів, але швидко показав себе як людина, що здатна бачити більше, ніж написано у звітах. Згодом отримав доступ до роботи з конфіденційною інформацією, пов’язаною з внутрішньою безпекою. Його аналітичні висновки неодноразово допомагали запобігти витоку даних та виявити підозрілу активність серед потенційно небезпечних осіб.
Керівництво характеризує його як відповідального, стриманого та працелюбного співробітника. Артем не прагне публічності — для нього головне результат. Його девіз простий: “спокій — це теж зброя”. У будь-якій кризовій ситуації він зберігає холодний розум, чітко виконує завдання й не піддається емоціям.
У позаслужбовий час Артем залишається вірним своїм звичкам — тренування, тактична підготовка, читання аналітичної літератури. Його захоплення армією та державними структурами не обмежується теорією: він вивчає історію спецслужб, методи роботи контррозвідки та психологію оперативників. Але водночас у ньому збереглася частинка простої людини — любов до природи. Найбільше він любить риболовлю, де може залишитися сам на сам із тишею, водою й власними думками.
Про Артема кажуть, що він не прагне виділятись, але завжди лишає по собі враження. Його зеленокарі очі видають холодний аналітичний розум, але всередині ховається людина, яка колись пережила втрату дому, дитинства і спокою. Він не говорить про це, але шрам на щоці нагадує йому щодня, чому він служить.
Нині Олегов продовжує службу в одному з центральних управлінь СБУ. Його робота пов’язана з аналітичним супроводом операцій та координацією між підрозділами. Він залишається вірним своїм принципам — чесності, точності, лояльності до держави. У його кабінеті немає нічого зайвого: лише папки з документами, старий годинник і фото батьків.
Попри молодий вік, колеги відзначають у ньому зрілість і твердість характеру. Він рідко усміхається, майже не говорить про особисте життя, але завжди першим приходить на допомогу тим, хто потребує підтримки. Його поважають не за слова, а за справи.
Для Артема служба — це не кар’єра, а спосіб життя. Він розуміє, що не кожна перемога потрапляє у новини, але для нього важливо знати, що навіть одна правильно зібрана інформація може врятувати десятки життів. І хоч його робота — це тінь, він з гордістю стоїть у ній, бо знає: саме тінь створює світло.
Його мрія проста — щоб колись у країні не було потреби у таких, як він. Але поки що війна не закінчена, Артем продовжує служити, мовчки, уважно, професійно, так, як навчив батько. І кожен раз, виходячи з дому, він торкається шраму на щоці — як нагадування про минуле, яке зробило його тим, ким він є.
