Легкі гроші - бандитизм.
Дитинство
Владислав Люций народився у 2001 році 1 січня в індустріальному серці Харкова — районі, де дим із заводських труб змішувався з дитячим сміхом і сиренами поліції. Батько працював на металургійному комбінаті, мати — медсестрою у відділенні психіатрії. Родина жила бідно, але чесно. Щонайменше так думав Влад, допоки в 13 років не знайшов схованку батька з хабарями та саморобними пістолетами. Цей момент щось зламав у ньому. Світ більше не був чорно-білим — лише різні відтінки сірого. Після цього його завжди навідували думки що це і як це можливо але через вік він не міг до кінця зрозуміти як це і завжди розпитував батька. А батько в свою чергу що б не травмувати малого Владислава жорстко і холоднокровно просто мовчав по при те що він міг плакати заради цікавості. Також Влад побачив один раз як за гаражами які знаходяться у дворі батько розмовляв з двома на вигляд впливовими людьми які щось пхали в кишеню батькові. В це й момент батько побачив що Влад бачив цю ситуацію і вирішив дізнатися що саме він побачив але він попри психічний натиск батька вирішив мовчати і триматися до останнього начебто нічого не бачив. Але той все одно покарав малюка адже таким методом він хотів навчити що підглядати і підслуховувати це не нормально і не по "чоловічому".Дитинство
Юність
У 18 років Владиславу прийшла повістка до лав ЗСУ. Він вирішив не уникати повістки і піти служити що б получити військовий квиток. Це й рік в Армії пройшов так швидко що Влад і не збагнув як вже отримав військовий квиток і вирішив піти вчитися у Національну академію внутрішніх справ. Там він був не найкращим учнем, а через те що він не досягав певних досягнень в навчанні вчителі принижували і насміхалися а також вони підмовляли одногрупників що б також знущалися з нього, але Владислав мав інтуїцію й холоднокровність, що іноді викликало повагу у викладачів але вони намагалися це приховати що б він не розумів що робить усе правильно. Після цього його називали Люцифером — не за ім’я, а за здатність дивитися в очі злу без страху і сумніву.Після випуску він потрапив до підрозділу кримінального розшуку. Розкривав справи швидко і жорстко. Інформатори боялися його, а колеги — поважали, хоча й уникали. Він все ж таки шукав відповідь собі що робив батько у дитинстві і іноді він доходив до правильної думки але збивався і шукав не у тому напрямку. У ньому була темрява, яку не приховаєш форменим кашкетом. Декому здавалося, що він сам шукає злочини не заради справедливості, а заради задоволення контролювати ситуацію, тримати на гачку, грати в Бога.
Доросле життя
У 22 Владислав Люций став капітаном, але його особиста справа була позначена червоним: “Схильність до перевищення повноважень. Можливі зв’язки з кримінальними елементами. Спеціальний нагляд.” Однак жоден доказ ніколи не вийшов на поверхню. Він був майстром маніпуляцій, знав, як виглядати потрібною людиною в потрібний момент. Його боялися навіть прокурори. Його методи були нетипові. Де інші шукали докази — він шантажував. Де хтось вів допрос — Влад грав у мовчання. Він міг чекати годинами, мов вовк, що стежить за жертвою. Міг прикинутися другом, обіцявши захист, а потім — зламати долю одним підписом. Йому не потрібна була слава, не потрібно було “дякую”. Йому потрібно було, щоб страх працював краще за закон. Його неодноразово переводили — з району в район, з департаменту в департамент. “Не підходить до колективу”, “надмірна жорстокість”, “психологічна нестабільність”. Але результати не брехали: зниження вуличної злочинності, десятки розкритих вбивств, знищені нарко-мережі. Він завжди тримався на межі. І завжди — один. Одного разу він розкрив справу, яка змінила його. Убитий хлопець — 16-річний син журналістки, яка вела розслідування щодо поліції. Усі докази вели до мафії. Але Владислав знав: це була “внутрішня робота”. Він хотів діяти, але тієї ночі отримав конверт із фото: мати в лікарні, зламані ребра, синці. Підпис: “Ти наступний.” З того моменту щось у ньому померло. Він перестав шукати правду. Почав грати в гру системи. Працював на тих, хто платив більше. Вирішував, кого садити, кого — “відмазати”, а кого — тихо прибрати. Владислав Люций став тим, із ким навіть кримінальні авторитети радились перед “двіжами”. Його не цікавили гроші. Його цікавила влада. Йому подобалося знати, що він може стерти чиюсь біографію, як пил з полички. Що правда — поняття змінне, якщо у тебе в руках протокол і пістолет.Теперішній час
Тепер йому 24. Він влаштувався у Державну Криміналістичну Виконавчу Службу України і у нього немає родини, друзів, минулого. Є лише форма, кабінет і тіні в коридорах. Нові копи кажуть, що якщо працюєш з Люциєм — краще не питати зайвого адже не знаєш яку відповідь зможеш отримати. Він все ще розмовляє з мертвими. Що бачить сни, в яких вулиці Харкова горять, а він іде по них босоніж, не озираючись. Його батька вбили не задовго до підвищення на звання Підполковник і кинули записку під двері "Він догрався". Але ті хто його вбив помилилися і кинули записку не його матері а сину. Від тоді Влад не усіх ув'язнених поважає і навчився відокремлювати добрих і поганих. А до поганих ставлення гірше чим до добрих. Він прагне наладити схему корупції і найти тих які жорстко підставили батька у якійсь їхній домовленості. Хоча він і не знає умови домовленості і що пішло не так і чому батька вбито адже батько все ж таки не розповів йому про його справи і чим він займався. Від тоді Влад вирішує встати повністю на темну сторону але старається не повторювати батьківських помилок. Адже вже знає що може його чекати за неусвідомлену помилку. А коли в місті з’являється справжня темрява — дзвонять йому. Бо Владислав Люций знає, як з нею говорити. Бо іноді, щоб зловити диявола — треба бути ним.
Останнє редагування:
