Прізвище Ім’я По-батькові (ПІБ): Болбочан Петро Федорович
Стать: Чоловіча
Мати - Аманда Болбочан
Батько - Федір Болбочан
Зріст та вага: Зріст - 180 см; Вага - 70 кг.
Дата народження: 03.03.1988
Вік: 35 роки
Місце народження: Україна, Харків
Національність: Українець
Місце проживання: м. Харків
Захоплення:
Сімейний стан: Не одружений
Статура: Спортивна
Колір очей: Зелений
Зачіска: Середня довжина, темна.
Відмітні знаки: Шрам на лівій груді.
14 серпня 1988 року в Харківському пологовому будинку, в оточені людей в білих халатах та масках, всього в крові після кесарського розтину дістали з дуже слабкої, виснаженої жінки хлопчика на ім’я Петро. Її звали Аманда, вона мріяла про щасливе життя і тому доля звела її з добрим, милим, чуйним (таким він представ перед нею при знайомстві та залишався ним завжди тільки по відношенню до неї) Федором Болбочаном - головою бандитського угрупування, а також, як вже з часом станеться, з батьком Петра Болбочанова. Йшли перші роки дитинства і нашого маленького Петрика оточувало все, чого він тільки міг бажати - від дорогих іграшок, зроблених за образом відомих радянських на той час мультфільмів, доходячи до власного іграшкового майданчика. Чому таке яскраве дитинство? Відповідь проста - дев’яності.
У 2003-му році навчаючись в Харківському Фізико-математичному ліцеї № 27 у восьмому класі, Петро розуміє, що закохується у старосту класу на ім’я Марія. Обмірковуючи день-у-день спроби підійти і заговорити до неї, він не вигадав нічого кращого, як попросити свого ліпшого друга у школі - Максима, нагрубити їй, щоб він, неначе герой тут же заступився за неї. Хлопці так і вчинили, але хто ж знав, що Маша і сама здатна за себе постояти. В результаті - розбитий ніс Максима і здивована фізіономія того, хто все це вигадав з неймовірним почуттям провини перед своїм другом, адже його шкільній репутації настав кінець. Останнім часом у Петра все якось йшло шкереберть. 25 квітня 2003-го року, прийшовши додому після школи, він став свідком сидівших за кухонним столом у розпачі батьків. Щось було не так. Хлопець тільки-но хотів поцікавитися, як один дзвінок у двері з фразою: “Прийшов час розплати, Болбочан!”, перебив його. Наляканий погляд один на одного, моментальні сльози матері і швидка батькова спроба втечі через підвальне приміщення будинку. Так-так, у сім’і Болбочан під будинком було власне підвальне приміщення, яке вело до виходу аж на іншу по-сусідству вулицю. Одна мить і вхідні двері з гуркотом опинилися на підлозі. Стіни їх будинку вперше почули крики Аманди і Петра. “Петрику, тікай!”, - вигукнула мати. 15-річний хлопчина зі сльозами вибіг на ігровий майданчик і заховавшись у басейні з кульками, затаїв подих. Декілька пострілів і вже ніяких криків чутно не було. Хлопець точно знав, що його шукають: чув кроки та вигуки якихось дорослих, але виходити попри все не хотів - боявся. В якийсь момент почулися скрипіння автомобільних колес, хлопчик зрозумів, що нападники поїхали геть. Зберігаючи обережність, наймолодший з Болбочан пішов у будинок. Заклякнувши на місці, руки хлопця почало трусити, а ноги ледь могли тримати 45 кілограмове тіло. Атмосфера в будинку була жахливіше нікуди: розбиті вікна на кухні, розкидане усюди скло, бризки крові по стінах і холодне, бездиханне тіло Аманди на підлозі, біля якої лежав видернутий з холодильника малюнок з назвою “Я люблю тебе, мамо”.
25 квітня 2006-го року, вісімнадцятирічний Петро стоїть, схиливши голову перед могилою своєї матері, міцно сжавши ладонь в кулак. Нічого його вже не радовало. Тільки помста і тільки. Він хотів знати правду, хотів знати чому батько не передбачив це і де, взагалі він наразі? Чи живий взагалі? Аж раптом: дотик… Дотик до його плеча. Марія. Та староста, в яку одного разу ще раннім юнаком закохався Петро. З часом, після довгої їх розмови виявилося, що Марія, коли дізналася яке горе трапилося, намагалася відшукати його і нарешті їй це вдалося. Ніч, після тієї розмови, юнак пам’ятає і досі. Незабаром ці молодята почали зустрічатися. Все у них було: розваги, сварки, побачення, сміх, сльози і продовжуючи перелічувати весь цей список, як висновок, можна сказати, що створювалися нові і нові спогади. Але, як-то кажуть: “Не все довічне” і юнак, підробляючи на СТО біля квартири яку знімав, отримує від свого начальства повістку до армії. 2007-го року юнак успішно навчається військовій справі і нічого, окрім як туги за дівчиною та жаги до помсти не відчував. 2009-го року Петро Федорович, повертається з армії і дізнається, що ніхто вже його не чекає. Марія була із буржуазної сім’ї, голова сімейства який не бажав щоб його донька була з якимось пройдісвітом. Справа у тому, що дядько по батьковій лінії, відсудив, підкупивши суддю собі усе майно брата і зник, залишивши Петра ні з чим. Вона повинна була обрати: або від неї відмовляється її сім’я, або вона завершує стосунки з юнаком. Як вже всім зрозуміло, Петро залишився один і тому йде вчитися до міліцейської академії. Вже 2018-го року Петро працює слідчим в поліції. На своєму рахунку має декілька розкритих справ і що саме найголовніше - слід, який може привести до батька. Одного разу, до слідчого звернулася молода жінка. Вона розповіла, що її чоловіка вбили серед білого дня в його ж кімнаті. Поліція так і не натрапила на слід і тому вона сподівається на окреме, приватне слідство. Слідчий береться за справу, звісно ж за окрему плату. Під час слідства він натрапляє на чоловіка, який володіє декільками ювелірними магазинами на ім’я Федір Коновалец. Зайшовши до одного з його ювелірних магазинів, попрохав у адміністратора дати інформацію, де можна зустріти керівника магазина. В результаті чого, вдалося лише дізнатися особистий номер Федір. Декілька хвилин і зустріч таки сталася. З чорного Мерседесу Гелендвагену на домовленному місці виходить чоловік 70-и років, в солідному смокінгу. Піднявши голову і подивившись на Владоса, чоловік закляк на місті. “Вітаю! Я приватний детектив - Владислав Крапля”, - почав Петро Федорович. “Сину?”, - відповідає чоловік.
Стать: Чоловіча
Мати - Аманда Болбочан
Батько - Федір Болбочан
Зріст та вага: Зріст - 180 см; Вага - 70 кг.
Дата народження: 03.03.1988
Вік: 35 роки
Місце народження: Україна, Харків
Національність: Українець
Місце проживання: м. Харків
Захоплення:
Сімейний стан: Не одружений
Статура: Спортивна
Колір очей: Зелений
Зачіска: Середня довжина, темна.
Відмітні знаки: Шрам на лівій груді.
Дитинство
14 серпня 1988 року в Харківському пологовому будинку, в оточені людей в білих халатах та масках, всього в крові після кесарського розтину дістали з дуже слабкої, виснаженої жінки хлопчика на ім’я Петро. Її звали Аманда, вона мріяла про щасливе життя і тому доля звела її з добрим, милим, чуйним (таким він представ перед нею при знайомстві та залишався ним завжди тільки по відношенню до неї) Федором Болбочаном - головою бандитського угрупування, а також, як вже з часом станеться, з батьком Петра Болбочанова. Йшли перші роки дитинства і нашого маленького Петрика оточувало все, чого він тільки міг бажати - від дорогих іграшок, зроблених за образом відомих радянських на той час мультфільмів, доходячи до власного іграшкового майданчика. Чому таке яскраве дитинство? Відповідь проста - дев’яності.
[II] Випадок з юнацтва
У 2003-му році навчаючись в Харківському Фізико-математичному ліцеї № 27 у восьмому класі, Петро розуміє, що закохується у старосту класу на ім’я Марія. Обмірковуючи день-у-день спроби підійти і заговорити до неї, він не вигадав нічого кращого, як попросити свого ліпшого друга у школі - Максима, нагрубити їй, щоб він, неначе герой тут же заступився за неї. Хлопці так і вчинили, але хто ж знав, що Маша і сама здатна за себе постояти. В результаті - розбитий ніс Максима і здивована фізіономія того, хто все це вигадав з неймовірним почуттям провини перед своїм другом, адже його шкільній репутації настав кінець. Останнім часом у Петра все якось йшло шкереберть. 25 квітня 2003-го року, прийшовши додому після школи, він став свідком сидівших за кухонним столом у розпачі батьків. Щось було не так. Хлопець тільки-но хотів поцікавитися, як один дзвінок у двері з фразою: “Прийшов час розплати, Болбочан!”, перебив його. Наляканий погляд один на одного, моментальні сльози матері і швидка батькова спроба втечі через підвальне приміщення будинку. Так-так, у сім’і Болбочан під будинком було власне підвальне приміщення, яке вело до виходу аж на іншу по-сусідству вулицю. Одна мить і вхідні двері з гуркотом опинилися на підлозі. Стіни їх будинку вперше почули крики Аманди і Петра. “Петрику, тікай!”, - вигукнула мати. 15-річний хлопчина зі сльозами вибіг на ігровий майданчик і заховавшись у басейні з кульками, затаїв подих. Декілька пострілів і вже ніяких криків чутно не було. Хлопець точно знав, що його шукають: чув кроки та вигуки якихось дорослих, але виходити попри все не хотів - боявся. В якийсь момент почулися скрипіння автомобільних колес, хлопчик зрозумів, що нападники поїхали геть. Зберігаючи обережність, наймолодший з Болбочан пішов у будинок. Заклякнувши на місці, руки хлопця почало трусити, а ноги ледь могли тримати 45 кілограмове тіло. Атмосфера в будинку була жахливіше нікуди: розбиті вікна на кухні, розкидане усюди скло, бризки крові по стінах і холодне, бездиханне тіло Аманди на підлозі, біля якої лежав видернутий з холодильника малюнок з назвою “Я люблю тебе, мамо”.
[III] Рана, яка не загоїться
25 квітня 2006-го року, вісімнадцятирічний Петро стоїть, схиливши голову перед могилою своєї матері, міцно сжавши ладонь в кулак. Нічого його вже не радовало. Тільки помста і тільки. Він хотів знати правду, хотів знати чому батько не передбачив це і де, взагалі він наразі? Чи живий взагалі? Аж раптом: дотик… Дотик до його плеча. Марія. Та староста, в яку одного разу ще раннім юнаком закохався Петро. З часом, після довгої їх розмови виявилося, що Марія, коли дізналася яке горе трапилося, намагалася відшукати його і нарешті їй це вдалося. Ніч, після тієї розмови, юнак пам’ятає і досі. Незабаром ці молодята почали зустрічатися. Все у них було: розваги, сварки, побачення, сміх, сльози і продовжуючи перелічувати весь цей список, як висновок, можна сказати, що створювалися нові і нові спогади. Але, як-то кажуть: “Не все довічне” і юнак, підробляючи на СТО біля квартири яку знімав, отримує від свого начальства повістку до армії. 2007-го року юнак успішно навчається військовій справі і нічого, окрім як туги за дівчиною та жаги до помсти не відчував. 2009-го року Петро Федорович, повертається з армії і дізнається, що ніхто вже його не чекає. Марія була із буржуазної сім’ї, голова сімейства який не бажав щоб його донька була з якимось пройдісвітом. Справа у тому, що дядько по батьковій лінії, відсудив, підкупивши суддю собі усе майно брата і зник, залишивши Петра ні з чим. Вона повинна була обрати: або від неї відмовляється її сім’я, або вона завершує стосунки з юнаком. Як вже всім зрозуміло, Петро залишився один і тому йде вчитися до міліцейської академії. Вже 2018-го року Петро працює слідчим в поліції. На своєму рахунку має декілька розкритих справ і що саме найголовніше - слід, який може привести до батька. Одного разу, до слідчого звернулася молода жінка. Вона розповіла, що її чоловіка вбили серед білого дня в його ж кімнаті. Поліція так і не натрапила на слід і тому вона сподівається на окреме, приватне слідство. Слідчий береться за справу, звісно ж за окрему плату. Під час слідства він натрапляє на чоловіка, який володіє декільками ювелірними магазинами на ім’я Федір Коновалец. Зайшовши до одного з його ювелірних магазинів, попрохав у адміністратора дати інформацію, де можна зустріти керівника магазина. В результаті чого, вдалося лише дізнатися особистий номер Федір. Декілька хвилин і зустріч таки сталася. З чорного Мерседесу Гелендвагену на домовленному місці виходить чоловік 70-и років, в солідному смокінгу. Піднявши голову і подивившись на Владоса, чоловік закляк на місті. “Вітаю! Я приватний детектив - Владислав Крапля”, - почав Петро Федорович. “Сину?”, - відповідає чоловік.
[IV] Зустріч, яка змінила все
Нарешті йому це вдалося. Доля. Доля і віра виявилися куди сильнішими і справжніми, ніж Петро міг собі уявити. Під час особистої розмови із батьком, у слідчого вже не було ні образи, ні ненависті, ні розпачу, ні самотності… Лише порожнеча. Федір розповів, що це його люди вбили того чоловіка. Вбили, бо знайшли його - того, хто вбив матір Петра. За всі ці роки, його батько змінив прізвище на Коновалец і організував власне групування. Власну родину, яка була вірнішою, ніж будь-хто. “Сину, якщо станеться так, що я сяду у в’язницю, то дозволь перед цим запросити тебе до нас?”, - тихим голосом проговорив Федір. Слідчий уважно вислухавши батька, розвернувся і пішов геть. Через чотири місяці… Через довгі і виснажливі чотири місяці під час яких Петро приховував від керівництва деталі слідца, всіляко плутавши справу, він знову зустрівся з батьком. “Я готовий стати членом твоєї сім'ї і ім'я мені - Маестро”, - твердо промовив слідчий. З тих пір, Петро Болбочан намагається допомогти уникнути покарання друзям Коновалец, таким чином зміцнюючи зв’язки і поповнюючи групування. 
