Прізвище Ім’я По-батькові (ПІБ): Токсичний Костя Антонович
Стать: Чоловік
Мати - Токсична Юля Дмитрівна
Батько - Токсичний Олег Єгорович
Зріст та вага: 180 см та 76 кг
Дата народження: 5.06.2000
Вік: 24
Місце народження: м.Київ
Національність: Українець
Місце проживання: м.Київ
Захоплення: Фудбол,Бокс,Карате
Сімейний стан: Неодружений
Статура: Спортивна
Колір очей: Голубі
Зачіска:Коротко стрижаний
Відмітні знаки: Шрам коло глаза
Стать: Чоловік
Мати - Токсична Юля Дмитрівна
Батько - Токсичний Олег Єгорович
Зріст та вага: 180 см та 76 кг
Дата народження: 5.06.2000
Вік: 24
Місце народження: м.Київ
Національність: Українець
Місце проживання: м.Київ
Захоплення: Фудбол,Бокс,Карате
Сімейний стан: Неодружений
Статура: Спортивна
Колір очей: Голубі
Зачіска:Коротко стрижаний
Відмітні знаки: Шрам коло глаза
Я народився в Києві, у родині, де слово "нормальність" звучало як насмішка,
батько Токсичний Олег Єгорович ніколи не говорив зі мною як із сином, тільки як
із проблемою, а мати Токсична Юля Дмитрівна була тінню, яка тихо ковтала
образи й страх, удома завжди щось грюкало — кулак по столу, пляшка об стіну,
або я, коли вперше навчився закриватись у ванній, щоб не чути лайки, у мене не
було дитинства, були лиш звуки, запахи алкоголю, порвані зошити, розбиті
телефони і фраза "нічого з тебе не буде", у таких умовах або зникаєш, або стаєш
тим, кого бояться, я вибрав друге, вже у 12 я вмів бити так, що дорослі задкували,
я не шукав конфліктів — я був конфліктом, не зламаним, а загартованим, у школі
на мене дивились насторожено, я не сміявся з їхніх жартів, я не сміявся взагалі,
бо не було причин, я захопився боксом, не тому що хотів перемог, а тому що не
хотів більше бути мішенню, удари стали молитвою, кожен тренувальний раунд —
як спосіб триматись на плаву, я швидко навчився тримати дистанцію і в бою, і в
житті, у 16 я вже мав репутацію того, до кого краще не чіплятись, не через
розмір, а через холод у погляді, мої голубі очі — єдине, що залишилось від тієї
дитини, яка хотіла щось більше, решта — це броня, коротко стрижений, шрам
біля ока — подарунок з підворіття, де я вперше побачив, як виглядає справжній
страх, і як він мені пасує, я не йшов вчитися на юриста, не прагнув сидіти в офісі,
я йшов туди, де біль — звична річ, де закон — не на папері, а в кулаці, я став бед
копом не тому, що хотів допомагати, а тому що знав, якщо я не контролюватиму
хаос, він повернеться за мною, я не ліз у звання, не біг за званням — я знав, що
форма нічого не варта, якщо під нею порожнеча, я працював на вулиці, сам, без
прикриття, без театру, мені не треба було виглядати крутим — я просто був тим,
кого не кличуть просто так, мене не люблять у системі, я — як заноза, я кажу те,що інші бояться навіть подумати, і роблю те, від чого іншим тхне совістю, але я не
маю часу на сумніви, я заходив у квартири, де всі стіни в крові, і мовчки фіксував,
хто збрехав, хто вижив, а хто вдає, що не винен, я знав — зло не завжди кричить,
іноді воно мовчить і носить краватку, але я вмів його винюхувати, не по звуку, а
по погляду, я міг відчути, хто врятується, а хто вже прогнив, я не вірю у реформи,
не вірю у добру поліцію — вірю тільки в дії, і якщо треба вибити двері, я не питаю
дозволу, я дію, бо знаю: якщо не я — то ніхто, у мене немає жінки, бо я не вмію
бути ніжним, моє життя — це затиснений кулак, готовий вдарити, і я не прошу
вибачення за те, ким став, бо якби я був іншим, я б уже давно лежав десь у землі,
кожен мій день — це не життя, це операція, де не можна допустити помилок, бо
помилки — це тіла на асфальті, я не герой, я не приклад, я — функція, яка знищує
гниль, поки інші закривають очі, я — не з політики, не з кабінетів, не з серіалів, я
той, кого краще не бачити в коридорі, бо якщо я з’явився — значить, усе вже
дуже погано, і я вже не просто Токсичний Костя — я інструмент, і як тільки він
виходить з піхов — назад вже не повертається.
Я народився в Києві, у родині, де слово "нормальність" звучало як насмішка,
батько Токсичний Олег Єгорович ніколи не говорив зі мною як із сином, тільки як
із проблемою, а мати Токсична Юля Дмитрівна була тінню, яка тихо ковтала
образи й страх, удома завжди щось грюкало — кулак по столу, пляшка об стіну,
або я, коли вперше навчився закриватись у ванній, щоб не чути лайки, у мене не
було дитинства, були лиш звуки, запахи алкоголю, порвані зошити, розбиті
телефони і фраза "нічого з тебе не буде", у таких умовах або зникаєш, або стаєш
тим, кого бояться, я вибрав друге, вже у 12 я вмів бити так, що дорослі задкували,
я не шукав конфліктів — я був конфліктом, не зламаним, а загартованим, у школіна мене дивились насторожено, я не сміявся з їхніх жартів, я не сміявся взагалі,
бо не було причин, я захопився боксом, не тому що хотів перемог, а тому що не
хотів більше бути мішенню, удари стали молитвою, кожен тренувальний раунд —
як спосіб триматись на плаву, я швидко навчився тримати дистанцію і в бою, і в
житті, у 16 я вже мав репутацію того, до кого краще не чіплятись, не через
розмір, а через холод у погляді, мої голубі очі — єдине, що залишилось від тієї
дитини, яка хотіла щось більше, решта — це броня, коротко стрижений, шрам
біля ока — подарунок з підворіття, де я вперше побачив, як виглядає справжній
страх, і як він мені пасує, я не йшов вчитися на юриста, не прагнув сидіти в офісі,
я йшов туди, де біль — звична річ, де закон — не на папері, а в кулаці, я став бед
копом не тому, що хотів допомагати, а тому що знав, якщо я не контролюватиму
хаос, він повернеться за мною, я не ліз у звання, не біг за званням — я знав, що
форма нічого не варта, якщо під нею порожнеча, я працював на вулиці, сам, без
прикриття, без театру, мені не треба було виглядати крутим — я просто був тим,
кого не кличуть просто так, мене не люблять у системі, я — як заноза, я кажу те,
що інші бояться навіть подумати, і роблю те, від чого іншим тхне совістю, але я не
маю часу на сумніви, я заходив у квартири, де всі стіни в крові, і мовчки фіксував,
хто збрехав, хто вижив, а хто вдає, що не винен, я знав — зло не завжди кричить,
іноді воно мовчить і носить краватку, але я вмів його винюхувати, не по звуку, а
по погляду, я міг відчути, хто врятується, а хто вже прогнив, я не вірю у реформи,
не вірю у добру поліцію — вірю тільки в дії, і якщо треба вибити двері, я не питаю
дозволу, я дію, бо знаю: якщо не я — то ніхто, у мене немає жінки, бо я не вмію
бути ніжним, моє життя — це затиснений кулак, готовий вдарити, і я не прошу
вибачення за те, ким став, бо якби я був іншим, я б уже давно лежав десь у землі,
кожен мій день — це не життя, це операція, де не можна допустити помилок, бопомилки — це тіла на асфальті, я не герой, я не приклад, я — функція, яка знищує
гниль, поки інші закривають очі, я — не з політики, не з кабінетів, не з серіалів, я
той, кого краще не бачити в коридорі, бо якщо я з’явився — значить, усе вже
дуже погано, і я вже не просто Токсичний Костя — я інструмент, і як тільки він
виходить з піхов — назад вже не повертається.
Я народився в Києві, у родині, де слово "нормальність" звучало як насмішка,
батько Токсичний Олег Єгорович ніколи не говорив зі мною як із сином, тільки як
із проблемою, а мати Токсична Юля Дмитрівна була тінню, яка тихо ковтала
образи й страх, удома завжди щось грюкало — кулак по столу, пляшка об стіну,
або я, коли вперше навчився закриватись у ванній, щоб не чути лайки, у мене не
було дитинства, були лиш звуки, запахи алкоголю, порвані зошити, розбиті
телефони і фраза "нічого з тебе не буде", у таких умовах або зникаєш, або стаєш
тим, кого бояться, я вибрав друге, вже у 12 я вмів бити так, що дорослі задкували,
я не шукав конфліктів — я був конфліктом, не зламаним, а загартованим, у школі
на мене дивились насторожено, я не сміявся з їхніх жартів, я не сміявся взагалі,
бо не було причин, я захопився боксом, не тому що хотів перемог, а тому що не
хотів більше бути мішенню, удари стали молитвою, кожен тренувальний раунд —
як спосіб триматись на плаву, я швидко навчився тримати дистанцію і в бою, і в
житті, у 16 я вже мав репутацію того, до кого краще не чіплятись, не через
розмір, а через холод у погляді, мої голубі очі — єдине, що залишилось від тієї
дитини, яка хотіла щось більше, решта — це броня, коротко стрижений, шрам
біля ока — подарунок з підворіття, де я вперше побачив, як виглядає справжній
страх, і як він мені пасує, я не йшов вчитися на юриста, не прагнув сидіти в офісі,
я йшов туди, де біль — звична річ, де закон — не на папері, а в кулаці, я став бедкопом не тому, що хотів допомагати, а тому що знав, якщо я не контролюватиму
хаос, він повернеться за мною, я не ліз у звання, не біг за званням — я знав, що
форма нічого не варта, якщо під нею порожнеча, я працював на вулиці, сам, без
прикриття, без театру, мені не треба було виглядати крутим — я просто був тим,
кого не кличуть просто так, мене не люблять у системі, я — як заноза, я кажу те,
що інші бояться навіть подумати, і роблю те, від чого іншим тхне совістю, але я не
маю часу на сумніви, я заходив у квартири, де всі стіни в крові, і мовчки фіксував,
хто збрехав, хто вижив, а хто вдає, що не винен, я знав — зло не завжди кричить,
іноді воно мовчить і носить краватку, але я вмів його винюхувати, не по звуку, а
по погляду, я міг відчути, хто врятується, а хто вже прогнив, я не вірю у реформи,
не вірю у добру поліцію — вірю тільки в дії, і якщо треба вибити двері, я не питаю
дозволу, я дію, бо знаю: якщо не я — то ніхто, у мене немає жінки, бо я не вмію
бути ніжним, моє життя — це затиснений кулак, готовий вдарити, і я не прошу
вибачення за те, ким став, бо якби я був іншим, я б уже давно лежав десь у землі,
кожен мій день — це не життя, це операція, де не можна допустити помилок, бо
помилки — це тіла на асфальті, я не герой, я не приклад, я — функція, яка знищує
гниль, поки інші закривають очі, я — не з політики, не з кабінетів, не з серіалів, я
той, кого краще не бачити в коридорі, бо якщо я з’явився — значить, усе вже
дуже погано, і я вже не просто Токсичний Костя — я інструмент, і як тільки він
виходить з піхов — назад вже не повертається.
Я народився в Києві, у родині, де слово "нормальність" звучало як насмішка,
батько Токсичний Олег Єгорович ніколи не говорив зі мною як із сином, тільки як
із проблемою, а мати Токсична Юля Дмитрівна була тінню, яка тихо ковтала
образи й страх, удома завжди щось грюкало — кулак по столу, пляшка об стіну,або я, коли вперше навчився закриватись у ванній, щоб не чути лайки, у мене не
було дитинства, були лиш звуки, запахи алкоголю, порвані зошити, розбиті
телефони і фраза "нічого з тебе не буде", у таких умовах або зникаєш, або стаєш
тим, кого бояться, я вибрав друге, вже у 12 я вмів бити так, що дорослі задкували,
я не шукав конфліктів — я був конфліктом, не зламаним, а загартованим, у школі
на мене дивились насторожено, я не сміявся з їхніх жартів, я не сміявся взагалі,
бо не було причин, я захопився боксом, не тому що хотів перемог, а тому що не
хотів більше бути мішенню, удари стали молитвою, кожен тренувальний раунд —
як спосіб триматись на плаву, я швидко навчився тримати дистанцію і в бою, і в
житті, у 16 я вже мав репутацію того, до кого краще не чіплятись, не через
розмір, а через холод у погляді, мої голубі очі — єдине, що залишилось від тієї
дитини, яка хотіла щось більше, решта — це броня, коротко стрижений, шрам
біля ока — подарунок з підворіття, де я вперше побачив, як виглядає справжній
страх, і як він мені пасує, я не йшов вчитися на юриста, не прагнув сидіти в офісі,
я йшов туди, де біль — звична річ, де закон — не на папері, а в кулаці, я став бед
копом не тому, що хотів допомагати, а тому що знав, якщо я не контролюватиму
хаос, він повернеться за мною, я не ліз у звання, не біг за званням — я знав, що
форма нічого не варта, якщо під нею порожнеча, я працював на вулиці, сам, без
прикриття, без театру, мені не треба було виглядати крутим — я просто був тим,
кого не кличуть просто так, мене не люблять у системі, я — як заноза, я кажу те,
що інші бояться навіть подумати, і роблю те, від чого іншим тхне совістю, але я не
маю часу на сумніви, я заходив у квартири, де всі стіни в крові, і мовчки фіксував,
хто збрехав, хто вижив, а хто вдає, що не винен, я знав — зло не завжди кричить,
іноді воно мовчить і носить краватку, але я вмів його винюхувати, не по звуку, а
по погляду, я міг відчути, хто врятується, а хто вже прогнив, я не вірю у реформи,не вірю у добру поліцію — вірю тільки в дії, і якщо треба вибити двері, я не питаю
дозволу, я дію, бо знаю: якщо не я — то ніхто, у мене немає жінки, бо я не вмію
бути ніжним, моє життя — це затиснений кулак, готовий вдарити, і я не прошу
вибачення за те, ким став, бо якби я був іншим, я б уже давно лежав десь у землі,
кожен мій день — це не життя, це операція, де не можна допустити помилок, бо
помилки — це тіла на асфальті, я не герой, я не приклад, я — функція, яка знищує
гниль, поки інші закривають очі, я — не з політики, не з кабінетів, не з серіалів, я
той, кого краще не бачити в коридорі, бо якщо я з’явився — значить, усе вже
дуже погано, і я вже не просто Токсичний Костя — я інструмент, і як тільки він
виходить з піхов — назад вже не повертається.
Я народився в Києві, у родині, де слово "нормальність" звучало як насмішка,
батько Токсичний Олег Єгорович ніколи не говорив зі мною як із сином, тільки як
із проблемою, а мати Токсична Юля Дмитрівна була тінню, яка тихо ковтала
образи й страх, удома завжди щось грюкало — кулак по столу, пляшка об стіну,
або я, коли вперше навчився закриватись у ванній, щоб не чути лайки, у мене не
було дитинства, були лиш звуки, запахи алкоголю, порвані зошити, розбиті
телефони і фраза "нічого з тебе не буде", у таких умовах або зникаєш, або стаєш
тим, кого бояться, я вибрав друге, вже у 12 я вмів бити так, що дорослі задкували,
я не шукав конфліктів — я був конфліктом, не зламаним, а загартованим, у школі
на мене дивились насторожено, я не сміявся з їхніх жартів, я не сміявся взагалі,
бо не було причин, я захопився боксом, не тому що хотів перемог, а тому що не
хотів більше бути мішенню, удари стали молитвою, кожен тренувальний раунд —
як спосіб триматись на плаву, я швидко навчився тримати дистанцію і в бою, і в
житті, у 16 я вже мав репутацію того, до кого краще не чіплятись, не черезрозмір, а через холод у погляді, мої голубі очі — єдине, що залишилось від тієї
дитини, яка хотіла щось більше, решта — це броня, коротко стрижений, шрам
біля ока — подарунок з підворіття, де я вперше побачив, як виглядає справжній
страх, і як він мені пасує, я не йшов вчитися на юриста, не прагнув сидіти в офісі,
я йшов туди, де біль — звична річ, де закон — не на папері, а в кулаці, я став бед
копом не тому, що хотів допомагати, а тому що знав, якщо я не контролюватиму
хаос, він повернеться за мною, я не ліз у звання, не біг за званням — я знав, що
форма нічого не варта, якщо під нею порожнеча, я працював на вулиці, сам, без
прикриття, без театру, мені не треба було виглядати крутим — я просто був тим,
кого не кличуть просто так, мене не люблять у системі, я — як заноза, я кажу те,
що інші бояться навіть подумати, і роблю те, від чого іншим тхне совістю, але я не
маю часу на сумніви, я заходив у квартири, де всі стіни в крові, і мовчки фіксував,
хто збрехав, хто вижив, а хто вдає, що не винен, я знав — зло не завжди кричить,
іноді воно мовчить і носить краватку, але я вмів його винюхувати, не по звуку, а
по погляду, я міг відчути, хто врятується, а хто вже прогнив, я не вірю у реформи,
не вірю у добру поліцію — вірю тільки в дії, і якщо треба вибити двері, я не питаю
дозволу, я дію, бо знаю: якщо не я — то ніхто, у мене немає жінки, бо я не вмію
бути ніжним, моє життя — це затиснений кулак, готовий вдарити, і я не прошу
вибачення за те, ким став, бо якби я був іншим, я б уже давно лежав десь у землі,
кожен мій день — це не життя, це операція, де не можна допустити помилок, бо
помилки — це тіла на асфальті, я не герой, я не приклад, я — функція, яка знищує
гниль, поки інші закривають очі, я — не з політики, не з кабінетів, не з серіалів, я
той, кого краще не бачити в коридорі, бо якщо я з’явився — значить, усе вже
дуже погано, і я вже не просто Токсичний Костя — я інструмент, і як тільки він
виходить з піхов — назад вже не повертається.Я народився в Києві, у родині, де слово "нормальність" звучало як насмішка,
батько Токсичний Олег Єгорович ніколи не говорив зі мною як із сином, тільки як
із проблемою, а мати Токсична Юля Дмитрівна була тінню, яка тихо ковтала
образи й страх, удома завжди щось грюкало — кулак по столу, пляшка об стіну,
або я, коли вперше навчився закриватись у ванній, щоб не чути лайки, у мене не
було дитинства, були лиш звуки, запахи алкоголю, порвані зошити, розбиті
телефони і фраза "нічого з тебе не буде", у таких умовах або зникаєш, або стаєш
тим, кого бояться, я вибрав друге, вже у 12 я вмів бити так, що дорослі задкували,
я не шукав конфліктів — я був конфліктом, не зламаним, а загартованим, у школі
на мене дивились насторожено, я не сміявся з їхніх жартів, я не сміявся взагалі,
бо не було причин, я захопився боксом, не тому що хотів перемог, а тому що не
хотів більше бути мішенню, удари стали молитвою, кожен тренувальний раунд —
як спосіб триматись на плаву, я швидко навчився тримати дистанцію і в бою, і в
житті, у 16 я вже мав репутацію того, до кого краще не чіплятись, не через
розмір, а через холод у погляді, мої голубі очі — єдине, що залишилось від тієї
дитини, яка хотіла щось більше, решта — це броня, коротко стрижений, шрам
біля ока — подарунок з підворіття, де я вперше побачив, як виглядає справжній
страх, і як він мені пасує, я не йшов вчитися на юриста, не прагнув сидіти в офісі,
я йшов туди, де біль — звична річ, де закон — не на папері, а в кулаці, я став бед
копом не тому, що хотів допомагати, а тому що знав, якщо я не контролюватиму
хаос, він повернеться за мною, я не ліз у звання, не біг за званням — я знав, що
форма нічого не варта, якщо під нею порожнеча, я працював на вулиці, сам, без
прикриття, без театру, мені не треба було виглядати крутим — я просто був тим,
кого не кличуть просто так, мене не люблять у системі, я — як заноза, я кажу те,що інші бояться навіть подумати, і роблю те, від чого іншим тхне совістю, але я не
маю часу на сумніви, я заходив у квартири, де всі стіни в крові, і мовчки фіксував,
хто збрехав, хто вижив, а хто вдає, що не винен, я знав — зло не завжди кричить,
іноді воно мовчить і носить краватку, але я вмів його винюхувати, не по звуку, а
по погляду, я міг відчути, хто врятується, а хто вже прогнив, я не вірю у реформи,
не вірю у добру поліцію — вірю тільки в дії, і якщо треба вибити двері, я не питаю
дозволу, я дію, бо знаю: якщо не я — то ніхто, у мене немає жінки, бо я не вмію
бути ніжним, моє життя — це затиснений кулак, готовий вдарити, і я не прошу
вибачення за те, ким став, бо якби я був іншим, я б уже давно лежав десь у землі,
кожен мій день — це не життя, це операція, де не можна допустити помилок, бо
помилки — це тіла на асфальті, я не герой, я не приклад, я — функція, яка знищує
гниль, поки інші закривають очі, я — не з політики, не з кабінетів, не з серіалів, я
той, кого краще не бачити в коридорі, бо якщо я з’явився — значить, усе вже
дуже погано, і я вже не просто Токсичний Костя — я інструмент, і як тільки він
виходить з піхов — назад вже не повертається.
батько Токсичний Олег Єгорович ніколи не говорив зі мною як із сином, тільки як
із проблемою, а мати Токсична Юля Дмитрівна була тінню, яка тихо ковтала
образи й страх, удома завжди щось грюкало — кулак по столу, пляшка об стіну,
або я, коли вперше навчився закриватись у ванній, щоб не чути лайки, у мене не
було дитинства, були лиш звуки, запахи алкоголю, порвані зошити, розбиті
телефони і фраза "нічого з тебе не буде", у таких умовах або зникаєш, або стаєш
тим, кого бояться, я вибрав друге, вже у 12 я вмів бити так, що дорослі задкували,
я не шукав конфліктів — я був конфліктом, не зламаним, а загартованим, у школі
на мене дивились насторожено, я не сміявся з їхніх жартів, я не сміявся взагалі,
бо не було причин, я захопився боксом, не тому що хотів перемог, а тому що не
хотів більше бути мішенню, удари стали молитвою, кожен тренувальний раунд —
як спосіб триматись на плаву, я швидко навчився тримати дистанцію і в бою, і в
житті, у 16 я вже мав репутацію того, до кого краще не чіплятись, не через
розмір, а через холод у погляді, мої голубі очі — єдине, що залишилось від тієї
дитини, яка хотіла щось більше, решта — це броня, коротко стрижений, шрам
біля ока — подарунок з підворіття, де я вперше побачив, як виглядає справжній
страх, і як він мені пасує, я не йшов вчитися на юриста, не прагнув сидіти в офісі,
я йшов туди, де біль — звична річ, де закон — не на папері, а в кулаці, я став бед
копом не тому, що хотів допомагати, а тому що знав, якщо я не контролюватиму
хаос, він повернеться за мною, я не ліз у звання, не біг за званням — я знав, що
форма нічого не варта, якщо під нею порожнеча, я працював на вулиці, сам, без
прикриття, без театру, мені не треба було виглядати крутим — я просто був тим,
кого не кличуть просто так, мене не люблять у системі, я — як заноза, я кажу те,що інші бояться навіть подумати, і роблю те, від чого іншим тхне совістю, але я не
маю часу на сумніви, я заходив у квартири, де всі стіни в крові, і мовчки фіксував,
хто збрехав, хто вижив, а хто вдає, що не винен, я знав — зло не завжди кричить,
іноді воно мовчить і носить краватку, але я вмів його винюхувати, не по звуку, а
по погляду, я міг відчути, хто врятується, а хто вже прогнив, я не вірю у реформи,
не вірю у добру поліцію — вірю тільки в дії, і якщо треба вибити двері, я не питаю
дозволу, я дію, бо знаю: якщо не я — то ніхто, у мене немає жінки, бо я не вмію
бути ніжним, моє життя — це затиснений кулак, готовий вдарити, і я не прошу
вибачення за те, ким став, бо якби я був іншим, я б уже давно лежав десь у землі,
кожен мій день — це не життя, це операція, де не можна допустити помилок, бо
помилки — це тіла на асфальті, я не герой, я не приклад, я — функція, яка знищує
гниль, поки інші закривають очі, я — не з політики, не з кабінетів, не з серіалів, я
той, кого краще не бачити в коридорі, бо якщо я з’явився — значить, усе вже
дуже погано, і я вже не просто Токсичний Костя — я інструмент, і як тільки він
виходить з піхов — назад вже не повертається.
Я народився в Києві, у родині, де слово "нормальність" звучало як насмішка,
батько Токсичний Олег Єгорович ніколи не говорив зі мною як із сином, тільки як
із проблемою, а мати Токсична Юля Дмитрівна була тінню, яка тихо ковтала
образи й страх, удома завжди щось грюкало — кулак по столу, пляшка об стіну,
або я, коли вперше навчився закриватись у ванній, щоб не чути лайки, у мене не
було дитинства, були лиш звуки, запахи алкоголю, порвані зошити, розбиті
телефони і фраза "нічого з тебе не буде", у таких умовах або зникаєш, або стаєш
тим, кого бояться, я вибрав друге, вже у 12 я вмів бити так, що дорослі задкували,
я не шукав конфліктів — я був конфліктом, не зламаним, а загартованим, у школіна мене дивились насторожено, я не сміявся з їхніх жартів, я не сміявся взагалі,
бо не було причин, я захопився боксом, не тому що хотів перемог, а тому що не
хотів більше бути мішенню, удари стали молитвою, кожен тренувальний раунд —
як спосіб триматись на плаву, я швидко навчився тримати дистанцію і в бою, і в
житті, у 16 я вже мав репутацію того, до кого краще не чіплятись, не через
розмір, а через холод у погляді, мої голубі очі — єдине, що залишилось від тієї
дитини, яка хотіла щось більше, решта — це броня, коротко стрижений, шрам
біля ока — подарунок з підворіття, де я вперше побачив, як виглядає справжній
страх, і як він мені пасує, я не йшов вчитися на юриста, не прагнув сидіти в офісі,
я йшов туди, де біль — звична річ, де закон — не на папері, а в кулаці, я став бед
копом не тому, що хотів допомагати, а тому що знав, якщо я не контролюватиму
хаос, він повернеться за мною, я не ліз у звання, не біг за званням — я знав, що
форма нічого не варта, якщо під нею порожнеча, я працював на вулиці, сам, без
прикриття, без театру, мені не треба було виглядати крутим — я просто був тим,
кого не кличуть просто так, мене не люблять у системі, я — як заноза, я кажу те,
що інші бояться навіть подумати, і роблю те, від чого іншим тхне совістю, але я не
маю часу на сумніви, я заходив у квартири, де всі стіни в крові, і мовчки фіксував,
хто збрехав, хто вижив, а хто вдає, що не винен, я знав — зло не завжди кричить,
іноді воно мовчить і носить краватку, але я вмів його винюхувати, не по звуку, а
по погляду, я міг відчути, хто врятується, а хто вже прогнив, я не вірю у реформи,
не вірю у добру поліцію — вірю тільки в дії, і якщо треба вибити двері, я не питаю
дозволу, я дію, бо знаю: якщо не я — то ніхто, у мене немає жінки, бо я не вмію
бути ніжним, моє життя — це затиснений кулак, готовий вдарити, і я не прошу
вибачення за те, ким став, бо якби я був іншим, я б уже давно лежав десь у землі,
кожен мій день — це не життя, це операція, де не можна допустити помилок, бопомилки — це тіла на асфальті, я не герой, я не приклад, я — функція, яка знищує
гниль, поки інші закривають очі, я — не з політики, не з кабінетів, не з серіалів, я
той, кого краще не бачити в коридорі, бо якщо я з’явився — значить, усе вже
дуже погано, і я вже не просто Токсичний Костя — я інструмент, і як тільки він
виходить з піхов — назад вже не повертається.
Я народився в Києві, у родині, де слово "нормальність" звучало як насмішка,
батько Токсичний Олег Єгорович ніколи не говорив зі мною як із сином, тільки як
із проблемою, а мати Токсична Юля Дмитрівна була тінню, яка тихо ковтала
образи й страх, удома завжди щось грюкало — кулак по столу, пляшка об стіну,
або я, коли вперше навчився закриватись у ванній, щоб не чути лайки, у мене не
було дитинства, були лиш звуки, запахи алкоголю, порвані зошити, розбиті
телефони і фраза "нічого з тебе не буде", у таких умовах або зникаєш, або стаєш
тим, кого бояться, я вибрав друге, вже у 12 я вмів бити так, що дорослі задкували,
я не шукав конфліктів — я був конфліктом, не зламаним, а загартованим, у школі
на мене дивились насторожено, я не сміявся з їхніх жартів, я не сміявся взагалі,
бо не було причин, я захопився боксом, не тому що хотів перемог, а тому що не
хотів більше бути мішенню, удари стали молитвою, кожен тренувальний раунд —
як спосіб триматись на плаву, я швидко навчився тримати дистанцію і в бою, і в
житті, у 16 я вже мав репутацію того, до кого краще не чіплятись, не через
розмір, а через холод у погляді, мої голубі очі — єдине, що залишилось від тієї
дитини, яка хотіла щось більше, решта — це броня, коротко стрижений, шрам
біля ока — подарунок з підворіття, де я вперше побачив, як виглядає справжній
страх, і як він мені пасує, я не йшов вчитися на юриста, не прагнув сидіти в офісі,
я йшов туди, де біль — звична річ, де закон — не на папері, а в кулаці, я став бедкопом не тому, що хотів допомагати, а тому що знав, якщо я не контролюватиму
хаос, він повернеться за мною, я не ліз у звання, не біг за званням — я знав, що
форма нічого не варта, якщо під нею порожнеча, я працював на вулиці, сам, без
прикриття, без театру, мені не треба було виглядати крутим — я просто був тим,
кого не кличуть просто так, мене не люблять у системі, я — як заноза, я кажу те,
що інші бояться навіть подумати, і роблю те, від чого іншим тхне совістю, але я не
маю часу на сумніви, я заходив у квартири, де всі стіни в крові, і мовчки фіксував,
хто збрехав, хто вижив, а хто вдає, що не винен, я знав — зло не завжди кричить,
іноді воно мовчить і носить краватку, але я вмів його винюхувати, не по звуку, а
по погляду, я міг відчути, хто врятується, а хто вже прогнив, я не вірю у реформи,
не вірю у добру поліцію — вірю тільки в дії, і якщо треба вибити двері, я не питаю
дозволу, я дію, бо знаю: якщо не я — то ніхто, у мене немає жінки, бо я не вмію
бути ніжним, моє життя — це затиснений кулак, готовий вдарити, і я не прошу
вибачення за те, ким став, бо якби я був іншим, я б уже давно лежав десь у землі,
кожен мій день — це не життя, це операція, де не можна допустити помилок, бо
помилки — це тіла на асфальті, я не герой, я не приклад, я — функція, яка знищує
гниль, поки інші закривають очі, я — не з політики, не з кабінетів, не з серіалів, я
той, кого краще не бачити в коридорі, бо якщо я з’явився — значить, усе вже
дуже погано, і я вже не просто Токсичний Костя — я інструмент, і як тільки він
виходить з піхов — назад вже не повертається.
Я народився в Києві, у родині, де слово "нормальність" звучало як насмішка,
батько Токсичний Олег Єгорович ніколи не говорив зі мною як із сином, тільки як
із проблемою, а мати Токсична Юля Дмитрівна була тінню, яка тихо ковтала
образи й страх, удома завжди щось грюкало — кулак по столу, пляшка об стіну,або я, коли вперше навчився закриватись у ванній, щоб не чути лайки, у мене не
було дитинства, були лиш звуки, запахи алкоголю, порвані зошити, розбиті
телефони і фраза "нічого з тебе не буде", у таких умовах або зникаєш, або стаєш
тим, кого бояться, я вибрав друге, вже у 12 я вмів бити так, що дорослі задкували,
я не шукав конфліктів — я був конфліктом, не зламаним, а загартованим, у школі
на мене дивились насторожено, я не сміявся з їхніх жартів, я не сміявся взагалі,
бо не було причин, я захопився боксом, не тому що хотів перемог, а тому що не
хотів більше бути мішенню, удари стали молитвою, кожен тренувальний раунд —
як спосіб триматись на плаву, я швидко навчився тримати дистанцію і в бою, і в
житті, у 16 я вже мав репутацію того, до кого краще не чіплятись, не через
розмір, а через холод у погляді, мої голубі очі — єдине, що залишилось від тієї
дитини, яка хотіла щось більше, решта — це броня, коротко стрижений, шрам
біля ока — подарунок з підворіття, де я вперше побачив, як виглядає справжній
страх, і як він мені пасує, я не йшов вчитися на юриста, не прагнув сидіти в офісі,
я йшов туди, де біль — звична річ, де закон — не на папері, а в кулаці, я став бед
копом не тому, що хотів допомагати, а тому що знав, якщо я не контролюватиму
хаос, він повернеться за мною, я не ліз у звання, не біг за званням — я знав, що
форма нічого не варта, якщо під нею порожнеча, я працював на вулиці, сам, без
прикриття, без театру, мені не треба було виглядати крутим — я просто був тим,
кого не кличуть просто так, мене не люблять у системі, я — як заноза, я кажу те,
що інші бояться навіть подумати, і роблю те, від чого іншим тхне совістю, але я не
маю часу на сумніви, я заходив у квартири, де всі стіни в крові, і мовчки фіксував,
хто збрехав, хто вижив, а хто вдає, що не винен, я знав — зло не завжди кричить,
іноді воно мовчить і носить краватку, але я вмів його винюхувати, не по звуку, а
по погляду, я міг відчути, хто врятується, а хто вже прогнив, я не вірю у реформи,не вірю у добру поліцію — вірю тільки в дії, і якщо треба вибити двері, я не питаю
дозволу, я дію, бо знаю: якщо не я — то ніхто, у мене немає жінки, бо я не вмію
бути ніжним, моє життя — це затиснений кулак, готовий вдарити, і я не прошу
вибачення за те, ким став, бо якби я був іншим, я б уже давно лежав десь у землі,
кожен мій день — це не життя, це операція, де не можна допустити помилок, бо
помилки — це тіла на асфальті, я не герой, я не приклад, я — функція, яка знищує
гниль, поки інші закривають очі, я — не з політики, не з кабінетів, не з серіалів, я
той, кого краще не бачити в коридорі, бо якщо я з’явився — значить, усе вже
дуже погано, і я вже не просто Токсичний Костя — я інструмент, і як тільки він
виходить з піхов — назад вже не повертається.
Я народився в Києві, у родині, де слово "нормальність" звучало як насмішка,
батько Токсичний Олег Єгорович ніколи не говорив зі мною як із сином, тільки як
із проблемою, а мати Токсична Юля Дмитрівна була тінню, яка тихо ковтала
образи й страх, удома завжди щось грюкало — кулак по столу, пляшка об стіну,
або я, коли вперше навчився закриватись у ванній, щоб не чути лайки, у мене не
було дитинства, були лиш звуки, запахи алкоголю, порвані зошити, розбиті
телефони і фраза "нічого з тебе не буде", у таких умовах або зникаєш, або стаєш
тим, кого бояться, я вибрав друге, вже у 12 я вмів бити так, що дорослі задкували,
я не шукав конфліктів — я був конфліктом, не зламаним, а загартованим, у школі
на мене дивились насторожено, я не сміявся з їхніх жартів, я не сміявся взагалі,
бо не було причин, я захопився боксом, не тому що хотів перемог, а тому що не
хотів більше бути мішенню, удари стали молитвою, кожен тренувальний раунд —
як спосіб триматись на плаву, я швидко навчився тримати дистанцію і в бою, і в
житті, у 16 я вже мав репутацію того, до кого краще не чіплятись, не черезрозмір, а через холод у погляді, мої голубі очі — єдине, що залишилось від тієї
дитини, яка хотіла щось більше, решта — це броня, коротко стрижений, шрам
біля ока — подарунок з підворіття, де я вперше побачив, як виглядає справжній
страх, і як він мені пасує, я не йшов вчитися на юриста, не прагнув сидіти в офісі,
я йшов туди, де біль — звична річ, де закон — не на папері, а в кулаці, я став бед
копом не тому, що хотів допомагати, а тому що знав, якщо я не контролюватиму
хаос, він повернеться за мною, я не ліз у звання, не біг за званням — я знав, що
форма нічого не варта, якщо під нею порожнеча, я працював на вулиці, сам, без
прикриття, без театру, мені не треба було виглядати крутим — я просто був тим,
кого не кличуть просто так, мене не люблять у системі, я — як заноза, я кажу те,
що інші бояться навіть подумати, і роблю те, від чого іншим тхне совістю, але я не
маю часу на сумніви, я заходив у квартири, де всі стіни в крові, і мовчки фіксував,
хто збрехав, хто вижив, а хто вдає, що не винен, я знав — зло не завжди кричить,
іноді воно мовчить і носить краватку, але я вмів його винюхувати, не по звуку, а
по погляду, я міг відчути, хто врятується, а хто вже прогнив, я не вірю у реформи,
не вірю у добру поліцію — вірю тільки в дії, і якщо треба вибити двері, я не питаю
дозволу, я дію, бо знаю: якщо не я — то ніхто, у мене немає жінки, бо я не вмію
бути ніжним, моє життя — це затиснений кулак, готовий вдарити, і я не прошу
вибачення за те, ким став, бо якби я був іншим, я б уже давно лежав десь у землі,
кожен мій день — це не життя, це операція, де не можна допустити помилок, бо
помилки — це тіла на асфальті, я не герой, я не приклад, я — функція, яка знищує
гниль, поки інші закривають очі, я — не з політики, не з кабінетів, не з серіалів, я
той, кого краще не бачити в коридорі, бо якщо я з’явився — значить, усе вже
дуже погано, і я вже не просто Токсичний Костя — я інструмент, і як тільки він
виходить з піхов — назад вже не повертається.Я народився в Києві, у родині, де слово "нормальність" звучало як насмішка,
батько Токсичний Олег Єгорович ніколи не говорив зі мною як із сином, тільки як
із проблемою, а мати Токсична Юля Дмитрівна була тінню, яка тихо ковтала
образи й страх, удома завжди щось грюкало — кулак по столу, пляшка об стіну,
або я, коли вперше навчився закриватись у ванній, щоб не чути лайки, у мене не
було дитинства, були лиш звуки, запахи алкоголю, порвані зошити, розбиті
телефони і фраза "нічого з тебе не буде", у таких умовах або зникаєш, або стаєш
тим, кого бояться, я вибрав друге, вже у 12 я вмів бити так, що дорослі задкували,
я не шукав конфліктів — я був конфліктом, не зламаним, а загартованим, у школі
на мене дивились насторожено, я не сміявся з їхніх жартів, я не сміявся взагалі,
бо не було причин, я захопився боксом, не тому що хотів перемог, а тому що не
хотів більше бути мішенню, удари стали молитвою, кожен тренувальний раунд —
як спосіб триматись на плаву, я швидко навчився тримати дистанцію і в бою, і в
житті, у 16 я вже мав репутацію того, до кого краще не чіплятись, не через
розмір, а через холод у погляді, мої голубі очі — єдине, що залишилось від тієї
дитини, яка хотіла щось більше, решта — це броня, коротко стрижений, шрам
біля ока — подарунок з підворіття, де я вперше побачив, як виглядає справжній
страх, і як він мені пасує, я не йшов вчитися на юриста, не прагнув сидіти в офісі,
я йшов туди, де біль — звична річ, де закон — не на папері, а в кулаці, я став бед
копом не тому, що хотів допомагати, а тому що знав, якщо я не контролюватиму
хаос, він повернеться за мною, я не ліз у звання, не біг за званням — я знав, що
форма нічого не варта, якщо під нею порожнеча, я працював на вулиці, сам, без
прикриття, без театру, мені не треба було виглядати крутим — я просто був тим,
кого не кличуть просто так, мене не люблять у системі, я — як заноза, я кажу те,що інші бояться навіть подумати, і роблю те, від чого іншим тхне совістю, але я не
маю часу на сумніви, я заходив у квартири, де всі стіни в крові, і мовчки фіксував,
хто збрехав, хто вижив, а хто вдає, що не винен, я знав — зло не завжди кричить,
іноді воно мовчить і носить краватку, але я вмів його винюхувати, не по звуку, а
по погляду, я міг відчути, хто врятується, а хто вже прогнив, я не вірю у реформи,
не вірю у добру поліцію — вірю тільки в дії, і якщо треба вибити двері, я не питаю
дозволу, я дію, бо знаю: якщо не я — то ніхто, у мене немає жінки, бо я не вмію
бути ніжним, моє життя — це затиснений кулак, готовий вдарити, і я не прошу
вибачення за те, ким став, бо якби я був іншим, я б уже давно лежав десь у землі,
кожен мій день — це не життя, це операція, де не можна допустити помилок, бо
помилки — це тіла на асфальті, я не герой, я не приклад, я — функція, яка знищує
гниль, поки інші закривають очі, я — не з політики, не з кабінетів, не з серіалів, я
той, кого краще не бачити в коридорі, бо якщо я з’явився — значить, усе вже
дуже погано, і я вже не просто Токсичний Костя — я інструмент, і як тільки він
виходить з піхов — назад вже не повертається.
