Стать: чоловік
Мати: Даріна Олена Вікторівна — учителька української мови та літератури
Батько: Дарін Павло Михайлович — інженер-будівельник
Дата народження: 12 квітня 2002 року
Вік: 23 роки
Місце народження: Харків, Україна
Місце проживання: Львів, Україна (переїхав у 2022 році)
Захоплення: фотографія, велоспорт, вулична архітектура, документалістика
Відмітні знаки: шрам над правою бровою, темне хвилясте волосся, завжди носить чорний рюкзак
Андрій Дарін народився 12 квітня 2002 року у Харкові — місті, яке пізніше стане для нього не просто місцем дитинства, а точкою відліку всього, що сформувало його характер. Він зростав у родині, де повага до знань і праці була не просто словами, а стилем життя. Мати — вчителька української мови й літератури, яка завжди говорила, що найсильніша зброя людини — не кулак і не гроші, а думка й слово. Батько — інженер-будівельник, мовчазний, стриманий, але завжди чесний у вчинках. Саме від нього Андрій успадкував упертість у досягненні мети й уміння мислити структурно.
Його дитинство можна назвати звичайним — але лише зовні. Більшість сусідських дітей ганяли м’яч на подвір’ї, а Андрій міг сидіти біля вікна й годинами дивитися, як сонце падає на старі панельні будинки, як тіні рухаються тротуарами, як у світлі ліхтарів змінюється колір асфальту після дощу. У шість років він знайшов стару плівкову “мильницю” у шафі батьків і почав фотографувати все, що здавалось йому «цікавим». Батьки не надали цьому значення. Вони сміялися, коли він приносив пачки знімків дворових котів і старих лавок, але зберігали їх, бо бачили в сина щось м’якше, глибше, ніж у інших дітей.
У школі Андрій не був ні відмінником, ні проблемним учнем. Він належав до того типу дітей, які ніби присутні, але водночас живуть у власних світах. У класі він частіше мовчав, ніж говорив, однак коли висловлювався — його завжди слухали. Учителі відзначали його здатність помічати деталі в літературних творах, знаходити смисли там, де інші бачили лише текст. Його перше захоплення — документальні фільми про міста. У 13 років він дивився більше репортажів Бі-Бі-Сі, ніж мультиків. Його захоплювало, як виглядає світ поза межами знайомого подвір’я.
Шрам над правою бровою він отримав у 10 років, упавши з велосипеда. Цей епізод став для нього більше, ніж просто травмою: він навчився не боятися болю. Велосипед надалі став частиною його стилю життя — не як спорт, а як спосіб рухатися, досліджувати, бачити світ без скла автобуса.
Переломним моментом у його житті став 2022 рік. Повномасштабна війна змінила все. Харків — місто, сформоване історією, яке він любив за шум трамваїв і старі під’їзди, перетворилося на мішень для снарядів. Родина Даріних жила на Салтівці — одному з найбільш обстрілюваних районів. Перші тижні лютого були шоком, але швидко перетворилися на реальність, де найціннішими стали не речі, а люди. Андрій фотографував руїни, черги за водою, розбиті магазини, і раптом зрозумів: документалістика стала не хобі, а потребою — фіксувати правду. Він робив фото не заради слави, а тому що боявся, що світ перестане вірити в те, що відбувалося.
У травні 2022 року сім’я прийняла рішення виїхати до Львова. Для батька це було важко: залишити будинок, роботу, знайомі стіни. Для Андрія — ще важче: залишити місто, яке стало частиною його ідентичності. Але переїзд дав йому шанс почати нове життя. У Львові він вступив на факультет журналістики й паралельно влаштувався у волонтерський центр — фотографував евакуації, гуманітарну допомогу, історії людей, які втратили дім. Його фото вперше потрапили на сторінки благодійного фонду, а потім — у невеликий міжнародний онлайн-журнал.
Життя у Львові стало для нього водночас і втечею, і шляхом. Він часто їздив велосипедом старими вуличками, ловив світло між кам’яницями, знаходив у місті нову м’яку тишу. У гуртожитку він був “тим із фотоапаратом”, у волонтерському центрі — “Дарін, який бачить людей як історії”. Він знімав покинуті вокзали, стареньких, що годували голубів, дітей, які сміялися, попри все. Його об’єктив ніби шукав відповідь на питання: як люди взагалі продовжують жити?
До 23 років він уже мав невелику, але впізнавану колекцію робіт про міста, які переживають зміни. Не лише про війну — про тектонічні зрушення внутрішнього світу людей. Він не прагнув лайків у соцмережах, не вів гучних блогів. Він просто знімав — і викладав лише те, що, як він казав, “важить”. Його мрія — видати фотокнигу про Харків «до» і «після», не як трагедію, а як доказ того, що міста теж мають пам’ять.
Характер у нього спокійний, але зсередини він — вулкан. Він не любить конфлікти, але не мовчить, коли бачить несправедливість. Його не цікавлять дорогі речі, зате він може годинами вибирати лінзу для камери. У нього небагато друзів — зате всі справжні. Він не соромиться мовчання і не терпить фальші. У розмовах він більше слухає, ніж говорить, але кожна його фраза — точна.
Сьогодні Андрій живе у Львові, але каже, що в нього два доми: один — той, де він зараз, другий — той, куди він ще повернеться. Він мріє про відбудову Харкова так само, як інші мріють про нову машину. Він не називає себе фотографом або журналістом — він каже: «Я просто документую життя, щоб його не переписали інші».
Його історія — не про великий успіх. Не про славу. А про внутрішню чесність. Про те, що кожен може бути хранителем пам’яті. Навіть той, хто просто тримає фотоапарат і завжди носить чорний рюкзак.
Мати: Даріна Олена Вікторівна — учителька української мови та літератури
Батько: Дарін Павло Михайлович — інженер-будівельник
Дата народження: 12 квітня 2002 року
Вік: 23 роки
Місце народження: Харків, Україна
Місце проживання: Львів, Україна (переїхав у 2022 році)
Захоплення: фотографія, велоспорт, вулична архітектура, документалістика
Відмітні знаки: шрам над правою бровою, темне хвилясте волосся, завжди носить чорний рюкзак
Андрій Дарін народився 12 квітня 2002 року у Харкові — місті, яке пізніше стане для нього не просто місцем дитинства, а точкою відліку всього, що сформувало його характер. Він зростав у родині, де повага до знань і праці була не просто словами, а стилем життя. Мати — вчителька української мови й літератури, яка завжди говорила, що найсильніша зброя людини — не кулак і не гроші, а думка й слово. Батько — інженер-будівельник, мовчазний, стриманий, але завжди чесний у вчинках. Саме від нього Андрій успадкував упертість у досягненні мети й уміння мислити структурно.
Його дитинство можна назвати звичайним — але лише зовні. Більшість сусідських дітей ганяли м’яч на подвір’ї, а Андрій міг сидіти біля вікна й годинами дивитися, як сонце падає на старі панельні будинки, як тіні рухаються тротуарами, як у світлі ліхтарів змінюється колір асфальту після дощу. У шість років він знайшов стару плівкову “мильницю” у шафі батьків і почав фотографувати все, що здавалось йому «цікавим». Батьки не надали цьому значення. Вони сміялися, коли він приносив пачки знімків дворових котів і старих лавок, але зберігали їх, бо бачили в сина щось м’якше, глибше, ніж у інших дітей.
У школі Андрій не був ні відмінником, ні проблемним учнем. Він належав до того типу дітей, які ніби присутні, але водночас живуть у власних світах. У класі він частіше мовчав, ніж говорив, однак коли висловлювався — його завжди слухали. Учителі відзначали його здатність помічати деталі в літературних творах, знаходити смисли там, де інші бачили лише текст. Його перше захоплення — документальні фільми про міста. У 13 років він дивився більше репортажів Бі-Бі-Сі, ніж мультиків. Його захоплювало, як виглядає світ поза межами знайомого подвір’я.
Шрам над правою бровою він отримав у 10 років, упавши з велосипеда. Цей епізод став для нього більше, ніж просто травмою: він навчився не боятися болю. Велосипед надалі став частиною його стилю життя — не як спорт, а як спосіб рухатися, досліджувати, бачити світ без скла автобуса.
Переломним моментом у його житті став 2022 рік. Повномасштабна війна змінила все. Харків — місто, сформоване історією, яке він любив за шум трамваїв і старі під’їзди, перетворилося на мішень для снарядів. Родина Даріних жила на Салтівці — одному з найбільш обстрілюваних районів. Перші тижні лютого були шоком, але швидко перетворилися на реальність, де найціннішими стали не речі, а люди. Андрій фотографував руїни, черги за водою, розбиті магазини, і раптом зрозумів: документалістика стала не хобі, а потребою — фіксувати правду. Він робив фото не заради слави, а тому що боявся, що світ перестане вірити в те, що відбувалося.
У травні 2022 року сім’я прийняла рішення виїхати до Львова. Для батька це було важко: залишити будинок, роботу, знайомі стіни. Для Андрія — ще важче: залишити місто, яке стало частиною його ідентичності. Але переїзд дав йому шанс почати нове життя. У Львові він вступив на факультет журналістики й паралельно влаштувався у волонтерський центр — фотографував евакуації, гуманітарну допомогу, історії людей, які втратили дім. Його фото вперше потрапили на сторінки благодійного фонду, а потім — у невеликий міжнародний онлайн-журнал.
Життя у Львові стало для нього водночас і втечею, і шляхом. Він часто їздив велосипедом старими вуличками, ловив світло між кам’яницями, знаходив у місті нову м’яку тишу. У гуртожитку він був “тим із фотоапаратом”, у волонтерському центрі — “Дарін, який бачить людей як історії”. Він знімав покинуті вокзали, стареньких, що годували голубів, дітей, які сміялися, попри все. Його об’єктив ніби шукав відповідь на питання: як люди взагалі продовжують жити?
До 23 років він уже мав невелику, але впізнавану колекцію робіт про міста, які переживають зміни. Не лише про війну — про тектонічні зрушення внутрішнього світу людей. Він не прагнув лайків у соцмережах, не вів гучних блогів. Він просто знімав — і викладав лише те, що, як він казав, “важить”. Його мрія — видати фотокнигу про Харків «до» і «після», не як трагедію, а як доказ того, що міста теж мають пам’ять.
Характер у нього спокійний, але зсередини він — вулкан. Він не любить конфлікти, але не мовчить, коли бачить несправедливість. Його не цікавлять дорогі речі, зате він може годинами вибирати лінзу для камери. У нього небагато друзів — зате всі справжні. Він не соромиться мовчання і не терпить фальші. У розмовах він більше слухає, ніж говорить, але кожна його фраза — точна.
Сьогодні Андрій живе у Львові, але каже, що в нього два доми: один — той, де він зараз, другий — той, куди він ще повернеться. Він мріє про відбудову Харкова так само, як інші мріють про нову машину. Він не називає себе фотографом або журналістом — він каже: «Я просто документую життя, щоб його не переписали інші».
Його історія — не про великий успіх. Не про славу. А про внутрішню чесність. Про те, що кожен може бути хранителем пам’яті. Навіть той, хто просто тримає фотоапарат і завжди носить чорний рюкзак.
