Мене звати Вадим Сода. Народився я 20 травня 2011 року у звичайній панельці на окраїні міста. Не в центрі, не в глуші – десь посередині, де кожен другий знає кожного першого. З дитинства нічого особливого зі мною не було – не якийсь там геній, але й не ***********************************. Просто хлопець, який жив своїм життям, як і всі.
Мати працювала продавчинею в магазині біля дому, батька майже не бачив – то в рейсі, то ще десь. Казали, що працює десь на фурах, але я з ним толком не спілкувався. Та й не дуже тягнувся. Більше за все мене виховувала вулиця. Не книжки, не фільми, а саме двір, друзі й ті ситуації, з яких потім виходиш або з синцем, або з досвідом.
У нас у дворі всі знали, хто чим дихає. Хто курить з 10-ти, хто ганяє на скейті, а хто вже щось мутить на базарі. Я довго стояв осторонь, просто спостерігав. Але роки йдуть – спочатку тримав “шухєру” на вході в підвал, потім вже сам бігав “по справам”. Не скажу, що мені це подобалося, але в той момент здавалося, що так і треба.
Школа була так, для галочки. Я вчився не на двійки, але й не старався. Більше чекав, коли закінчаться уроки і можна буде піти з пацанами кататися або зависати десь у під'їзді. Були моменти, коли вчителі намагалися "витягнути" мене, але, чесно, мені було пофіг. Я жив у своєму світі, де головне — не мати боргів і знати, кому можна довіряти.
У 13 років мене перший раз забрали в райвідділок. Нічого серйозного – з другом спалили петарду біля школи, та ще й камеру задню вибили. Було тупо і дико, але тоді ми почувались крутими. Як не крути, а “протокол” – це вже якась історія.
Потім був період, коли реально задумався, куди я йду. Друзі почали втягуватись у більш серйозні речі – хтось вже сидів, хтось по лікарнях. Я дивився на це й не розумів, чи хочу того ж. З одного боку, це все — моя стихія, я тут виріс, я в цьому варився. А з іншого – я бачив, як матері тяжко, як вона ночами не спить, коли я не приходжу додому. Це гризло.
У 14 я почав мінятись. Не кардинально, але трохи відійшов від дворової теми. Зайнявся спортом, почав бігати зранку, навіть трохи качався на турніках. Хотів довести собі, що можу бути не просто "пацаном з району", а кимось більшим. І, знаєш, щось у мені почало змінюватись.
Але старі зв’язки не дають спокою. Раз на раз тебе кличуть “на дєло”, хтось просить “прикрити”, хтось просто приходить бухнути “по старій дружбі”. І ти не можеш просто відмовити, бо це ті люди, з якими ти зростав. У кожного з них є своя правда. І кожен з них – частина мене.
Мене часто питають, чому прізвище "Сода". Насправді це кличка, що прижилась ще з дитинства. Я тоді фанатів від однієї гри, де був персонаж Soda Pop, і якось воно злиплось. Потім почав підписуватись так в інсті, всі запам’ятали, і пішло по накатаній.
Зараз мені 14, майже 15. Живу все ще там же, в тому ж районі, але вже трохи по-іншому дивлюсь на світ. Не все так просто, як здається. І не кожен, хто усміхається — твій друг. Навчився тримати дистанцію. Навчився мовчати, коли краще промовчати. І навчився слухати себе. Бо тільки ти сам знаєш, що для тебе правильне.
У майбутньому я не хочу бути мільйонером чи президентом. Хочу просто нормальне життя. Хочу допомогти мамі. Хочу мати свою хату, свою справу, своїх людей поруч. Не “пацанів по життю”, а справжніх — тих, хто не зрадить.
Часто думаю про минуле. Не соромлюсь його, бо воно зробило мене тим, ким я є. Але й не тримаюсь за нього. Бо минуле – це не кайдани, це досвід. А досвід — найцінніше, що може бути в хлопця з району.
У кожного свій шлях. Мій ще не закінчився. Я не святий, але й не пропащий. Просто Вадим. Просто Сода.
Мати працювала продавчинею в магазині біля дому, батька майже не бачив – то в рейсі, то ще десь. Казали, що працює десь на фурах, але я з ним толком не спілкувався. Та й не дуже тягнувся. Більше за все мене виховувала вулиця. Не книжки, не фільми, а саме двір, друзі й ті ситуації, з яких потім виходиш або з синцем, або з досвідом.
У нас у дворі всі знали, хто чим дихає. Хто курить з 10-ти, хто ганяє на скейті, а хто вже щось мутить на базарі. Я довго стояв осторонь, просто спостерігав. Але роки йдуть – спочатку тримав “шухєру” на вході в підвал, потім вже сам бігав “по справам”. Не скажу, що мені це подобалося, але в той момент здавалося, що так і треба.
Школа була так, для галочки. Я вчився не на двійки, але й не старався. Більше чекав, коли закінчаться уроки і можна буде піти з пацанами кататися або зависати десь у під'їзді. Були моменти, коли вчителі намагалися "витягнути" мене, але, чесно, мені було пофіг. Я жив у своєму світі, де головне — не мати боргів і знати, кому можна довіряти.
У 13 років мене перший раз забрали в райвідділок. Нічого серйозного – з другом спалили петарду біля школи, та ще й камеру задню вибили. Було тупо і дико, але тоді ми почувались крутими. Як не крути, а “протокол” – це вже якась історія.
Потім був період, коли реально задумався, куди я йду. Друзі почали втягуватись у більш серйозні речі – хтось вже сидів, хтось по лікарнях. Я дивився на це й не розумів, чи хочу того ж. З одного боку, це все — моя стихія, я тут виріс, я в цьому варився. А з іншого – я бачив, як матері тяжко, як вона ночами не спить, коли я не приходжу додому. Це гризло.
У 14 я почав мінятись. Не кардинально, але трохи відійшов від дворової теми. Зайнявся спортом, почав бігати зранку, навіть трохи качався на турніках. Хотів довести собі, що можу бути не просто "пацаном з району", а кимось більшим. І, знаєш, щось у мені почало змінюватись.
Але старі зв’язки не дають спокою. Раз на раз тебе кличуть “на дєло”, хтось просить “прикрити”, хтось просто приходить бухнути “по старій дружбі”. І ти не можеш просто відмовити, бо це ті люди, з якими ти зростав. У кожного з них є своя правда. І кожен з них – частина мене.
Мене часто питають, чому прізвище "Сода". Насправді це кличка, що прижилась ще з дитинства. Я тоді фанатів від однієї гри, де був персонаж Soda Pop, і якось воно злиплось. Потім почав підписуватись так в інсті, всі запам’ятали, і пішло по накатаній.
Зараз мені 14, майже 15. Живу все ще там же, в тому ж районі, але вже трохи по-іншому дивлюсь на світ. Не все так просто, як здається. І не кожен, хто усміхається — твій друг. Навчився тримати дистанцію. Навчився мовчати, коли краще промовчати. І навчився слухати себе. Бо тільки ти сам знаєш, що для тебе правильне.
У майбутньому я не хочу бути мільйонером чи президентом. Хочу просто нормальне життя. Хочу допомогти мамі. Хочу мати свою хату, свою справу, своїх людей поруч. Не “пацанів по життю”, а справжніх — тих, хто не зрадить.
Часто думаю про минуле. Не соромлюсь його, бо воно зробило мене тим, ким я є. Але й не тримаюсь за нього. Бо минуле – це не кайдани, це досвід. А досвід — найцінніше, що може бути в хлопця з району.
У кожного свій шлях. Мій ще не закінчився. Я не святий, але й не пропащий. Просто Вадим. Просто Сода.
