«Жити – вічно бути засудженим на свободу»
(дитинство)
(дитинство)
Базанюк Владислав народився одного сонячного дня в місті Рівне, 23 червня 1999 року у звичайній багатодітній сім’ї. Олена Базанюк – матір хлопця працювала звичайним продавцем, а батько Базанюк Олег був капітаном Національної Поліції України. Здається через доволі високе звання батька сім’я мала бути забезпеченою, але насправді зарплата в НПУ була мізерною, а заробляти «брудні» гроші Олег Базанюк категорично відмовлявся, він був неймовірно чесною, чуйною та доброю людиною. Через його чесність багато колег його недолюблували, а через його доброту користувалися ним. Тому сім’я жила досить бідно, звіно Базанюки не голодували, але мали боргі та кредити.
Владислав мав чотирьох братиків: Назара, Романа, Бориса, та Данила. З братами мав дуже гарні відноси, вони були справжньою командою, завжди могли постояти один за одного. Влад був напевно самою більшою забіякою з усього сімейства, він був дуже непосидючим та трошечки незграбним, все дитинство знаходив пригоди на свою «п’яту точку». Хоча хлопчина завжди легко знаходив друзів, але якось по особливому він завжди відчував себе на самоті, в полях... Він обожнював приїздити на все літо на хутір до дідуся з бабусею відв’язувати пса та іти в безмежні поля... провожати сонце... палити багаття... дивитись на зорі...
«Білі шнурки, бриті голови»
(юність)
Через достатньо високі розумові здібності уже у 5 років Владислав пішов до школи. У початкових класах він вчився дуже добре, але починаючи з 5 класу шкільні предмети перестали його цікавити. З непосидючого бешкетника, він став досить стриманим та розсудливим юнаком. Він став багато читати, почав аткивно займатися спортом, а саме тайським боксом. У восьмому класі він почав цікавитись націоналістичним рухом, в бойовій секції він знайшов багато однодумців, так він став скінхедом. Почав ходити на різні акції, також став футбольним хуліганом улюбленого клубу «Верес». Постійні бійки і сутички, стали буденністю. Синяк на обличчі був майже невід’ємним атрибудом зовнішності майже до 11 класу, сам Влад жартуючи називав це «бойовим камуфляжем». Лише чудом йому вдавалося уникати серйозних проблем з поліцією, хоча декіла раз батьку доводилось забирати його з відділку.
В 10 класі літом, Влад зрозумів що вже скоро закінчення школи, та доросле життя, розклад бути звичайним робіничим його не влаштовував. Він хотів чогось більшого. Тому одного вечора, будучи на безмежному полі, дивлячись на зорі він оцінив правильність своїх дій, зрозумівши що життя яким він живе ні до чого хорошого не приведе, він вирішив кардинально змінитись і піти по стопам, батька та старшого брата Назара. Він почав посилено вчитись, розірвав старі знайомства і досить непогано здав екзамени. І зрештою зміг поступили до Київського університету Права. В цей час батько Базанюків почав зраджувати своїм принципам і грошове становище сім’ї покращилось в рази, все сімейство переїхало до Києва. Прекрасно закінчивши університет в 21 рік владислав поїхав до брата в Харьків, там почав приватну успішну адвокатську діяльність.
«Звіра, якого не можна приручити… вбивають…»
(Доросле життя)
(Доросле життя)
Смерть... Батька сімейства було вбито, обставни були дивні, усе сімейство пережило, це дуже важко, Владислав впав в глибоку депресію, усім довелося швидко дорослішати.
Ставши адвокатом Владові очі відкрилися, він зрозумів що гроші вирішують все, йому було бридко від того на що люди здатні за гроші. Його дуже дратувала корумпованість державних структур. Виявилось що очі Феміди можна легко розв’язати товстим чемоданчиком з доларами. Тому Влад вирішив будь якою ціною вершити справедливість, а ціну він заплатив велику...
Впливовий мажорчик одного вечора в нетверезому стані влетів в автобусну зупинку. Не зважаючи на погрози та застереження колег Владислав вирішив допомогти сім’ям постраждалих. Справа здавалась дуже легкою, адже докази були беззаперечні. Одного вечора після пілдної роботи Владу дуже розболілась голова, і він вирішив повернутись додому на таксі, а не на власному авто. Прокинувшись наступного ранку перше що він побачив в новинах, свій підірваний автомобіль та спалений кабінет. Назар передав Владу що на нього відкрито полювання. Відчай та страх охопили хлопя. Впершу чергу страх за сім’ю, адже погрози в їх сторону теж поступали. Розлючений Влад негайно зібрав речі, та покинув країну. Він почав жити життям заробітчанина, забувши своє минуле...
«Бродягу який безцільно тиняється… І людину, яка переслідує якусь мету… Зплутати неможливо!»
(Теперішній час)
Не витримавши і пів року на чужині, без цілей і мети, було прийняте рішення повернутися. Справу мажора закрили майже одразу після втечі Владислава з країни. Було прийняте рішення піти працювати до брата, вступивши в НПУ міста Харькова. Там він досить швидко дослужився до майора та очолив департамент стратегічних розслідувань. Наразі Владислав в оточенні хороших друзів, колег і братів продовжує нести плідну службу та вершити справедливість...(Теперішній час)
