1. ПІБ: Шахтар Володимир Олегович
2. Батько - Шахтар Олег Миколайович (покійний)
3. Мати - Шахтар Олена Василівна
4. Стать: Чоловіча
5. Дата народження: 14 березня 1998 року
6. Вік: 28 років
7. Місце народження: Україна, Донецька область, м. Селидове
8. Національність: Українець
9. Місце проживання: м. Дніпро
10. Зріст / Вага: 180 см / 78 кг
11. Фото обличчя: Додано до особової справи
12. Захоплення: Тактика, аналітика, автомобілі, читання
13. Сімейний стан: Неодружений
14. Відмітні знаки: Шрам на лівій кисті після службової травми
15. Посада: Заступник начальника відділу контролю Мерії м. Дніпра
I. Дитинство
Володимир Шахтар народився 14 березня 1998 року в Селидовому, Донецька область. Батько був гірничим майстром на шахті «Україна», мати працювала вихователькою в дитсадку. Грошей у сім'ї вистачало на базове, але не більше. Зато правила були прості: слово батька не обговорюється, а праця визначає, що ти за людина.
Хлопець з дитинства був тихим, але не боязкий. Більше дивився, ніж говорив. Батько одного разу сказав йому: «Спочатку дивись. Потім думай. А вже потім роби.»
Коли хлопцю стукнуло десять, на шахті трапилась аварія. Батька витягнули з-під землі живим, але з тяжкими травмами. Через три тижні він помер у лікарні. Володимир не плакав на похороні. Просто стояв і мовчав. Після того дня він став ще тихішим, перестав кликати додому друзів.
II. Юність та переїзд
Мама ще чотири роки трималась у Селидовому. Працювала на дві зміни, тягнула сина сама. Але в 2012 році стало зрозуміло, що далі так не виходить. Сестра з Дніпра покликала до себе, і мама наважилась на переїзд. Володимиру тоді було чотирнадцять. Звикав сам.
У школі він не випендрувався. Оцінки мав середні. Замість компаній читав книги про психологію і війну. Не через романтику, а через цікавість, як люди поводяться, коли все навколо рвуться бомби. Класу з одинадцятого почав помічати, коли людина бреше. Здогадувався по очах, по паузах, по тому, як перестрибувала з теми на тему.
Після школи в університет не пішов. Не було ні бажання, ні грошей. Пішов на строкову, а там уже й підписав контракт. Потрібна була структура, де все зрозуміло: хто кому підпорядкований, за що відповідаєш.
III. Служба та зрада
Служив у механізованій бригаді під Дніпром. Спочатку строкова, потім контракт. Зачепився, бо руки з того місця росли, голова працювала. Дойшов до старшого сержанта, був командиром відділення.
А потім стався момент, після якого все полетіло.
Старшина роти, боєць з двадцятирічним стажем, потиху збутовував боєприпаси зі складу. Брав із тих, що списували на навчання, проводив через своїх. Половина роти знала, але мовчала, бо старшина був свій, міг і відпустку підправити.
Володимир випадково наткнувся на це, коли рахував боєкомплект перед виходом на полігон. Цифри не склались. Перевірив двічі. Зрозумів, хто. І тут зробив дурню. Замість рапорту в прокуратуру одразу, вирішив поговорити зі старшиною по-людськи. Мовляв, припини сам, і я забуду. Старшина вислухав, кивнув, навіть подякував.
Через три дні Володимира викликали до штабу. На столі лежали рапорти від трьох бійців, серед них і від його ж побратима, з яким він відразу після строкової пішов на контракт і якого вважав найближчим другом. Ті свідчення малювали картину, ніби це Володимир боєприпаси списав, а старшину шантажував. Документи були складені заздалегідь, начеплені так, що розібратись у відрядженні на полігоні було неможливо.
Комісія розбиралась два тижні. Старшина вийшов сухим, бо «заслуги перед частиною» і свідки. Володимира звільнили з контрактної служби за дискредитуючих обставин. Шрам на лівій кисті залишився з останнього тижня. Той самий боць «випадково» зачепив лезом у коридорі. Володимир не став подавати заяву. Свої ж закриють. Нехай шрам залишається. Нагадування.
IV. Перехід на темний шлях
Після звільнення пів року сидів без роботи. Потім через знайомого влаштувався у Мерію Дніпра, у відділ контролю за підприємницькою діяльністю. Посада інспектора. По паперах: перевірки бізнесу на дотримання правил. По факту: нескінченна бюрократія і можливість тиснути на людей.
Перші місяці намагався працювати чесно. Писав протоколи, виписував штрафи по інструкції. Та в один день до нього прийшов власник невеликого СТО, якому вписали штраф на 80 тисяч за несуттєві порушення. Мужик мало не плакав. Двоє дітей, кредит, цей штраф кінець бізнесу. Простягнув конверт. «Можливо, щось можна зробити...»
Володимир спершу хотів відмовити. А потім згадав старшину. Згадав побратима, який його здав. Згадав комісію, де всі «свої» закрились. Згадав шрам на кисті. І взяв конверт. Наступного ранку протокол «загубився» в архіві.
З того дня все пішло інакше. Коли зрозумів, що система та сама, свої закривають своїх, а чесні залишаються з ніселем, перестав бути чесним. Якщо мене все одно вважають брудним, чому я маю бути чистим. Якщо закон працює тільки для лохів, то я не лох.
Хабарі стали нормою. Не вимагав, але й не відмовляв. Бізнесмени швидко зрозуміли, що з Володимиром можна домовитись. Сто тисяч за те, щоб закрити очі на порушення. Півмільйона за те, щоб протоколу взагалі не існувало. Ціни не заламував, брав по-божеськи, тому повертались.
Коли підняли до старшого інспектора і дали в підпорядкування пару молодих, почав грубити. Не тому що злий. А тому що ввічливість у цій системі швидко читається як слабкість. Молодий інспектор, який усміхається і каже «будь ласка», через місяць сам працює на тих, кого перевіряє. Тому на співробітників кричав. На цивільних теж. Без мату, але так, щоб дійшло. «Ти що, читати не вмієш? Документи підпишуть, тоді прийдеш.» Працювало краще за будь-яку усмішку.
Через рік став заступником відділу. І тут відкрилась нова можливість. Один зі співробітників підійшов і запитав прямо: «Слухай, у мене підвищення через тиждень. Що треба, щоб швидше?» Володимир подивився, порахував в голові. Покликав ввечері в кабінет. Обговорили. Двісті тисяч за ранг вище. Гроші: половина йому, половина «нагору». Через три дні співробітник був підвищений. Після того почав системно продавати підвищення. Не всім, лише тим, хто сам просив і кого вважав надійним. Від ста тисяч за молодші ранги до півмільйона за п'ятий. Кожну домовленість тримав у голові, без паперів і переписок.
Випуск з ІТТ окрема стаття. Через відділ проходили підприємці, яких за серйозні порушення відправляли в ізолятор. Один з них, власник мережі автомийок, попросив перед відправкою «вирішити питання». Півмільйона, і документи «затерялись» на добу, за які адвокати все перекрутили. З того часу випуск з ІТТ став ще однією статтею доходу. Від ста тисяч за дрібних до мільйона за серйозні справи.
V. Характер та внутрішній світ
Володимир не любить пафосних слів про «холодний розум» і «прагматизм», але якщо чесно, це про нього. Рідко діє на емоціях, більше прораховує. Людей оцінює за вчинками, не за тим, що вони говорять. Особливо якщо говорять красиво.
Слабкість у нього теж є. Перша, невміння прощати зраду. Хто один раз підставив, у того другого шансу не буде. Друга, надмірна підозрілість. Він тепер навіть до нових знайомих ставиться як до потенційних зрадників, поки не доведуть зворотне. У нього майже немає близьких людей, і сам він винен у цьому не менше, ніж ті, хто його підставив.
Головний страх не фізичний. Він боїться, що ще раз довіриться не тій людині і та ще раз його здасть. Цинізм тепер не просто риса характеру, а робочий інструмент. Володимир не вважає себе поганим чи хорошим. Він вважає себе реалістом. Хороші хлопці закінчують там, де він закінчив у 2023-му, з шрамом на руці і дискредитацією в особовій справі. Погані живуть у квартирах з ремонтом і їздять на нормальних машинах. Він обрав друге.
VI. Сучасне життя
Зараз Володимир працює у Мерії Дніпра, дослужився до заступника начальника відділу контролю. Живе у тій самій квартирі, що й після армії, але вже з нормальним ремонтом. На парковці стоїть не старий Опель, а свіжий Volkswagen, оформлений на тестя друга.
Днем працює. Береться по дрібницях: за протоколи, за перевірки, за закриття очей. По крупному: за підвищення і випуск з ІТТ. Грубить своїм і чужим, не лізе за словом у кишеню. Усі домовленості лише вживу, без свідків, без паперів.
Не п'є на роботі, не світиться у дорогих місцях, не базікає зайвого. Кожного вечора сидить на кухні з чаєм і думає не про те, як усе змінити, а про те, як дотягнути ще пару років до серйозної суми, після чого звалитись з країни. Мета одна: набрати і поїхати. Не через страх, а тому що тут шлях у будь-якому разі закінчується або хрестом, або ґратами.
2. Батько - Шахтар Олег Миколайович (покійний)
3. Мати - Шахтар Олена Василівна
4. Стать: Чоловіча
5. Дата народження: 14 березня 1998 року
6. Вік: 28 років
7. Місце народження: Україна, Донецька область, м. Селидове
8. Національність: Українець
9. Місце проживання: м. Дніпро
10. Зріст / Вага: 180 см / 78 кг
11. Фото обличчя: Додано до особової справи
12. Захоплення: Тактика, аналітика, автомобілі, читання
13. Сімейний стан: Неодружений
14. Відмітні знаки: Шрам на лівій кисті після службової травми
15. Посада: Заступник начальника відділу контролю Мерії м. Дніпра
I. Дитинство
Володимир Шахтар народився 14 березня 1998 року в Селидовому, Донецька область. Батько був гірничим майстром на шахті «Україна», мати працювала вихователькою в дитсадку. Грошей у сім'ї вистачало на базове, але не більше. Зато правила були прості: слово батька не обговорюється, а праця визначає, що ти за людина.
Хлопець з дитинства був тихим, але не боязкий. Більше дивився, ніж говорив. Батько одного разу сказав йому: «Спочатку дивись. Потім думай. А вже потім роби.»
Коли хлопцю стукнуло десять, на шахті трапилась аварія. Батька витягнули з-під землі живим, але з тяжкими травмами. Через три тижні він помер у лікарні. Володимир не плакав на похороні. Просто стояв і мовчав. Після того дня він став ще тихішим, перестав кликати додому друзів.
II. Юність та переїзд
Мама ще чотири роки трималась у Селидовому. Працювала на дві зміни, тягнула сина сама. Але в 2012 році стало зрозуміло, що далі так не виходить. Сестра з Дніпра покликала до себе, і мама наважилась на переїзд. Володимиру тоді було чотирнадцять. Звикав сам.
У школі він не випендрувався. Оцінки мав середні. Замість компаній читав книги про психологію і війну. Не через романтику, а через цікавість, як люди поводяться, коли все навколо рвуться бомби. Класу з одинадцятого почав помічати, коли людина бреше. Здогадувався по очах, по паузах, по тому, як перестрибувала з теми на тему.
Після школи в університет не пішов. Не було ні бажання, ні грошей. Пішов на строкову, а там уже й підписав контракт. Потрібна була структура, де все зрозуміло: хто кому підпорядкований, за що відповідаєш.
III. Служба та зрада
Служив у механізованій бригаді під Дніпром. Спочатку строкова, потім контракт. Зачепився, бо руки з того місця росли, голова працювала. Дойшов до старшого сержанта, був командиром відділення.
А потім стався момент, після якого все полетіло.
Старшина роти, боєць з двадцятирічним стажем, потиху збутовував боєприпаси зі складу. Брав із тих, що списували на навчання, проводив через своїх. Половина роти знала, але мовчала, бо старшина був свій, міг і відпустку підправити.
Володимир випадково наткнувся на це, коли рахував боєкомплект перед виходом на полігон. Цифри не склались. Перевірив двічі. Зрозумів, хто. І тут зробив дурню. Замість рапорту в прокуратуру одразу, вирішив поговорити зі старшиною по-людськи. Мовляв, припини сам, і я забуду. Старшина вислухав, кивнув, навіть подякував.
Через три дні Володимира викликали до штабу. На столі лежали рапорти від трьох бійців, серед них і від його ж побратима, з яким він відразу після строкової пішов на контракт і якого вважав найближчим другом. Ті свідчення малювали картину, ніби це Володимир боєприпаси списав, а старшину шантажував. Документи були складені заздалегідь, начеплені так, що розібратись у відрядженні на полігоні було неможливо.
Комісія розбиралась два тижні. Старшина вийшов сухим, бо «заслуги перед частиною» і свідки. Володимира звільнили з контрактної служби за дискредитуючих обставин. Шрам на лівій кисті залишився з останнього тижня. Той самий боць «випадково» зачепив лезом у коридорі. Володимир не став подавати заяву. Свої ж закриють. Нехай шрам залишається. Нагадування.
IV. Перехід на темний шлях
Після звільнення пів року сидів без роботи. Потім через знайомого влаштувався у Мерію Дніпра, у відділ контролю за підприємницькою діяльністю. Посада інспектора. По паперах: перевірки бізнесу на дотримання правил. По факту: нескінченна бюрократія і можливість тиснути на людей.
Перші місяці намагався працювати чесно. Писав протоколи, виписував штрафи по інструкції. Та в один день до нього прийшов власник невеликого СТО, якому вписали штраф на 80 тисяч за несуттєві порушення. Мужик мало не плакав. Двоє дітей, кредит, цей штраф кінець бізнесу. Простягнув конверт. «Можливо, щось можна зробити...»
Володимир спершу хотів відмовити. А потім згадав старшину. Згадав побратима, який його здав. Згадав комісію, де всі «свої» закрились. Згадав шрам на кисті. І взяв конверт. Наступного ранку протокол «загубився» в архіві.
З того дня все пішло інакше. Коли зрозумів, що система та сама, свої закривають своїх, а чесні залишаються з ніселем, перестав бути чесним. Якщо мене все одно вважають брудним, чому я маю бути чистим. Якщо закон працює тільки для лохів, то я не лох.
Хабарі стали нормою. Не вимагав, але й не відмовляв. Бізнесмени швидко зрозуміли, що з Володимиром можна домовитись. Сто тисяч за те, щоб закрити очі на порушення. Півмільйона за те, щоб протоколу взагалі не існувало. Ціни не заламував, брав по-божеськи, тому повертались.
Коли підняли до старшого інспектора і дали в підпорядкування пару молодих, почав грубити. Не тому що злий. А тому що ввічливість у цій системі швидко читається як слабкість. Молодий інспектор, який усміхається і каже «будь ласка», через місяць сам працює на тих, кого перевіряє. Тому на співробітників кричав. На цивільних теж. Без мату, але так, щоб дійшло. «Ти що, читати не вмієш? Документи підпишуть, тоді прийдеш.» Працювало краще за будь-яку усмішку.
Через рік став заступником відділу. І тут відкрилась нова можливість. Один зі співробітників підійшов і запитав прямо: «Слухай, у мене підвищення через тиждень. Що треба, щоб швидше?» Володимир подивився, порахував в голові. Покликав ввечері в кабінет. Обговорили. Двісті тисяч за ранг вище. Гроші: половина йому, половина «нагору». Через три дні співробітник був підвищений. Після того почав системно продавати підвищення. Не всім, лише тим, хто сам просив і кого вважав надійним. Від ста тисяч за молодші ранги до півмільйона за п'ятий. Кожну домовленість тримав у голові, без паперів і переписок.
Випуск з ІТТ окрема стаття. Через відділ проходили підприємці, яких за серйозні порушення відправляли в ізолятор. Один з них, власник мережі автомийок, попросив перед відправкою «вирішити питання». Півмільйона, і документи «затерялись» на добу, за які адвокати все перекрутили. З того часу випуск з ІТТ став ще однією статтею доходу. Від ста тисяч за дрібних до мільйона за серйозні справи.
V. Характер та внутрішній світ
Володимир не любить пафосних слів про «холодний розум» і «прагматизм», але якщо чесно, це про нього. Рідко діє на емоціях, більше прораховує. Людей оцінює за вчинками, не за тим, що вони говорять. Особливо якщо говорять красиво.
Слабкість у нього теж є. Перша, невміння прощати зраду. Хто один раз підставив, у того другого шансу не буде. Друга, надмірна підозрілість. Він тепер навіть до нових знайомих ставиться як до потенційних зрадників, поки не доведуть зворотне. У нього майже немає близьких людей, і сам він винен у цьому не менше, ніж ті, хто його підставив.
Головний страх не фізичний. Він боїться, що ще раз довіриться не тій людині і та ще раз його здасть. Цинізм тепер не просто риса характеру, а робочий інструмент. Володимир не вважає себе поганим чи хорошим. Він вважає себе реалістом. Хороші хлопці закінчують там, де він закінчив у 2023-му, з шрамом на руці і дискредитацією в особовій справі. Погані живуть у квартирах з ремонтом і їздять на нормальних машинах. Він обрав друге.
VI. Сучасне життя
Зараз Володимир працює у Мерії Дніпра, дослужився до заступника начальника відділу контролю. Живе у тій самій квартирі, що й після армії, але вже з нормальним ремонтом. На парковці стоїть не старий Опель, а свіжий Volkswagen, оформлений на тестя друга.
Днем працює. Береться по дрібницях: за протоколи, за перевірки, за закриття очей. По крупному: за підвищення і випуск з ІТТ. Грубить своїм і чужим, не лізе за словом у кишеню. Усі домовленості лише вживу, без свідків, без паперів.
Не п'є на роботі, не світиться у дорогих місцях, не базікає зайвого. Кожного вечора сидить на кухні з чаєм і думає не про те, як усе змінити, а про те, як дотягнути ще пару років до серйозної суми, після чого звалитись з країни. Мета одна: набрати і поїхати. Не через страх, а тому що тут шлях у будь-якому разі закінчується або хрестом, або ґратами.
Останнє редагування:
