Прізвище Ім'я По-батькові (ПІБ): Латиніна Дарина Андріївна
Стать: Жіноча
Мати: Латиніна Олена Вікторівна, 48 років, піаністка
Батько: Латинін Андрій Степанович, 53 роки, хірург
Зріст та вага: 178 см, 63 кг
Дата народження: 14.02.2004
Вік: 22 роки
Місце народження: Львів, Україна
Національність: Українка
Місце проживання: Львів, планую переїзд до Сан-Андреас
Захоплення: Гра на фортепіано, візаж, мода, психологія
Сімейний стан: Не одружена
Статура: Струнка, жіночна
Колір очей: Карі (іноді ношу блакитні лінзи)
Зачіска: Каштанове хвилясте волосся до плечей
Відмітні знаки: Родимка над лівою бровою, тату-троянда на зап'ясті
Народження та дитинство
Я народилась 14 лютого 2004 року у Львові. День Святого Валентина, прикинь? Мама потім жартувала, що я — її "подарунок від Амура". Батько тоді чергував у лікарні, на операції. Він взагалі багато працював, іноді я його тижнями не бачила. Але коли він приходив додому, то завжди приносив мені якісь солодощі.
З самого дитинства я була "дивною" дитиною. Ні, ну реально. Інші хлопці у дворі грали в футбол, били одне одного палицями, а я сиділа вдома і малювала принцес. У мене був цілий альбом, де я малювала сукні — довгі, пишні, рожеві. Мама казала: "Давиде, може, підеш погуляєш?" А я: "Ні, я ще не домалювала корону".
Найбільше я любив сидіти з мамою за піаніно. Вона грала "Місячну сонату", а я просто слухав, закривши очі. Іноді вона дозволяла мені натискати на клавіші. Це було магічно. Я не розумів тоді, чому мені більше подобається бути "принцесою", ніж "лицарем". Просто так було. І все.
Десь у 7 років стався епізод, який я запам'ятала на все життя. На Новий рік батьки купили мені костюм — такий класичний, як у всіх хлопців: брюки, піджак, метелик. А я подивилась на це і розплакалась. Прямо сидів на підлозі і ревів. Мати не могла зрозуміти, що сталось. А я крізь сльози: "Я хочу сукню... як у Снігуроньки". Тоді батьки переглянулись, посміялись і сказали: "Ну, дитина, буває". І мама дала мені своє старе плаття. Я одягнув його і був щасливий, як ніколи. Навіть заснув у ньому.
Підліткове життя
Підлітковий вік — це пекло. Серйозно. Я не знаю, як описати це інакше.
Десь із 12 років почались зміни. Голос став грубішим, на обличчі вилізли якісь прищі, почало рости волосся на тілі.
Я дивилась у дзеркало і ненавиділа те, що бачила. Це було не моє тіло. Це була чужа людина. Я хотіла здерти з себе цю шкіру, як стару одежу.
У школі все було ще гірше. Мене дражнили. Як тільки не називали: і "мамій синок", і "дівчинка", і "піаніст" (це через те, що я грав на фортепіано). Особливо старались два ******************************************ки з паралельного класу. Вони могли підійти на перерві і почати мене штовхати, кричати щось образливе. Я терпів. Просто стискав зуби і мовчав.
Одного разу вони мене побили після уроків. Нічого серйозного — пара синців, розбита губа. Але саме тоді я зрозумів: більше ніколи. Я прийшов додому, став перед дзеркалом і сказав собі: "Я не Давид. Я Дарина. І я нікому не дозволю себе ображати".
Це був переламний момент. Я почав шукати інформацію в інтернеті — про трансгендерність, про гормони, про операції. Було страшно. Але й цікаво.
Я нарешті зрозумів, що зі мною відбувається. Я не "хворий". Я просто народився не в тому тілі.
Ночами, коли батьки спали, я закривався у своїй кімнаті і вчився бути дівчиною. Ходив на підборах (це жах як боляче, до речі!), фарбував очі маминою косметикою, навіть гуглив "як зробити голос вище". Це було смішно і сумно одночасно. Але це було моє справжнє життя.
Доросле життя
Коли мені виповнилось 18, я вирішила: час поговорити з батьками. Це була найскладніша розмова в моєму житті.
Я пам'ятаю той вечір. Горів камін, пахло чаєм. Батьки сиділи на дивані, а я стояла перед ними і тремтіла. Я сказала: "Мамо, тату... я — дівчина.
Я трансгендер. Я хочу змінити стать".
Мама заплакала. Батько мовчав. Я думала — все, кінець, зараз мене виженуть із дому. Але потім він підійшов до мене, обійняв і сказав: "Я завжди підозрював, що ти якась особлива. Я лікар. Я все розумію. Давай спробуємо розібратись".
І ми почали. Медичні обстеження, психіатри, аналізи, купа паперів. Діагноз F64.0 —транссексуалізм. Звучить страшно, але це просто підтвердження того, що я не божевільна. Гормональна терапія почалась через рік. Перші результати я побачила десь за півроку — шкіра
стала м'якшою, риси обличчя більш жіночними. Я нарешті почала впізнавати себе в дзеркалі.
Паралельно я закінчила курси візажу. Це була моя давня мрія — робити людей красивими. Я хотіла відкрити свій салон, де кожна людина, незалежно від статі, віку чи зовнішності, могла б прийти і стати трохи кращою. Трохи впевненішою.
Зараз мені 22. Я вже майже завершила юридичний перехід. Залишилось буквально кілька документів. Але я вирішила: навіщо чекати? Я хочу почати нове життя прямо зараз. Тому я переїжджаю до Сан-Андреас — міста можливостей, де на мене ніхто не дивитиметься косо.
Теперішній час і плани
Я приїхала сюди з конкретною метою. По-перше, відкрити салон краси. Не якусь там забігайлівку, а справжній стильний простір, де можна не лише підстригтись, а й відпочити, випити кави, поспілкуватись. Я хочу, щоб люди виходили від мене красивими і щасливими.
По-друге, я хочу знайти кохання. Так, це банально. Але я вірю, що десь тут є людина, яка зрозуміє мене, прийме такою, яка я є. Я не ідеальна — у мене є свої страхи (наприклад, я до смерті боюсь висоти і змій), свої заморочки. Але я готова дарувати любов.
По-третє, я хочу просто жити. Без оглядки на минуле. Без страху, що хтось покаже пальцем. Без цієї вічної напруги в грудях. Я — Дарина Латиніна. І я нарешті собою.
P.S. Якщо хтось хоче познайомитись — я завжди відкрита. Мій улюблений колір — пастельно-рожевий. Улюблена їжа — суші. Улюблена музика — класика і трохи попу. І так, я досі граю на піаніно. Іноді навіть на вулиці, якщо бачу десь інструмент.
Стать: Жіноча
Мати: Латиніна Олена Вікторівна, 48 років, піаністка
Батько: Латинін Андрій Степанович, 53 роки, хірург
Зріст та вага: 178 см, 63 кг
Дата народження: 14.02.2004
Вік: 22 роки
Місце народження: Львів, Україна
Національність: Українка
Місце проживання: Львів, планую переїзд до Сан-Андреас
Захоплення: Гра на фортепіано, візаж, мода, психологія
Сімейний стан: Не одружена
Статура: Струнка, жіночна
Колір очей: Карі (іноді ношу блакитні лінзи)
Зачіска: Каштанове хвилясте волосся до плечей
Відмітні знаки: Родимка над лівою бровою, тату-троянда на зап'ясті
Народження та дитинство
Я народилась 14 лютого 2004 року у Львові. День Святого Валентина, прикинь? Мама потім жартувала, що я — її "подарунок від Амура". Батько тоді чергував у лікарні, на операції. Він взагалі багато працював, іноді я його тижнями не бачила. Але коли він приходив додому, то завжди приносив мені якісь солодощі.
З самого дитинства я була "дивною" дитиною. Ні, ну реально. Інші хлопці у дворі грали в футбол, били одне одного палицями, а я сиділа вдома і малювала принцес. У мене був цілий альбом, де я малювала сукні — довгі, пишні, рожеві. Мама казала: "Давиде, може, підеш погуляєш?" А я: "Ні, я ще не домалювала корону".
Найбільше я любив сидіти з мамою за піаніно. Вона грала "Місячну сонату", а я просто слухав, закривши очі. Іноді вона дозволяла мені натискати на клавіші. Це було магічно. Я не розумів тоді, чому мені більше подобається бути "принцесою", ніж "лицарем". Просто так було. І все.
Десь у 7 років стався епізод, який я запам'ятала на все життя. На Новий рік батьки купили мені костюм — такий класичний, як у всіх хлопців: брюки, піджак, метелик. А я подивилась на це і розплакалась. Прямо сидів на підлозі і ревів. Мати не могла зрозуміти, що сталось. А я крізь сльози: "Я хочу сукню... як у Снігуроньки". Тоді батьки переглянулись, посміялись і сказали: "Ну, дитина, буває". І мама дала мені своє старе плаття. Я одягнув його і був щасливий, як ніколи. Навіть заснув у ньому.
Підліткове життя
Підлітковий вік — це пекло. Серйозно. Я не знаю, як описати це інакше.
Десь із 12 років почались зміни. Голос став грубішим, на обличчі вилізли якісь прищі, почало рости волосся на тілі.
Я дивилась у дзеркало і ненавиділа те, що бачила. Це було не моє тіло. Це була чужа людина. Я хотіла здерти з себе цю шкіру, як стару одежу.
У школі все було ще гірше. Мене дражнили. Як тільки не називали: і "мамій синок", і "дівчинка", і "піаніст" (це через те, що я грав на фортепіано). Особливо старались два ******************************************ки з паралельного класу. Вони могли підійти на перерві і почати мене штовхати, кричати щось образливе. Я терпів. Просто стискав зуби і мовчав.
Одного разу вони мене побили після уроків. Нічого серйозного — пара синців, розбита губа. Але саме тоді я зрозумів: більше ніколи. Я прийшов додому, став перед дзеркалом і сказав собі: "Я не Давид. Я Дарина. І я нікому не дозволю себе ображати".
Це був переламний момент. Я почав шукати інформацію в інтернеті — про трансгендерність, про гормони, про операції. Було страшно. Але й цікаво.
Я нарешті зрозумів, що зі мною відбувається. Я не "хворий". Я просто народився не в тому тілі.
Ночами, коли батьки спали, я закривався у своїй кімнаті і вчився бути дівчиною. Ходив на підборах (це жах як боляче, до речі!), фарбував очі маминою косметикою, навіть гуглив "як зробити голос вище". Це було смішно і сумно одночасно. Але це було моє справжнє життя.
Доросле життя
Коли мені виповнилось 18, я вирішила: час поговорити з батьками. Це була найскладніша розмова в моєму житті.
Я пам'ятаю той вечір. Горів камін, пахло чаєм. Батьки сиділи на дивані, а я стояла перед ними і тремтіла. Я сказала: "Мамо, тату... я — дівчина.
Я трансгендер. Я хочу змінити стать".
Мама заплакала. Батько мовчав. Я думала — все, кінець, зараз мене виженуть із дому. Але потім він підійшов до мене, обійняв і сказав: "Я завжди підозрював, що ти якась особлива. Я лікар. Я все розумію. Давай спробуємо розібратись".
І ми почали. Медичні обстеження, психіатри, аналізи, купа паперів. Діагноз F64.0 —транссексуалізм. Звучить страшно, але це просто підтвердження того, що я не божевільна. Гормональна терапія почалась через рік. Перші результати я побачила десь за півроку — шкіра
стала м'якшою, риси обличчя більш жіночними. Я нарешті почала впізнавати себе в дзеркалі.
Паралельно я закінчила курси візажу. Це була моя давня мрія — робити людей красивими. Я хотіла відкрити свій салон, де кожна людина, незалежно від статі, віку чи зовнішності, могла б прийти і стати трохи кращою. Трохи впевненішою.
Зараз мені 22. Я вже майже завершила юридичний перехід. Залишилось буквально кілька документів. Але я вирішила: навіщо чекати? Я хочу почати нове життя прямо зараз. Тому я переїжджаю до Сан-Андреас — міста можливостей, де на мене ніхто не дивитиметься косо.
Теперішній час і плани
Я приїхала сюди з конкретною метою. По-перше, відкрити салон краси. Не якусь там забігайлівку, а справжній стильний простір, де можна не лише підстригтись, а й відпочити, випити кави, поспілкуватись. Я хочу, щоб люди виходили від мене красивими і щасливими.
По-друге, я хочу знайти кохання. Так, це банально. Але я вірю, що десь тут є людина, яка зрозуміє мене, прийме такою, яка я є. Я не ідеальна — у мене є свої страхи (наприклад, я до смерті боюсь висоти і змій), свої заморочки. Але я готова дарувати любов.
По-третє, я хочу просто жити. Без оглядки на минуле. Без страху, що хтось покаже пальцем. Без цієї вічної напруги в грудях. Я — Дарина Латиніна. І я нарешті собою.
P.S. Якщо хтось хоче познайомитись — я завжди відкрита. Мій улюблений колір — пастельно-рожевий. Улюблена їжа — суші. Улюблена музика — класика і трохи попу. І так, я досі граю на піаніно. Іноді навіть на вулиці, якщо бачу десь інструмент.
