Глава I. Син двох світів
Я Джон Едвардс народився 14 березня 2000 року в місті Рівне, в самій звичайній сімʼї, але судьба моя з самого початку якось не по плану пішла.
Мій тато, Рональд Едвардс, був американець, приїхав в Україну ще в кінці 90-х, працював інженером на якихось мостах чи шо там. Мама, Оксана, українка, робила перекладачкою. Познайомились вони на роботі, закохались, ну і як то буває свадьба, а потім появився я.
В дитинстві я був такий собі змішаний наполовину українець, наполовину американець. Вдома говорили то українською, то англійською, а бабця з боку мами постійно бурчала
— Та не треба того американського, хай говорить як люди!
А тато сміявся і казав:
— Джон буде людиною світу.
Коли мені було десять, сталося біда. Тато загинув в аварії, коли їхав з Києва. Мама тоді дуже тяжко це пережила, майже не виходила з дому. А я… я якось різко подорослішав. Майже ні з ким не говорив, просто сидів і дивився на старі фотографії з татом
Після школи поступив на журналістику. Казав, шо хочу «нести людям правду», але вже через рік поняв, шо правда мало кому треба. Там головне — як ти виглядаєш і кому ти угодний.
Першу практику проходив на якомусь маленькому каналі, потім якось попав на 1+1 у місті Дніпро. Починав простим репортером — бігав по зйомках, мерз, робив сюжети ні про що.
А потім мене помітили, і вже у 25 я став заступником директора ТСН.
А я сам в душі відчуваю пустоту. Не розумів, хто я такий — американець, українець, чи просто актер, який читає з суфлера.
І останнім часом щось дивне почало творитись. Коли я залишався пізно в студії, після ефіру, чув тихий шепіт за спиною:
— Джоне… не правду кажи… кажи так, як хочуть чути…
Спочатку думав, шо то просто від втоми. Але потім той голос почав повторюватись.
Глава II. Тіні за кадром
Останнім часом я все частіше залишаюсь в студії після ефірів. Кажу, шо треба доробити матеріал, але насправді просто не хочу йти додому. Квартира якась пуста, холодна. Тиша давить.
А тут — світло, шум, камери, монітори. Наче живе місце.
Одного разу вже всі пішли, а я стою перед монітором, переглядаю сюжет. І тут знов — той самий шепіт.
— Джоне… ти ж знаєш, це все не так…
Я обернувся — нікого.
Світло мигнуло, екран на секунду моргнув, і мені здалось, шо я бачу тінь. Людську.
Після того я не спав всю ніч.
Глава III. Правда, яку не показують
Наступного дня я пішов в архів. Хотів подивитись старі записи, може то просто якийсь глюк.
І тут бачу папку з назвою “НЕ ВІДКРИВАТИ”.
Ну ясно, шо я відкрив
Всередині — відео, якого нема в базі. Той самий сюжет, що я вчора вів, але там зовсім інший зміст.
Не про реформу, а про мітинг, про людей, що кричать, про поліцейських.
І десь збоку той самий шепіт:
— Ти теж так зробиш
Я аж відскочив. Закрив ноут, серце гупає.
Я тоді зрозумів — щось тут темне крутиться. І це не просто збій техніки.
Глава IV. Сигнал
Через декілька днів прийшов новий начальник — якийсь Денис Андрійович. Виглядав спокійний, але очі такі… холодні, як лід.
Викликав мене до себе:
— Ви здібний хлопець. Але треба менше думати і більше робить.
І дав мені флешку.
— Завтра сюжет із цього. Без питань.
Я прийшов додому, вставив флешку в ноут.
А там відео, на якому якісь військові дії, але видно, шо це не Україна. Внизу написано: «Схід України. 2025».
Фейк подумав я.
Я сидів і думав — що робить? Якщо відмовлюсь — кінець кар’єрі. Якщо зроблю — зраджу все, у що вірив.
Глава V. Син двох світів
Ту ніч я не спав. Голос у голові знов шепотів:
— Кажи, як хочуть чути…
А потім ніби татовий голос:
— Джоне, правда — це єдине, шо робить тебе людиною.
Вранці я прийшов на ефір
Переді мною камера, телесуфлер, мікрофон.
Редактор махнув головою:
Починай.
Я вдихнув. І замість тексту на екрані почав говорити своє:
— Мене звати Джон Едвардс. І сьогодні я скажу не те, що написано. Бо люди мають знати правду…
Світло стало дуже яскравим, звук у навушнику зник, і мені здалось, що час просто зупинився.
Але я не зупинився.
Я говорив, доки камера не згасла.
І, мабуть, саме в той момент я вперше відчув, що живий.
Я Джон Едвардс народився 14 березня 2000 року в місті Рівне, в самій звичайній сімʼї, але судьба моя з самого початку якось не по плану пішла.
Мій тато, Рональд Едвардс, був американець, приїхав в Україну ще в кінці 90-х, працював інженером на якихось мостах чи шо там. Мама, Оксана, українка, робила перекладачкою. Познайомились вони на роботі, закохались, ну і як то буває свадьба, а потім появився я.
В дитинстві я був такий собі змішаний наполовину українець, наполовину американець. Вдома говорили то українською, то англійською, а бабця з боку мами постійно бурчала
— Та не треба того американського, хай говорить як люди!
А тато сміявся і казав:
— Джон буде людиною світу.
Коли мені було десять, сталося біда. Тато загинув в аварії, коли їхав з Києва. Мама тоді дуже тяжко це пережила, майже не виходила з дому. А я… я якось різко подорослішав. Майже ні з ким не говорив, просто сидів і дивився на старі фотографії з татом
Після школи поступив на журналістику. Казав, шо хочу «нести людям правду», але вже через рік поняв, шо правда мало кому треба. Там головне — як ти виглядаєш і кому ти угодний.
Першу практику проходив на якомусь маленькому каналі, потім якось попав на 1+1 у місті Дніпро. Починав простим репортером — бігав по зйомках, мерз, робив сюжети ні про що.
А потім мене помітили, і вже у 25 я став заступником директора ТСН.
А я сам в душі відчуваю пустоту. Не розумів, хто я такий — американець, українець, чи просто актер, який читає з суфлера.
І останнім часом щось дивне почало творитись. Коли я залишався пізно в студії, після ефіру, чув тихий шепіт за спиною:
— Джоне… не правду кажи… кажи так, як хочуть чути…
Спочатку думав, шо то просто від втоми. Але потім той голос почав повторюватись.
Глава II. Тіні за кадром
Останнім часом я все частіше залишаюсь в студії після ефірів. Кажу, шо треба доробити матеріал, але насправді просто не хочу йти додому. Квартира якась пуста, холодна. Тиша давить.
А тут — світло, шум, камери, монітори. Наче живе місце.
Одного разу вже всі пішли, а я стою перед монітором, переглядаю сюжет. І тут знов — той самий шепіт.
— Джоне… ти ж знаєш, це все не так…
Я обернувся — нікого.
Світло мигнуло, екран на секунду моргнув, і мені здалось, шо я бачу тінь. Людську.
Після того я не спав всю ніч.
Глава III. Правда, яку не показують
Наступного дня я пішов в архів. Хотів подивитись старі записи, може то просто якийсь глюк.
І тут бачу папку з назвою “НЕ ВІДКРИВАТИ”.
Ну ясно, шо я відкрив
Всередині — відео, якого нема в базі. Той самий сюжет, що я вчора вів, але там зовсім інший зміст.
Не про реформу, а про мітинг, про людей, що кричать, про поліцейських.
І десь збоку той самий шепіт:
— Ти теж так зробиш
Я аж відскочив. Закрив ноут, серце гупає.
Я тоді зрозумів — щось тут темне крутиться. І це не просто збій техніки.
Глава IV. Сигнал
Через декілька днів прийшов новий начальник — якийсь Денис Андрійович. Виглядав спокійний, але очі такі… холодні, як лід.
Викликав мене до себе:
— Ви здібний хлопець. Але треба менше думати і більше робить.
І дав мені флешку.
— Завтра сюжет із цього. Без питань.
Я прийшов додому, вставив флешку в ноут.
А там відео, на якому якісь військові дії, але видно, шо це не Україна. Внизу написано: «Схід України. 2025».
Фейк подумав я.
Я сидів і думав — що робить? Якщо відмовлюсь — кінець кар’єрі. Якщо зроблю — зраджу все, у що вірив.
Глава V. Син двох світів
Ту ніч я не спав. Голос у голові знов шепотів:
— Кажи, як хочуть чути…
А потім ніби татовий голос:
— Джоне, правда — це єдине, шо робить тебе людиною.
Вранці я прийшов на ефір
Переді мною камера, телесуфлер, мікрофон.
Редактор махнув головою:
Починай.
Я вдихнув. І замість тексту на екрані почав говорити своє:
— Мене звати Джон Едвардс. І сьогодні я скажу не те, що написано. Бо люди мають знати правду…
Світло стало дуже яскравим, звук у навушнику зник, і мені здалось, що час просто зупинився.
Але я не зупинився.
Я говорив, доки камера не згасла.
І, мабуть, саме в той момент я вперше відчув, що живий.
