Ім'я — Дмитро
Прізвище — Скоропадський
Дата народження — 14.07.1996 (29 років)
Національність — Українець
Стать — Чоловіча
Батько — Василь Скоропадський
Мати — Ірина Скоропадська
Місце народження — Україна, м. Київ, вул. Солом'янська 34
Місце проживання — Україна, м. Київ, вул. Велика Васильківська 87/3
Сімейний стан — Не одружений
Зростання — 184 см
Вага — 83 кг
Статура — Атлетична, підтягнута
Колір очей / Волосся — Сірі / Темно-русявий, коротка стрижка
Татуювання — Є. На лівому передпліччі — координати місця де загинув його перший командир. На ключиці дрібним шрифтом — «своїх не кидають».
Характер — Холоднокровний у бою, стриманий у побуті, але з гострим язиком коли виведуть із себе. Не терпить некомпетентності та людей які роблять вигляд що знають більше ніж є насправді. Лояльний до своїх, безкомпромісний до чужих. З незнайомими тримає дистанцію, відкривається повільно і лише тим кому справді довіряє.
Захоплення — Бокс, мотоцикли, риболовля вночі коли не спиться.
Страхи — Втратити когось зі своїх через власну помилку. Стати людиною яку сам би зневажав.
Сильні сторони — Холодна голова в критичних ситуаціях. Вміє читати людей. Рішучість без зайвих слів. Відданість команді понад усе.
Фрагмент розмови Дмитра Скоропадського під час розбору операції з керівництвом підрозділу.
Слухайте, я розумію що ви хочете почути. Хочете щоб я сказав — так, усе пройшло за планом, втрат немає, затриманий живий, всі додому. Але я вам цього не скажу, бо це була б брехня, а брехати своїм я не звик. Кришка люку виявилась не там де була на схемі. Хто малював ту схему — окремо поговоримо. Мій хлопець отримав удар по ребрах бо ми зайшли на п'ять секунд пізніше ніж планували і ціль встигла відреагувати. П'ять секунд. Через чиюсь криву роботу. Я не кажу що це катастрофа — кажу що це неприпустимо і щоб такого більше не повторювалось. Ось і вся моя доповідь.
Дитинство.
Київ — місто де можна вирости абсолютно по-різному залежно від того в якому районі ти живеш і яка у тебе родина. Солом'янка — не центр і не спальник, щось посередині. Двори там завжди були живими, галасливими, зі своїми правилами яких ніхто офіційно не прописував але всі чітко дотримувались. Дмитро народився у родині де батько служив ще в міліції радянського зразка а після того як все поміняло назви і форму — перейшов у нову поліцію і продовжував тягнути ту саму лямку далі. Без зірок, без великих амбіцій, просто робив свою роботу і повертався додому живим — і це вже вважалось непоганим результатом. Мати працювала бухгалтером, була тихою і розважливою жінкою яка ніколи не підвищувала голос але вміла двома реченнями поставити будь-кого на місце. Дмитро успадкував від неї саме це — вміння говорити мало але влучно.
Батько приходив додому іноді з синцями, іноді просто мовчазнішим ніж зазвичай. Ніколи нічого не розповідав про роботу за вечерею. Дмитро змалку навчився не питати — якось само собою зрозумів що є речі про які говорять лише тоді коли самі вважають за потрібне. Ця звичка — мовчати і спостерігати замість того щоб одразу відкривати рота — залишилась з ним назавжди і з роками перетворилась на один з його найсильніших інструментів.
У дворі Дмитро мав свою компанію — четверо хлопців з якими вони разом ганяли м'яч, разом лазили по недобудовах і разом час від часу отримували по шиї від старших з сусідніх дворів. Київ вчить тебе давати здачі раніше ніж ти встигаєш це усвідомити. Батько побачив перший серйозний синець під оком, не сказав нічого зайвого — тільки: «Якщо ти правий — не вибачайся». Розвернувся і вийшов. Дмитро запам'ятав це краще ніж будь-який урок у школі.
У чотирнадцять батько без довгих розмов привів його до секції боксу на Солом'янці, поставив перед тренером і сказав «займатиметься». Дмитро не заперечував. Бокс підійшов йому за характером одразу — там не треба було багато говорити, треба було думати, рухатись і не опускати руки ні в якому сенсі цього слова.
Юнацтво.
Старша школа промайнула швидко. Дмитро не був відмінником але і відстаючим не був — вчився рівно настільки щоб не мати зайвих проблем і встигати на тренування. Вчителі казали що він здібний але «закритий» — що означало що він просто не витрачав енергію туди де не бачив сенсу. Соціальним метеликом він ніколи не був. Вузьке коло своїх — і цього вистачало.
Після школи питання куди йти не стояло довго. Не тому що батько тиснув — він якраз нічого не нав'язував. Просто Дмитро до того часу вже чітко розумів що сидіти в офісі або торгувати чимось — це не про нього. Він вступив до Національної академії внутрішніх справ. Перший рік був важким не фізично — фізично він був готовий краще за більшість — а психологічно. Системи, ієрархія, безглузді на перший погляд правила, старші курсанти які вважали що мають право самостверджуватись за рахунок молодших. Дмитро тримав рот закритим і робив своє. Але одного разу коли один із старшокурсників публічно принизив його товариша по кімнаті — Дмитро відповів. Коротко і фізично. Дисциплінарна комісія, пониження в балах, бесіда з начальником курсу. Він не шкодував. Начальник курсу після тієї розмови, як не дивно, більше не чіпав його — мабуть побачив щось що йому сподобалось більше ніж засмутило.
Служба. Перші роки в поліції.
Після академії — патрульна поліція Києва. Це завжди так виглядає з боку: форма, машина, рація. А зсередини це виглядає інакше. Виклики які надходять один за одним і більшість з них — побутові конфлікти, п'яні чоловіки, сусіди які не можуть поділити паркомісце. Але іноді — ні. Іноді це щось справжнє і тоді ти розумієш навіщо взагалі прийшов у цю роботу.
Дмитро відпрацював на патрулі три роки. За цей час навчився речам яким в академії не вчать — як розмовляти з людиною яка тримає ніж і вагається. Як зрозуміти за рухами тіла що зараз щось станеться раніше ніж це станеться. Як після важкого виклику сісти у машину, видихнути і продовжувати далі. Напарник у нього був досвідченим — років на десять старший, мовчазний дядько на прізвище Гречко, який за три роки навчив Дмитра більше ніж будь-хто інший просто тим що дозволяв дивитись і запитувати коли треба.
Саме Гречко одного разу сказав йому: «Ти не патрульний за характером. Ти заходиш першим і думаєш потім — але думаєш правильно. Це або КОРД або ти підеш у щось гірше». Дмитро тоді посміхнувся і нічого не відповів. Але слова запам'ятав.
КОРД. Відбір і служба.
Подача документів на відбір до КОРДу — не імпульсивне рішення. Дмитро готувався до цього методично: фізична підготовка яку він і так тримав на рівні стала ще серйознішою, тактичні курси, додаткові стрільби. Відбір він пройшов з першого разу — не тому що все далось легко, а тому що він прийшов туди підготовленим і з холодною головою коли інші кандидати починали нервувати і робити помилки.
Перші місяці в підрозділі — це завжди про те щоб довести своє місце не словами а ділом. У КОРДі не люблять тих хто багато говорить про себе. Тут дивляться як ти поводишся під час штурму, як тримаєш позицію, чи відкриваєш ти рот тільки тоді коли маєш що сказати. Дмитро вписався органічно. Не намагався справити враження — просто робив своє і робив добре.
Капітанські погони він отримав у двадцять вісім. Молодо — але в підрозділі це нікого не здивувало. Ті хто з ним служив знали що він з тих людей які народжені командувати не тому що хочуть влади а тому що вміють брати відповідальність тоді коли інші починають озиратись у пошуках того хто скаже що робити.
Характер. Страхи. Сильні сторони.
Дмитро Скоропадський — людина яку складно читати якщо ти її не знаєш. Спокійний, небагатослівний, ніколи не показує що відбувається всередині. На роботі це актив — в критичній ситуації команда дивиться на командира і якщо командир не панікує, вони теж тримаються. Але в особистому житті ця ж риса стає проблемою. Людям поруч важко розуміти що він відчуває бо він сам рідко дає на це підказки. Не тому що йому байдуже — навпаки. Просто він так влаштований.
Злить його некомпетентність і безвідповідальність. Особливо коли вони одягнені в погони. Він може стриматись — і стримується — але всередині це накопичується і іноді виходить різко і прямо в обличчя тому кому адресовано. Дипломатії в такі моменти нуль.
Зі своїми людьми він інший. Не м'якший — але людяніший. Знає як звати дружину кожного у своїй групі, пам'ятає дні народження, після важких операцій знаходить час поговорити з кожним тет-а-тет. Не для звіту — для себе. Тому що розуміє: зламана людина поруч на завданні — це твоя проблема і проблема всієї команди.
Страх у нього один справжній — зробити помилку через яку постраждає хтось зі своїх. Не смерть, не провал операції як такий — саме це. Відчуття що ти міг прийняти інше рішення і тоді все було б інакше. Він це вже відчував одного разу коли на операції поклали пораненого бійця через затримку з інформацією. Формально — не його вина. Але він досі прокручує той момент іноді вночі коли не спиться і їде на риболовлю просто щоб посидіти в тиші і не думати.
Сильних сторін у нього більше ніж він сам визнає. Холодна голова — це перше і головне. Вміння читати ситуацію і людей — напрацьоване роками але вже майже інтуїтивне. Фізична і тактична підготовка — на рівні вище середнього навіть за мірками підрозділу. І те що цінується найбільше — він ніколи не кидає своїх. Ніколи. Це не гасло і не красиві слова для анкети. Це те як він живе.
Наш час.
Капітан Скоропадський продовжує служити. Вдома — квартира на Великій Васильківській де він ночує коли не на чергуванні, пара пар кросівок, боксерський мішок у коридорі і старий мотоцикл у гаражі якого він збирається відремонтувати вже другий рік. Відносин немає — точніше вони були, але робота і графік зробили своє. Остання дівчина сказала що закохалась у людину а живе з примарою яка іноді з'являється вдома поспати. Він не образився. Зрозумів.
Батько іноді дзвонить, питає як справи. Дмитро каже «нормально» і батько більше не питає — він сам так відповідав двадцять років тому і розуміє що це означає. Мати хвилюється більше і вголос, але Дмитро навчився переводити розмову на інше і вона робить вигляд що не помічає цього маневру.
Він не знає що буде далі. Майор? Можливо. Щось інше? Подивимось. Поки що є підрозділ, є команда і є робота яку треба робити добре. Цього достатньо.
Прізвище — Скоропадський
Дата народження — 14.07.1996 (29 років)
Національність — Українець
Стать — Чоловіча
Батько — Василь Скоропадський
Мати — Ірина Скоропадська
Місце народження — Україна, м. Київ, вул. Солом'янська 34
Місце проживання — Україна, м. Київ, вул. Велика Васильківська 87/3
Сімейний стан — Не одружений
Зростання — 184 см
Вага — 83 кг
Статура — Атлетична, підтягнута
Колір очей / Волосся — Сірі / Темно-русявий, коротка стрижка
Татуювання — Є. На лівому передпліччі — координати місця де загинув його перший командир. На ключиці дрібним шрифтом — «своїх не кидають».
Характер — Холоднокровний у бою, стриманий у побуті, але з гострим язиком коли виведуть із себе. Не терпить некомпетентності та людей які роблять вигляд що знають більше ніж є насправді. Лояльний до своїх, безкомпромісний до чужих. З незнайомими тримає дистанцію, відкривається повільно і лише тим кому справді довіряє.
Захоплення — Бокс, мотоцикли, риболовля вночі коли не спиться.
Страхи — Втратити когось зі своїх через власну помилку. Стати людиною яку сам би зневажав.
Сильні сторони — Холодна голова в критичних ситуаціях. Вміє читати людей. Рішучість без зайвих слів. Відданість команді понад усе.
Фрагмент розмови Дмитра Скоропадського під час розбору операції з керівництвом підрозділу.
Слухайте, я розумію що ви хочете почути. Хочете щоб я сказав — так, усе пройшло за планом, втрат немає, затриманий живий, всі додому. Але я вам цього не скажу, бо це була б брехня, а брехати своїм я не звик. Кришка люку виявилась не там де була на схемі. Хто малював ту схему — окремо поговоримо. Мій хлопець отримав удар по ребрах бо ми зайшли на п'ять секунд пізніше ніж планували і ціль встигла відреагувати. П'ять секунд. Через чиюсь криву роботу. Я не кажу що це катастрофа — кажу що це неприпустимо і щоб такого більше не повторювалось. Ось і вся моя доповідь.
Дитинство.
Київ — місто де можна вирости абсолютно по-різному залежно від того в якому районі ти живеш і яка у тебе родина. Солом'янка — не центр і не спальник, щось посередині. Двори там завжди були живими, галасливими, зі своїми правилами яких ніхто офіційно не прописував але всі чітко дотримувались. Дмитро народився у родині де батько служив ще в міліції радянського зразка а після того як все поміняло назви і форму — перейшов у нову поліцію і продовжував тягнути ту саму лямку далі. Без зірок, без великих амбіцій, просто робив свою роботу і повертався додому живим — і це вже вважалось непоганим результатом. Мати працювала бухгалтером, була тихою і розважливою жінкою яка ніколи не підвищувала голос але вміла двома реченнями поставити будь-кого на місце. Дмитро успадкував від неї саме це — вміння говорити мало але влучно.
Батько приходив додому іноді з синцями, іноді просто мовчазнішим ніж зазвичай. Ніколи нічого не розповідав про роботу за вечерею. Дмитро змалку навчився не питати — якось само собою зрозумів що є речі про які говорять лише тоді коли самі вважають за потрібне. Ця звичка — мовчати і спостерігати замість того щоб одразу відкривати рота — залишилась з ним назавжди і з роками перетворилась на один з його найсильніших інструментів.
У дворі Дмитро мав свою компанію — четверо хлопців з якими вони разом ганяли м'яч, разом лазили по недобудовах і разом час від часу отримували по шиї від старших з сусідніх дворів. Київ вчить тебе давати здачі раніше ніж ти встигаєш це усвідомити. Батько побачив перший серйозний синець під оком, не сказав нічого зайвого — тільки: «Якщо ти правий — не вибачайся». Розвернувся і вийшов. Дмитро запам'ятав це краще ніж будь-який урок у школі.
У чотирнадцять батько без довгих розмов привів його до секції боксу на Солом'янці, поставив перед тренером і сказав «займатиметься». Дмитро не заперечував. Бокс підійшов йому за характером одразу — там не треба було багато говорити, треба було думати, рухатись і не опускати руки ні в якому сенсі цього слова.
Юнацтво.
Старша школа промайнула швидко. Дмитро не був відмінником але і відстаючим не був — вчився рівно настільки щоб не мати зайвих проблем і встигати на тренування. Вчителі казали що він здібний але «закритий» — що означало що він просто не витрачав енергію туди де не бачив сенсу. Соціальним метеликом він ніколи не був. Вузьке коло своїх — і цього вистачало.
Після школи питання куди йти не стояло довго. Не тому що батько тиснув — він якраз нічого не нав'язував. Просто Дмитро до того часу вже чітко розумів що сидіти в офісі або торгувати чимось — це не про нього. Він вступив до Національної академії внутрішніх справ. Перший рік був важким не фізично — фізично він був готовий краще за більшість — а психологічно. Системи, ієрархія, безглузді на перший погляд правила, старші курсанти які вважали що мають право самостверджуватись за рахунок молодших. Дмитро тримав рот закритим і робив своє. Але одного разу коли один із старшокурсників публічно принизив його товариша по кімнаті — Дмитро відповів. Коротко і фізично. Дисциплінарна комісія, пониження в балах, бесіда з начальником курсу. Він не шкодував. Начальник курсу після тієї розмови, як не дивно, більше не чіпав його — мабуть побачив щось що йому сподобалось більше ніж засмутило.
Служба. Перші роки в поліції.
Після академії — патрульна поліція Києва. Це завжди так виглядає з боку: форма, машина, рація. А зсередини це виглядає інакше. Виклики які надходять один за одним і більшість з них — побутові конфлікти, п'яні чоловіки, сусіди які не можуть поділити паркомісце. Але іноді — ні. Іноді це щось справжнє і тоді ти розумієш навіщо взагалі прийшов у цю роботу.
Дмитро відпрацював на патрулі три роки. За цей час навчився речам яким в академії не вчать — як розмовляти з людиною яка тримає ніж і вагається. Як зрозуміти за рухами тіла що зараз щось станеться раніше ніж це станеться. Як після важкого виклику сісти у машину, видихнути і продовжувати далі. Напарник у нього був досвідченим — років на десять старший, мовчазний дядько на прізвище Гречко, який за три роки навчив Дмитра більше ніж будь-хто інший просто тим що дозволяв дивитись і запитувати коли треба.
Саме Гречко одного разу сказав йому: «Ти не патрульний за характером. Ти заходиш першим і думаєш потім — але думаєш правильно. Це або КОРД або ти підеш у щось гірше». Дмитро тоді посміхнувся і нічого не відповів. Але слова запам'ятав.
КОРД. Відбір і служба.
Подача документів на відбір до КОРДу — не імпульсивне рішення. Дмитро готувався до цього методично: фізична підготовка яку він і так тримав на рівні стала ще серйознішою, тактичні курси, додаткові стрільби. Відбір він пройшов з першого разу — не тому що все далось легко, а тому що він прийшов туди підготовленим і з холодною головою коли інші кандидати починали нервувати і робити помилки.
Перші місяці в підрозділі — це завжди про те щоб довести своє місце не словами а ділом. У КОРДі не люблять тих хто багато говорить про себе. Тут дивляться як ти поводишся під час штурму, як тримаєш позицію, чи відкриваєш ти рот тільки тоді коли маєш що сказати. Дмитро вписався органічно. Не намагався справити враження — просто робив своє і робив добре.
Капітанські погони він отримав у двадцять вісім. Молодо — але в підрозділі це нікого не здивувало. Ті хто з ним служив знали що він з тих людей які народжені командувати не тому що хочуть влади а тому що вміють брати відповідальність тоді коли інші починають озиратись у пошуках того хто скаже що робити.
Характер. Страхи. Сильні сторони.
Дмитро Скоропадський — людина яку складно читати якщо ти її не знаєш. Спокійний, небагатослівний, ніколи не показує що відбувається всередині. На роботі це актив — в критичній ситуації команда дивиться на командира і якщо командир не панікує, вони теж тримаються. Але в особистому житті ця ж риса стає проблемою. Людям поруч важко розуміти що він відчуває бо він сам рідко дає на це підказки. Не тому що йому байдуже — навпаки. Просто він так влаштований.
Злить його некомпетентність і безвідповідальність. Особливо коли вони одягнені в погони. Він може стриматись — і стримується — але всередині це накопичується і іноді виходить різко і прямо в обличчя тому кому адресовано. Дипломатії в такі моменти нуль.
Зі своїми людьми він інший. Не м'якший — але людяніший. Знає як звати дружину кожного у своїй групі, пам'ятає дні народження, після важких операцій знаходить час поговорити з кожним тет-а-тет. Не для звіту — для себе. Тому що розуміє: зламана людина поруч на завданні — це твоя проблема і проблема всієї команди.
Страх у нього один справжній — зробити помилку через яку постраждає хтось зі своїх. Не смерть, не провал операції як такий — саме це. Відчуття що ти міг прийняти інше рішення і тоді все було б інакше. Він це вже відчував одного разу коли на операції поклали пораненого бійця через затримку з інформацією. Формально — не його вина. Але він досі прокручує той момент іноді вночі коли не спиться і їде на риболовлю просто щоб посидіти в тиші і не думати.
Сильних сторін у нього більше ніж він сам визнає. Холодна голова — це перше і головне. Вміння читати ситуацію і людей — напрацьоване роками але вже майже інтуїтивне. Фізична і тактична підготовка — на рівні вище середнього навіть за мірками підрозділу. І те що цінується найбільше — він ніколи не кидає своїх. Ніколи. Це не гасло і не красиві слова для анкети. Це те як він живе.
Наш час.
Капітан Скоропадський продовжує служити. Вдома — квартира на Великій Васильківській де він ночує коли не на чергуванні, пара пар кросівок, боксерський мішок у коридорі і старий мотоцикл у гаражі якого він збирається відремонтувати вже другий рік. Відносин немає — точніше вони були, але робота і графік зробили своє. Остання дівчина сказала що закохалась у людину а живе з примарою яка іноді з'являється вдома поспати. Він не образився. Зрозумів.
Батько іноді дзвонить, питає як справи. Дмитро каже «нормально» і батько більше не питає — він сам так відповідав двадцять років тому і розуміє що це означає. Мати хвилюється більше і вголос, але Дмитро навчився переводити розмову на інше і вона робить вигляд що не помічає цього маневру.
Він не знає що буде далі. Майор? Можливо. Щось інше? Подивимось. Поки що є підрозділ, є команда і є робота яку треба робити добре. Цього достатньо.
