Початок історії — нелегке дитинство
Народився Янокович Дмитро Сергійович 5 серпня 2000 року у місті Харків місті студентів, індустрії та науки. Попри гучне прізвище, яке з самого дитинства викликало глузування, Дмитро ріс звичайною дитиною в не зовсім звичайних умовах. Його батько, Сергій Вікторович, був водієм пожежного авто, мати фельдшерка бригади швидкої допомоги. У їхньому будинку завжди пахло формою, димом і турботою.
Змалку Дмитро бачив служба батьків це не просто робота, а справжнє покликання. Його дитинство не було “золотим” іграшки часто були зібрані з уламків старих, іноді світло зникало через борги, а батьки часто повертались додому втомленими, але з честю в очах.
У Дмитра було небагато друзів. Він не вирізнявся галасливим характером, однак мав спокій, яким мимоволі викликав довіру. Його мрія з дитинства стати таким, як батько. У вісім років він надіслав листа до місцевої пожежної частини зі словами: «Візьміть мене на виклик, я буду мовчати».
[II] Характер гартувався в тіні
Юнацтво Дмитра не було безтурботним. Навпаки він швидко подорослішав. У 14 років втратив батька: серцевий напад під час виїзду на пожежу. Це була його перша справжня втрата. Відтоді він почав уникати розмов про емоції, поховавши біль глибоко в собі.Мати працювала день і ніч, щоб Дмитро міг вчитись. Він не підвів. Закінчив школу із золотою медаллю, активно займався туризмом, волонтерством, проходив курси домедичної допомоги та навіть паралельно навчався в молодіжному класі пожежно-рятувальної підготовки. Його надихала пам'ять про батька, і його клятва самому собі: “Я не дам іншим втрачати близьких, як втратив я”.
Він був завжди зібраним, холоднокровним і відповідальним. Та всередині все ще жила тривога: страх підвести, страх, що не зможе врятувати тоді, коли буде найважливіше.
[III] Вогонь крізь серце
У 2017 році Дмитро вступив до Національного університету цивільного захисту України. Там він відкрив себе з нового боку впертий, дисциплінований, природжений лідер. Вже на другому курсі його обрали старостою взводу. Він знав техніку, тактику, фізичну підготовку виконував на відмінно. Під час навчання неодноразово був учасником рятувальних навчань як курсант-доброволець.Перший справжній виклик у житті травень 2019 року. Під час практики в області стався масштабний лісовий пожежний фронт. Дмитро, не чекаючи команди, зайшов у зону займання, де почув дитячий крик витягнув двох дітей і собаку з дачного будинку. Отримав опіки рук та ніг, але залишився живий. Командир роти тоді сказав: “Я не знаю, хто ти будеш у майбутньому, але цей вчинок рівень офіцера”.
Після випуску з червоним дипломом його одразу ж взяли до Харківського гарнізону ДСНС. Він починав як молодший інспектор, а вже за 2 роки командир відділення.
[IV] Злам у 2022: служба серед вогню війни
24 лютого 2022 року Харків прокинувся не від будильника. Вибухи, паніка, евакуація… і перші зруйновані будинки. Дмитро, на той момент вже капітан, зібрав особовий склад і сказав:"Тепер це не просто служба. Це наш дім, і ми його не віддамо."
Дні без сну, ночі під обстрілами, витягування тіл з-під завалів, робота з газовими трубами, евакуації поранених він пережив це все. Одного разу, коли бомба влучила у багатоповерхівку, Дмитро особисто виносив паралізованого дідуся з восьмого поверху. Усі казали “чудо, що живі”.
Але були і втрати. Його друг та побратим Артем загинув на очах уламок снаряду. Дмитро довго не міг собі пробачити, хоча зробив усе можливе. Відтоді він почав носити під формою жетон із вигравіюваним ім’ям Артема.
[V] Підполковник - титул за кров і сталь
2023 рік за мужність, особисту участь у десятках рятувальних операцій, врятовані життя та залізну дисципліну Дмитро Янокович отримує звання майора, а через рік підполковника ДСНС. Це був не просто кар'єрний стрибок це була виснажлива плата за всі дні, коли він стояв між життям і смертю.Сьогодні Дмитро командує однією з найефективніших оперативних рятувальних частин. Він суворий, безкомпромісний у справі, але людяний у серці. У нього немає “улюбленців”, проте кожен у його команді знає командир прикриє, командир не покине, командир не підведе.
Він досі уникає інтерв’ю, не любить камер. Його голос спокійний, хода тиха, очі наче бачать крізь дим. Його найбільший страх помилка. Найбільша сила віра у кожного рятувальника.
[VI] Попереду - ще місія
Він не називає себе героєм. Просто підполковник Янокович, що щодня одягає форму, щодня сідає в пожежне авто, щодня ризикує, щоб інші могли жити.І якщо колись його ім’я викликало посмішки, то сьогодні гордість, повагу і тишу.
Бо ті, хто бачив вогонь більше не грають із сірниками.
