[Пестій Фортуни]
Діма Тихтий з дитинства відчував на собі прихильність долі. Його однокласники скаржились на складні сімейні обставини, на брак грошей, на несправедливість світу. Але Діма — ні. Йому щастило. Не надто — щоб не зіпсувати, але достатньо, щоб не втратити віру в себе. Його хвалили вчителі, підтримували друзі, улюблена сусідка завжди приносила щось смачне, а бабуся встигала прошепотіти: "Ти — щасливий, Дімо, не зрадь свою Фортуну".
Перші кроки в дорослому житті він зробив з упевненістю і посмішкою. Він вступив до університету без хабарів, знайшов першу роботу через знайомого, який побачив у ньому “перспективного хлопця”. Але кожного разу, коли Фортуна дарувала йому новий шанс, Діма поводився з ним не як із подарунком, а як із належним. Він звик до її ласки.
Проте кожна пестійна доля має свій ліміт. І коли Фортуна втомлюється — вона перестає попереджати.
[Життя закоротке для розкоші]
Діма швидко досяг того, про що мріють тисячі: своя квартира в новобудові, нова машина, статус “менеджера проєктів” у великій компанії. Він завжди казав: "Я не заздрю багатим, але якщо можна трохи комфортніше — чому б ні?"
Його життя нагадувало рекламний ролик з глянцевого журналу. Модні бренди, фотосесії, відпустки на Мальдівах, коктейлі на дахах і селфі з тими, хто ще вчора був просто аватаркою в Instagram. Його оточували люди, що цінували не характер, а стиль. Але Діма вважав, що це — тимчасове. Що за лоском обов’язково ховається щось глибше. Але з кожною вечіркою, з кожною премією і новим гаджетом він розумів: життя закоротке для розкоші — особливо, коли вона втрачає смак.
Одного ранку він прокинувся і відчув, що не хоче нічого. Не кави. Не соцмереж. Не грошей. Його життя стало нагадувати салонний запах дорогого автомобіля: спершу вражає, потім нудить.
[“Мене хвилює не стільки розмір корупції, а як неможливість брати у ній участь.”]
Цю фразу Діма почув на якомусь брифінгу, і вона засіла в голові, мов жарт, що виявився правдою. Коли все навколо працює не за законом, а за “поняттями”, лишатися чесним — це не героїзм, а дурість. Так почали казати його знайомі. І Діма вже не був упевнений, що хоче залишатися “чесним”.
Йому запропонували “відкат” — скромний, на перший погляд безпечний. Просто трохи змінити цифри, трохи підписати не те. І він підписав. А потім ще раз. І ще. Його совість спершу шепотіла, але згодом замовкла. Він пояснив собі: “Це не крадіжка, це правила гри”.
Коли гроші пішли потоком, він не відчув радості — лише полегшення. Бо найгірше — це стояти осторонь, коли інші їдять з пирога. І Діма зрозумів: йому не боліла корупція, йому боліла його відстороненість.
[Сама велика афера України XXI ст. (Епілог)]
У 2025 році грянуло розслідування. У списках були знайомі прізвища — і Діма серед них. Журналісти писали про “наймасштабнішу фінансову аферу України XXI століття”. Хтось тікав, хтось замовкав, а хтось давав інтерв’ю, мов герой.
Діма мовчав. Він не тікав, не виправдовувався, не просив пробачення. Він просто сидів і згадував бабусині слова: “Ти — щасливий, Дімо”. І думав: може, якби був трохи менш щасливим, то не розучився б боротися. Мене було дівчина на ім'я Емілія Романова
А може, вся афера була не в грошах, не в схемах, не у втраті довіри. Найбільша афера — це коли людина вірить, що може зрадити себе і залишитися собою.
Діма Тихтий з дитинства відчував на собі прихильність долі. Його однокласники скаржились на складні сімейні обставини, на брак грошей, на несправедливість світу. Але Діма — ні. Йому щастило. Не надто — щоб не зіпсувати, але достатньо, щоб не втратити віру в себе. Його хвалили вчителі, підтримували друзі, улюблена сусідка завжди приносила щось смачне, а бабуся встигала прошепотіти: "Ти — щасливий, Дімо, не зрадь свою Фортуну".
Перші кроки в дорослому житті він зробив з упевненістю і посмішкою. Він вступив до університету без хабарів, знайшов першу роботу через знайомого, який побачив у ньому “перспективного хлопця”. Але кожного разу, коли Фортуна дарувала йому новий шанс, Діма поводився з ним не як із подарунком, а як із належним. Він звик до її ласки.
Проте кожна пестійна доля має свій ліміт. І коли Фортуна втомлюється — вона перестає попереджати.
[Життя закоротке для розкоші]
Діма швидко досяг того, про що мріють тисячі: своя квартира в новобудові, нова машина, статус “менеджера проєктів” у великій компанії. Він завжди казав: "Я не заздрю багатим, але якщо можна трохи комфортніше — чому б ні?"
Його життя нагадувало рекламний ролик з глянцевого журналу. Модні бренди, фотосесії, відпустки на Мальдівах, коктейлі на дахах і селфі з тими, хто ще вчора був просто аватаркою в Instagram. Його оточували люди, що цінували не характер, а стиль. Але Діма вважав, що це — тимчасове. Що за лоском обов’язково ховається щось глибше. Але з кожною вечіркою, з кожною премією і новим гаджетом він розумів: життя закоротке для розкоші — особливо, коли вона втрачає смак.
Одного ранку він прокинувся і відчув, що не хоче нічого. Не кави. Не соцмереж. Не грошей. Його життя стало нагадувати салонний запах дорогого автомобіля: спершу вражає, потім нудить.
[“Мене хвилює не стільки розмір корупції, а як неможливість брати у ній участь.”]
Цю фразу Діма почув на якомусь брифінгу, і вона засіла в голові, мов жарт, що виявився правдою. Коли все навколо працює не за законом, а за “поняттями”, лишатися чесним — це не героїзм, а дурість. Так почали казати його знайомі. І Діма вже не був упевнений, що хоче залишатися “чесним”.
Йому запропонували “відкат” — скромний, на перший погляд безпечний. Просто трохи змінити цифри, трохи підписати не те. І він підписав. А потім ще раз. І ще. Його совість спершу шепотіла, але згодом замовкла. Він пояснив собі: “Це не крадіжка, це правила гри”.
Коли гроші пішли потоком, він не відчув радості — лише полегшення. Бо найгірше — це стояти осторонь, коли інші їдять з пирога. І Діма зрозумів: йому не боліла корупція, йому боліла його відстороненість.
[Сама велика афера України XXI ст. (Епілог)]
У 2025 році грянуло розслідування. У списках були знайомі прізвища — і Діма серед них. Журналісти писали про “наймасштабнішу фінансову аферу України XXI століття”. Хтось тікав, хтось замовкав, а хтось давав інтерв’ю, мов герой.
Діма мовчав. Він не тікав, не виправдовувався, не просив пробачення. Він просто сидів і згадував бабусині слова: “Ти — щасливий, Дімо”. І думав: може, якби був трохи менш щасливим, то не розучився б боротися. Мене було дівчина на ім'я Емілія Романова
А може, вся афера була не в грошах, не в схемах, не у втраті довіри. Найбільша афера — це коли людина вірить, що може зрадити себе і залишитися собою.
Останнє редагування:
