Мене звати Дмитро Матківський, мені 28 років ., живу в місті Київ. Народився 1998р. я в звичайній сім’ї, нічого особливого — не багаті, але й не бідували. Батьки з дитинства вчили мене бути нормальною людиною: поважати старших, не брехати, відповідати за свої слова і не тікати від проблем. Я ріс спокійним хлопцем, не був прям тихим, але й не ліз у всякі дурні історії просто так.
Дитинство в мене було звичайне, як у багатьох. Двір, друзі, футбол, інколи комп’ютерні ігри. Бували різні компанії, різні люди. Я рано зрозумів, що якщо зв’язатись не з тими — можна собі життя зіпсувати. Тому я завжди старався тримати голову на плечах. Міг постояти за себе, але без зайвої агресії. Я більше з тих, хто спочатку думає, а потім робить.
У школі я вчився нормально. Не був ідеалом но вчився на хороші бали . Просто звичайний учень. Мені більше подобались уроки, де треба щось робити, а не просто сидіти й писати. Фізкультура, основи безпеки, якісь практичні речі — це було по мені. Я завжди серйозно ставився до тем, де говорили про надзвичайні ситуації, першу допомогу, пожежі. Іншим це було смішно, а мені реально було цікаво.
Пам’ятаю, як колись недалеко від мого дому сталася пожежа. Люди стояли, дивились, хтось панікував. А коли приїхали рятувальники, вони поводилися дуже спокійно. Ніхто не кричав, усе чітко і по ділу. Тоді я вперше задумався, що це серйозна робота, і що саме такі люди потрібні, коли стається біда. Мені сподобалось, що вони не просто говорять, а реально рятують.
Після школи я довго не думав. Я не бачив себе в офісі чи на якійсь спокійній роботі. Мені хотілося, щоб була користь від того, що я роблю. Тому я пішов вчитись у напрямку, який пов’язаний із цивільним захистом та надзвичайними ситуаціями. Навчання було непросте. Фізичні навантаження, дисципліна, багато практики. Були моменти, коли було важко, але я не з тих, хто здається. Якщо вже вибрав — треба йти до кінця.
Я звик до режиму, до того, що треба слухати старших, виконувати накази, працювати в команді. Там я став більш витривалим і фізично, і морально. Навчився не панікувати, навіть коли важко. Нас вчили, що в екстреній ситуації головне — холодна голова. Це мені добре зайшло, бо я по характеру і так досить спокійний.
Після навчання я пішов служити в ДСНС України. Перший час було трохи незвично, бо одне діло — навчання, інше — реальні виїзди. Але я швидко втягнувся. Перші виклики запам’ятались надовго. Коли ти їдеш на пожежу або ДТП, розумієш, що це вже не тренування. Там справжні люди, справжні проблеми.
Я завжди стараюсь чітко виконувати свою роботу. Якщо сказали робити — роблю. Без зайвих слів і понтів. У службі я поважаю дисципліну і субординацію. Вважаю, що без цього ніяк. У нас командна робота, і від кожного залежить результат. Я не люблю, коли хтось “геройствує” сам по собі, бо це може нашкодити іншим.
За час служби я був на різних викликах: пожежі в квартирах, задимлення, аварії на дорогах. У кожній ситуації головне — не розгубитися. Люди часто в паніці, не розуміють, що робити. І в такі моменти ти маєш бути тим, хто діє, а не нервує. Я стараюсь завжди тримати себе в руках, навіть якщо всередині хвилювання є.
У колективі я нормально спілкуюся з усіма. Можу пожартувати, підтримати розмову, але коли робота — тоді робота. Я ціную людей, на яких можна покластися, і сам намагаюсь бути таким. Якщо товаришу важко — допоможу. Бо сьогодні ти його виручиш, а завтра він тебе.
У звичайному житті я простий. Не люблю зайвих конфліктів, не шукаю проблем. Люблю спокій, порядок. Можу провести час із друзями, відпочити, але завжди пам’ятаю, що я на службі, і моя поведінка теж має значення.
Я розумію, що робота в ДСНС небезпечна. Кожен виїзд — це ризик. Але я свідомо це обрав. Для мене важливо знати, що я не просто так живу і працюю, а реально приношу користь. Коли вдається допомогти людям — це дає відчуття, що все не дарма.
Моя мета — і далі служити, набиратися досвіду, ставати кращим у своїй справі. Хочу, щоб на мене могли покластися і колеги, і люди, яким потрібна допомога. Я не ідеальний, але я стараюсь робити свою роботу чесно.
Я — Дмитро Матківський, співробітник ДСНС у місті Київ. Я звичайна людина, але в потрібний момент готовий виконувати свій обов’язок і робити те, що повинен. Це мій вибір і мій шлях.
Дитинство в мене було звичайне, як у багатьох. Двір, друзі, футбол, інколи комп’ютерні ігри. Бували різні компанії, різні люди. Я рано зрозумів, що якщо зв’язатись не з тими — можна собі життя зіпсувати. Тому я завжди старався тримати голову на плечах. Міг постояти за себе, але без зайвої агресії. Я більше з тих, хто спочатку думає, а потім робить.
У школі я вчився нормально. Не був ідеалом но вчився на хороші бали . Просто звичайний учень. Мені більше подобались уроки, де треба щось робити, а не просто сидіти й писати. Фізкультура, основи безпеки, якісь практичні речі — це було по мені. Я завжди серйозно ставився до тем, де говорили про надзвичайні ситуації, першу допомогу, пожежі. Іншим це було смішно, а мені реально було цікаво.
Пам’ятаю, як колись недалеко від мого дому сталася пожежа. Люди стояли, дивились, хтось панікував. А коли приїхали рятувальники, вони поводилися дуже спокійно. Ніхто не кричав, усе чітко і по ділу. Тоді я вперше задумався, що це серйозна робота, і що саме такі люди потрібні, коли стається біда. Мені сподобалось, що вони не просто говорять, а реально рятують.
Після школи я довго не думав. Я не бачив себе в офісі чи на якійсь спокійній роботі. Мені хотілося, щоб була користь від того, що я роблю. Тому я пішов вчитись у напрямку, який пов’язаний із цивільним захистом та надзвичайними ситуаціями. Навчання було непросте. Фізичні навантаження, дисципліна, багато практики. Були моменти, коли було важко, але я не з тих, хто здається. Якщо вже вибрав — треба йти до кінця.
Я звик до режиму, до того, що треба слухати старших, виконувати накази, працювати в команді. Там я став більш витривалим і фізично, і морально. Навчився не панікувати, навіть коли важко. Нас вчили, що в екстреній ситуації головне — холодна голова. Це мені добре зайшло, бо я по характеру і так досить спокійний.
Після навчання я пішов служити в ДСНС України. Перший час було трохи незвично, бо одне діло — навчання, інше — реальні виїзди. Але я швидко втягнувся. Перші виклики запам’ятались надовго. Коли ти їдеш на пожежу або ДТП, розумієш, що це вже не тренування. Там справжні люди, справжні проблеми.
Я завжди стараюсь чітко виконувати свою роботу. Якщо сказали робити — роблю. Без зайвих слів і понтів. У службі я поважаю дисципліну і субординацію. Вважаю, що без цього ніяк. У нас командна робота, і від кожного залежить результат. Я не люблю, коли хтось “геройствує” сам по собі, бо це може нашкодити іншим.
За час служби я був на різних викликах: пожежі в квартирах, задимлення, аварії на дорогах. У кожній ситуації головне — не розгубитися. Люди часто в паніці, не розуміють, що робити. І в такі моменти ти маєш бути тим, хто діє, а не нервує. Я стараюсь завжди тримати себе в руках, навіть якщо всередині хвилювання є.
У колективі я нормально спілкуюся з усіма. Можу пожартувати, підтримати розмову, але коли робота — тоді робота. Я ціную людей, на яких можна покластися, і сам намагаюсь бути таким. Якщо товаришу важко — допоможу. Бо сьогодні ти його виручиш, а завтра він тебе.
У звичайному житті я простий. Не люблю зайвих конфліктів, не шукаю проблем. Люблю спокій, порядок. Можу провести час із друзями, відпочити, але завжди пам’ятаю, що я на службі, і моя поведінка теж має значення.
Я розумію, що робота в ДСНС небезпечна. Кожен виїзд — це ризик. Але я свідомо це обрав. Для мене важливо знати, що я не просто так живу і працюю, а реально приношу користь. Коли вдається допомогти людям — це дає відчуття, що все не дарма.
Моя мета — і далі служити, набиратися досвіду, ставати кращим у своїй справі. Хочу, щоб на мене могли покластися і колеги, і люди, яким потрібна допомога. Я не ідеальний, але я стараюсь робити свою роботу чесно.
Я — Дмитро Матківський, співробітник ДСНС у місті Київ. Я звичайна людина, але в потрібний момент готовий виконувати свій обов’язок і робити те, що повинен. Це мій вибір і мій шлях.
