Народився максим 2010року у славному місті Луцьк. Маленький хлопчик був не із бідної сім'ї: батько був одним з керівників на вугільнодобувній фабриці, дід був полковником в НПУ а мати займала посаду директора у місцевій школі, тому з самого дитинства у Максима було все, що він побажає, але ж не дивлячись на це, попри опасіння рідних, він не піддався грошовій спокусі та залишився щедрим, добрим та справедливим хлопчиком, котрий ніколи не жалів батьківських грошей на своїх друзів та потребуючих на це людей.
Через свій активний та дружній характер мав багато товарищів. ДІтвора тягнулася за ним і батьки почали помічати це, його лідерські та ораторські якості. Через це, як максим підросте вирішили віддати його до юридичного ліцею, щоб в подальшому він пішов по стопам діда, і став офіцером, зайнявши керівну посаду. Батьки закладати в своєму сині лише кращі якості, можливо саме через батьківську любов та турботу хлопець став тим ким є наразі. Перше кохання, перша суперечка, перші цигарки за школою... Життя минало, а разом і з ним взрослішав та набував досвіду наш герой.
Дід нажаль пішов на той світ, але це не сильно ранило нашого героя, він лишень пообіцяв йому досягти тих висот, котрих він за своє життя полковника не встиг. Не обійшлось звичайно і без вже чоловічої "скупої" сльози, але хлопець мужньо тримався, заспокоюючи свою матір. Минали роки, наш деколи маленький хлопчик змужнів та став вже зовсім юнаком. максим активно приймав участь в науковій діяльності, займався спортом на перебував на кафедрі військової підготовки. Хлопець дуже полюбляв зброю, можна навіть сказати, що це його хоббі. Він вечорами переглядав купу журналів і газет де знаходив якісь згадки про зброю, вимолював батька кожні вихідні піти на полювання або ж в тир. Його життя проходило стабільно, він чітко знав куди зробить наступний крок і в яку сферу буде прагнути потрапити. Звичайно ця стабільність могла продовжуватись ще дуже довго якби не одно но... "Но", яке в раз перевернуло життя сотні тисяч людей... Почалась Війна
12 квітня 2014 року терористичні організації почали активні дії на території рідної хлопцю країни. На той час вже повнолітній Максим, вступивши до добровольчих батальйонів, зі зброєю в руках боронив свій дім. Полум'я, кулі летящі хто куди, снаряди із гаубиць і сотні ворожиг терористів котрі прориваються, і воюють хто зна за що. Чисте небо і його безтурботне життя обірвалися буквально за пів дня, перетворивши все що він колись любив на попіл. У цій війні він втратив батька, матір забрали до полону, здавалось би ярості і помсті вже нема куди рости, але це був тільки початок... ЯК роса на сонці зникла його посмішка, як сонце за хмари сховалась його доброта.Максим хотів повернути рідних, він не хотів усвідомлювати, що це неможливо, він сподівався, а як надія зникла, він мріяв лише про помсту і багато крові тих, кто забрав у нього все. Два тижні йшли жорсткі баталіі, терористи не очікували такого опору від звичайних хлопців, вони мали величезні втрати, як нажаль і наші бійці. Багато померли смертю хоробрих, багато отримали поранення серед яких і був наш Максим. Хлопцю влучили в плече та ліву руку, він тримався із останніх сил, дякую іншим побратимам за допомогу, якби не вони, він би так і не дочекався євакуації, світло фар якої від рясної втрати крові він вже бачив десь за декількасот метрів, та сприяймав як світло в кінці туннелю. БІйці із батальйону "Архангел" прибули в якості євакуаційної бригади, забравши поранених разом з Рейном та вирушивши до м. Київ, де їм зможуть надати кваліфіковану допомогу. Виїзд з гарячої точки був важким, тричі автівка застрягала, була постійна напруга від обстрілів та куль, які здавалось от от і зачепили би когось із єкіпажу. Максим від перевтоми та втрати крові вже майже заплюснув очі щоб заснути, останній раз побачивши сяйво неба, палаючого у вогні дому та вже заснувших вічним сном побратимів, окутаних кровавою ковдрою життя. Він вже не боявся, не відчував болю, він просто хотів відпочити, хочаб на хвильку...
Пару ударів по щокам, крики бійців, труска автівки під обстрілами але це все вже не важливо, хлопець заплющив очі та втратив свідомість.
Через свій активний та дружній характер мав багато товарищів. ДІтвора тягнулася за ним і батьки почали помічати це, його лідерські та ораторські якості. Через це, як максим підросте вирішили віддати його до юридичного ліцею, щоб в подальшому він пішов по стопам діда, і став офіцером, зайнявши керівну посаду. Батьки закладати в своєму сині лише кращі якості, можливо саме через батьківську любов та турботу хлопець став тим ким є наразі. Перше кохання, перша суперечка, перші цигарки за школою... Життя минало, а разом і з ним взрослішав та набував досвіду наш герой.
Дід нажаль пішов на той світ, але це не сильно ранило нашого героя, він лишень пообіцяв йому досягти тих висот, котрих він за своє життя полковника не встиг. Не обійшлось звичайно і без вже чоловічої "скупої" сльози, але хлопець мужньо тримався, заспокоюючи свою матір. Минали роки, наш деколи маленький хлопчик змужнів та став вже зовсім юнаком. максим активно приймав участь в науковій діяльності, займався спортом на перебував на кафедрі військової підготовки. Хлопець дуже полюбляв зброю, можна навіть сказати, що це його хоббі. Він вечорами переглядав купу журналів і газет де знаходив якісь згадки про зброю, вимолював батька кожні вихідні піти на полювання або ж в тир. Його життя проходило стабільно, він чітко знав куди зробить наступний крок і в яку сферу буде прагнути потрапити. Звичайно ця стабільність могла продовжуватись ще дуже довго якби не одно но... "Но", яке в раз перевернуло життя сотні тисяч людей... Почалась Війна
12 квітня 2014 року терористичні організації почали активні дії на території рідної хлопцю країни. На той час вже повнолітній Максим, вступивши до добровольчих батальйонів, зі зброєю в руках боронив свій дім. Полум'я, кулі летящі хто куди, снаряди із гаубиць і сотні ворожиг терористів котрі прориваються, і воюють хто зна за що. Чисте небо і його безтурботне життя обірвалися буквально за пів дня, перетворивши все що він колись любив на попіл. У цій війні він втратив батька, матір забрали до полону, здавалось би ярості і помсті вже нема куди рости, але це був тільки початок... ЯК роса на сонці зникла його посмішка, як сонце за хмари сховалась його доброта.Максим хотів повернути рідних, він не хотів усвідомлювати, що це неможливо, він сподівався, а як надія зникла, він мріяв лише про помсту і багато крові тих, кто забрав у нього все. Два тижні йшли жорсткі баталіі, терористи не очікували такого опору від звичайних хлопців, вони мали величезні втрати, як нажаль і наші бійці. Багато померли смертю хоробрих, багато отримали поранення серед яких і був наш Максим. Хлопцю влучили в плече та ліву руку, він тримався із останніх сил, дякую іншим побратимам за допомогу, якби не вони, він би так і не дочекався євакуації, світло фар якої від рясної втрати крові він вже бачив десь за декількасот метрів, та сприяймав як світло в кінці туннелю. БІйці із батальйону "Архангел" прибули в якості євакуаційної бригади, забравши поранених разом з Рейном та вирушивши до м. Київ, де їм зможуть надати кваліфіковану допомогу. Виїзд з гарячої точки був важким, тричі автівка застрягала, була постійна напруга від обстрілів та куль, які здавалось от от і зачепили би когось із єкіпажу. Максим від перевтоми та втрати крові вже майже заплюснув очі щоб заснути, останній раз побачивши сяйво неба, палаючого у вогні дому та вже заснувших вічним сном побратимів, окутаних кровавою ковдрою життя. Він вже не боявся, не відчував болю, він просто хотів відпочити, хочаб на хвильку...
Пару ударів по щокам, крики бійців, труска автівки під обстрілами але це все вже не важливо, хлопець заплющив очі та втратив свідомість.
