Дитинство
Матвій народився 10 квітння 2000 року у Кривому Розі. Його родина була звичайною, без надмірностей - батько працював у комунальному господарстві, мати - медсестрою в лікарні. У домі завжди панував порядок, а головними словами, які повторював батько, були «чесність» і «відповідальність». Хлопець ріс спокійним, не надто говірким, але мав гострий розум і жагу до справедливості. Часто допомагав матері, коли та поверталась із нічних змін. У школі не був відмінником, але ніколи не зупинявся, якщо щось не вдавалося. Його дитинство минало серед вузьких львівських вуличок, запаху кави й старих трамваїв. Часто грав у футбол з друзями у дворі, але замість мрій про професійний спорт, Матвій любив дивитися кримінальні серіали. Тоді, ще хлопцем, він уперше сказав собі: «От би колись ловити справжніх злочинців, не як у фільмах, а по-справжньому».Юність
Після школи він вирішив подати документи до Київського державного університету внутрішніх справ. Батьки спершу вагалися - служба непроста, небезпечна, але Матвій стояв на своєму. Він вступив на факультет №1 - підготовка фахівців для органів досудового розслідування. Навчання не було легким: постійні тренування, заняття зі зброєю, нічні чергування, нескінченні звіти. Але саме там він зрозумів, що дисципліна - це не покарання, а спосіб стати сильнішим. Під час другого курсу Зубкевіч почав проявляти себе як лідер. Допомагав одногрупникам розбиратися зі складними предметами, організовував тренування на полігоні. Його помічали викладачі, часто ставили за приклад молодшим курсантам. У ті роки Матвій сформував свої перші справжні принципи - не зраджувати колег, не брехати в рапортах і ніколи не уникати відповідальності.Доросле життя
Після випуску з університету Зубкевіч отримав направлення до Києва, у Головне управління Національної поліції. Для хлопця з Кривого Рогу це був зовсім інший світ - шумний, холодний, з тисячами справ щодня. Спершу працював слідчим, займався справами середньої тяжкості. Бувало, затримувався на роботі до ночі, розгрібаючи документи або чекаючи на результати експертизи. Колеги швидко помітили, що він не з тих, хто працює «для галочки». Матвій умів слухати людей, розбиратись у деталях, і найголовніше - не боявся брати на себе рішення. Саме це допомогло йому піднятись службовими сходами. Через кілька років його перевели на вищу посаду - тепер він керував невеликим відділом слідчих. Для молодого офіцера це було не лише визнанням, а й великим випробуванням. З’явилися нові обов’язки, нові люди, нові ризики. Попри тиск і втому, Матвій завжди намагався залишатись спокійним. Він казав своїм підлеглим: «Якщо ми втратимо холодний розум - втратимо все». Згодом ця фраза стала його негласним девізом. Поступово його досвід і рішучість привели до того, що він став полковником Національної поліції. Не через зв’язки чи удачу, а через роки праці, коли доводилось приймати важкі рішення й відповідати не лише за себе, а й за людей, що стояли поруч.Наш час
Сьогодні Матвій Зубкевіч живе в Києві, але часто буває у Кривому Розу - там, де все починалося. Залишився таким самим зібраним, хоч іноді втома пробивається в очах. Його робота вже давно переросла в покликання. Він не прагне слави - для нього важливіше, щоб підлеглі поверталися живими зі служби, а справи доходили до суду чесно. У колективі його поважають за справедливість і людяність. Кажуть, що може бути суворим, але ніколи не несправедливим. Навіть у найважчих ситуаціях він намагається знайти баланс між законом і совістю. Зубкевіч не з тих, хто говорить про свої досягнення. Він просто робить свою роботу - тихо, впевнено, день за днем. І, мабуть, саме в цьому його сила. Бо коли більшість втомлюється, він продовжує стояти, як і обіцяв собі колись у дитинстві, - служити людям і не зраджувати форму, яку носить.