Прізвище Ім’я По-батькові (ПІБ): Грек Міха Назарієвич
Стать: Чоловіча
Мати - Гвалина Греківна
Батько - Назар Грек
Зріст та вага: Зріст - 194 см; Вага - 90 кг.
Дата народження: 20.11.1998
Вік: 25 роки
Місце народження: Україна, Луцьк
Національність: Українець
Місце проживання: Київ
Захоплення: Спорт, плавання , компютерні ігри
Сімейний стан: Не одружений
Статура: Спортивна
Колір очей: Хакі
Зачіска: коротка довжинна волосся
Відмітні знаки: немає
Мене звати Міха Грек. Знаю, що люди, з якими я стикаюся на службі, навряд чи чули про мене щось хороше. Історія моя така ж, як і в багатьох хлопців, що виросли у звичайних сім'ях робітників. Народився я у Луцьку, у невеличкому районі з однотипними будинками, де всі знали одне одного, а діти грали у футбол на майданчиках із вибитими плитами. Знаєте, це було класне дитинство, але дуже просте, без великих можливостей, зате з такими цінностями, які залишаються на все життя.
Моя мама, Галина Греківна, працювала медсестрою в районній лікарні. Вона завжди була зразком людяності, доброти і жертовності. На роботі її поважали всі – і лікарі, і пацієнти. А вдома вона була ніжною мамою, яка готова була вислухати і допомогти, навіть коли поверталася після важкої зміни. Я був її гордістю, і вона вклала в мене все, що могла. Мама завжди говорила, що людина повинна допомагати іншим, що життя – це не просто робота і гроші, а насамперед людяність.
Батько, Назарій Грек, був чоловіком строгим і справедливим. Він працював водієм трамвая, щодня мав справу з різними людьми, і це, мабуть, навчило його терплячості та витримки. Коли я був дитиною, він часто брав мене на роботу, показував місто з кабіни водія і розповідав про своїх пасажирів. «Міша, пам'ятай, головне – це залишатися людиною, що б ти не робив у житті», – повторював він.
Завдяки батькам я ріс з уявленням, що чесність і працьовитість – це основа життя. У нашій родині цінували кожну копійку, економили на всьому, але ніколи не втрачали самоповаги.
У дитинстві я завжди тягнувся до спорту. Ми з хлопцями ганяли м'яча на подвір'ї з ранку до вечора, а на уроках фізкультури я був одним із найкращих. У футболі я бачив свій шлях, хотів колись стати гравцем серйозної команди. У школі мене помітили, і я почав тренуватися в місцевій команді, навіть виступав на міських змаганнях.
Але потім я травмував коліно. Дрібниця, здавалося б, але вона змінила все. Після цього я зрозумів, що професійний футбол – це не для мене. Довелося знайти інше заняття. Тоді я спробував бокс – для мене це стало чимось на кшталт терапії. Бокс допомагав тримати себе в формі, розвивав силу духу, навчив контролювати емоції і дати собі раду навіть у важких ситуаціях. Спорт завжди був важливою частиною мого життя, і він став тим, що дозволяло триматися на плаву, коли життя ставало важким.
Після школи я довго думав, ким хочу бути. Моє покоління завжди було на роздоріжжі: заробити нормальні гроші у нас можна було хіба що десь за кордоном. Мене, щоправда, тягнуло залишитися тут, вдома. Тоді я і вирішив вступити до Львівського університету внутрішніх справ. Це було дещо спонтанне рішення – батьки сказали, що професія поліцейського завжди буде потрібна, та й служба може принести стабільність. Я думав, що стану офіцером, який служить справедливості, і зможу якось змінити світ на краще. Я вірив, що ця професія є шляхетною.
Але мої ілюзії розбилися, коли я побачив, як насправді влаштована система. У нас викладали чудові речі: криміналістику, юриспруденцію, психологію – все, що мало б зробити нас хорошими офіцерами. Проте одночасно я бачив, як старші колеги натякали на інше: не все вирішується законом, і справедливість часто поступається практичності. Під час стажування я бачив, як працюють поліцейські: не всі були корумпованими, але деякі явно грали не за правилами.
Після випуску мене призначили інспектором дорожньої поліції. Це була перша робота, якою я пишався, але й перша, де я зрозумів, наскільки брудним може бути це середовище.
Моя зарплата була мізерною. Коли я почав працювати, зрозумів, що мені ледве вистачає грошей на оренду житла, комунальні та харчування. Батьки також потребували допомоги, і я намагався підтримати їх, наскільки міг. І ось в якийсь момент один із водіїв, якого я зупинив за перевищення швидкості, запропонував «вирішити питання» грошима.
Спочатку я відмовився. Але згодом це стало відбуватися частіше. Інші колеги говорили мені: «Мішо, ти що, не розумієш? Вони самі пропонують. Вони знають, що так простіше і швидше. Це їхній вибір, а ти просто береш те, що тобі пропонують».
Моя перша думка була: «Це не по-чесному». Але потім я задумався: а чому я повинен бути чесним, коли система навколо мене – корумпована? Усі інші користуються своїм становищем, заробляють на житло, на відпочинок, на забезпечення родини, а я залишаюся ні з чим. Десь у глибині душі я знав, що це неправильно, але з іншого боку, я бачив, як інші люди, навіть хороші люди, так само роблять вибір на користь своєї вигоди. І одного разу я взяв цей «подарунок» – дрібну суму, яка допомогла вирішити нагальні потреби.
Після того першого разу рішення брати хабарі стало легше. Я знав, що колеги роблять те саме, і навіть став отримувати за це схвалення. Люди швидко почали розуміти, що «Грек – не принциповий», і це тільки полегшувало справу. Від водіїв я отримував дрібні суми, але згодом став брати більше, закриваючи очі на більш серйозні порушення. У мене з'явився якийсь імідж, і мене навіть почали називати «бед коп».
Стать: Чоловіча
Мати - Гвалина Греківна
Батько - Назар Грек
Зріст та вага: Зріст - 194 см; Вага - 90 кг.
Дата народження: 20.11.1998
Вік: 25 роки
Місце народження: Україна, Луцьк
Національність: Українець
Місце проживання: Київ
Захоплення: Спорт, плавання , компютерні ігри
Сімейний стан: Не одружений
Статура: Спортивна
Колір очей: Хакі
Зачіска: коротка довжинна волосся
Відмітні знаки: немає
Розділ 1: Дитинство і сім'я
Мене звати Міха Грек. Знаю, що люди, з якими я стикаюся на службі, навряд чи чули про мене щось хороше. Історія моя така ж, як і в багатьох хлопців, що виросли у звичайних сім'ях робітників. Народився я у Луцьку, у невеличкому районі з однотипними будинками, де всі знали одне одного, а діти грали у футбол на майданчиках із вибитими плитами. Знаєте, це було класне дитинство, але дуже просте, без великих можливостей, зате з такими цінностями, які залишаються на все життя.
Моя мама, Галина Греківна, працювала медсестрою в районній лікарні. Вона завжди була зразком людяності, доброти і жертовності. На роботі її поважали всі – і лікарі, і пацієнти. А вдома вона була ніжною мамою, яка готова була вислухати і допомогти, навіть коли поверталася після важкої зміни. Я був її гордістю, і вона вклала в мене все, що могла. Мама завжди говорила, що людина повинна допомагати іншим, що життя – це не просто робота і гроші, а насамперед людяність.
Батько, Назарій Грек, був чоловіком строгим і справедливим. Він працював водієм трамвая, щодня мав справу з різними людьми, і це, мабуть, навчило його терплячості та витримки. Коли я був дитиною, він часто брав мене на роботу, показував місто з кабіни водія і розповідав про своїх пасажирів. «Міша, пам'ятай, головне – це залишатися людиною, що б ти не робив у житті», – повторював він.
Завдяки батькам я ріс з уявленням, що чесність і працьовитість – це основа життя. У нашій родині цінували кожну копійку, економили на всьому, але ніколи не втрачали самоповаги.
Розділ 2: Юність і захоплення спортом
У дитинстві я завжди тягнувся до спорту. Ми з хлопцями ганяли м'яча на подвір'ї з ранку до вечора, а на уроках фізкультури я був одним із найкращих. У футболі я бачив свій шлях, хотів колись стати гравцем серйозної команди. У школі мене помітили, і я почав тренуватися в місцевій команді, навіть виступав на міських змаганнях.
Але потім я травмував коліно. Дрібниця, здавалося б, але вона змінила все. Після цього я зрозумів, що професійний футбол – це не для мене. Довелося знайти інше заняття. Тоді я спробував бокс – для мене це стало чимось на кшталт терапії. Бокс допомагав тримати себе в формі, розвивав силу духу, навчив контролювати емоції і дати собі раду навіть у важких ситуаціях. Спорт завжди був важливою частиною мого життя, і він став тим, що дозволяло триматися на плаву, коли життя ставало важким.
Розділ 3: Вибір професії та розчарування в ідеалах
Після школи я довго думав, ким хочу бути. Моє покоління завжди було на роздоріжжі: заробити нормальні гроші у нас можна було хіба що десь за кордоном. Мене, щоправда, тягнуло залишитися тут, вдома. Тоді я і вирішив вступити до Львівського університету внутрішніх справ. Це було дещо спонтанне рішення – батьки сказали, що професія поліцейського завжди буде потрібна, та й служба може принести стабільність. Я думав, що стану офіцером, який служить справедливості, і зможу якось змінити світ на краще. Я вірив, що ця професія є шляхетною.
Але мої ілюзії розбилися, коли я побачив, як насправді влаштована система. У нас викладали чудові речі: криміналістику, юриспруденцію, психологію – все, що мало б зробити нас хорошими офіцерами. Проте одночасно я бачив, як старші колеги натякали на інше: не все вирішується законом, і справедливість часто поступається практичності. Під час стажування я бачив, як працюють поліцейські: не всі були корумпованими, але деякі явно грали не за правилами.
Після випуску мене призначили інспектором дорожньої поліції. Це була перша робота, якою я пишався, але й перша, де я зрозумів, наскільки брудним може бути це середовище.
Розділ 4: Перші «подяки» і рішення взяти хабар
Моя зарплата була мізерною. Коли я почав працювати, зрозумів, що мені ледве вистачає грошей на оренду житла, комунальні та харчування. Батьки також потребували допомоги, і я намагався підтримати їх, наскільки міг. І ось в якийсь момент один із водіїв, якого я зупинив за перевищення швидкості, запропонував «вирішити питання» грошима.
Спочатку я відмовився. Але згодом це стало відбуватися частіше. Інші колеги говорили мені: «Мішо, ти що, не розумієш? Вони самі пропонують. Вони знають, що так простіше і швидше. Це їхній вибір, а ти просто береш те, що тобі пропонують».
Моя перша думка була: «Це не по-чесному». Але потім я задумався: а чому я повинен бути чесним, коли система навколо мене – корумпована? Усі інші користуються своїм становищем, заробляють на житло, на відпочинок, на забезпечення родини, а я залишаюся ні з чим. Десь у глибині душі я знав, що це неправильно, але з іншого боку, я бачив, як інші люди, навіть хороші люди, так само роблять вибір на користь своєї вигоди. І одного разу я взяв цей «подарунок» – дрібну суму, яка допомогла вирішити нагальні потреби.
Розділ 5: Стати «бед копом»
Після того першого разу рішення брати хабарі стало легше. Я знав, що колеги роблять те саме, і навіть став отримувати за це схвалення. Люди швидко почали розуміти, що «Грек – не принциповий», і це тільки полегшувало справу. Від водіїв я отримував дрібні суми, але згодом став брати більше, закриваючи очі на більш серйозні порушення. У мене з'явився якийсь імідж, і мене навіть почали називати «бед коп».
