Прізвище Ім’я По-батькові (ПІБ): Вороний Олександр Олександрович
Мати - Олександра Вороний
Батько - Олександр Вороний
Зріст та вага: Зріст - 185 см; Вага - 86 кг.
Дата народження: 09.05.2000
Вік: 25
Місце народження: Україна, Київ
Національність: Українець
Місце проживання: м. Харків
Захоплення: Футбол
Сімейний стан: Не одружений
Статура: Спортивна
Колір очей: Коричневий
Зачіска: Середня довжина, темна.
Відмітні знаки: Невеликий шрам на правій щоці
Моя історія: від дворового футболу до професійного поля
Коли я закриваю очі, до сих пір чую той самий звук - глухий удар м'яча об асфальт під нашими вікнами. Мені п'ять років, і цей звук став саундтреком мого дитинства. Зараз, коли мені 19, я розумію: кожен шрам, кожна розбита колінка, кожен програний матч - це були кроки до моєї мрії.
Народився я 9 травня 2000 року в звичайній київській родині. Батько працював інженером, мама була вчителькою. Мій перший футбольний м'яч з'явився у мене на п'ятий день народження - недорогий, з ринку, але для мене найдорожчий скарб. Я носив його скрізь, навіть спав з ним.
У шість років батьки записали мене до дитячої секції. Перший тренер, Володимир Петрович, став для мене взірцем. Пам'ятаю, як він сказав: "Хлопче, у тебе вогонь у очах". Ці слова я проніс через все життя. У десять років я вперше відчув гіркоту поразки - наша команда програла у фіналі районних змагань. Тоді я зрозумів: справжній чемпіон - це не той, хто не падає, а той, хто піднімається.
У дванадцять років сталося диво - мене помітили скаути київського "Динамо". Перші місяці в академії були жорстокими: підйом о п'ятій ранку, тренування до і після школи, жорстка дієта. Багато хлопців не витримали, але я пам'ятав слова батька: "Талант - це лише 1% успіху. Решта - це потік".
Мій дебют у дорослому футболі відбувся у вісімнадцять. Пам'ятаю той холодний осінній вечір, коли я вийшов на заміну. Ноги не слухалися, але коли я отримав перший пас - весь страх зник. Після матчу капітан команди сказав: "Ти народився для цього".
Зараз мені 19 років, і я продовжую грати за молодіжний склад "Динамо". Моя головна мрія - стати гравцем основного складу та виступати за збірну України. Я знаю, що для цього потрібно працювати ще більше. Кожен день я вдосконалюю свою техніку, фізичну підготовку та тактичне мислення.
Коли я дивлюся у дзеркало, бачу не просто футболіста - я бачу хлопчину, який колись біг за м'ячем у дворі. Я вірю - найкраще попереду. Бо футбол - це не просто гра. Це життя, яке я обрав і яким пишаюся.
Моя історія перевернулась з ніг до голови
Коли мені виповнилось 20, моє життя змінилося кардинально. У 2020 році я вступив до Національного поліцейського університету, де почав новий етап свого життя. Це було непросте рішення - залишити професійний футбол, але я відчував, що моя країна потребує мене в іншій якості.
Перші місяці навчання давалися важко. Ранкові побудки о 5:30, фізичні навантаження, стройова підготовка - все це було далеко від звичного футбольного графіка. Але спортивна закалка допомогла - моя витривалість і дисципліна вражали викладачів.
У 2021 році я отримав своє перше звання - молодший лейтенант. Пам'ятаю той день, коли нам вручали погони. Батьки, які приїхали на церемонію, не могли стримати сліз. Мати казала: "Я завжди знала, що мій син стане справжнім захисником".
Наступні роки були наповнені напруженою роботою. Я спеціалізувався на оперативній роботі, вивчав криміналістику та тактику спецоперацій. Моя фізична підготовка - результат багатьох років у футболі - дозволяла виконувати завдання, які були не під силу іншим курсантам.
У 2023 році я став старшим лейтенантом. Це звання я отримав після успішної операції, де наша група знешкодила злочинне угруповання. Тоді я вперше по-справжньому зрозумів ціну відповідальності - від моїх рішень залежали життя людей.
Сьогодні, у 25 років, я ношу звання майора поліції. Це був шлях, наповнений труднощами, але я ні про що не шкодую. Моя футбольна кар'єра навчила мене працювати в команді, а військова служба - приймати рішення та нести за них відповідальність.
Якщо хтось запитає, що важливіше - футбольні перемоги чи служба Батьківщині, я відповім: обидва ці шляхи зробили мене тим, ким я є сьогодні. І я пишаюся кожною сторінкою своєї історії.
Скарга
Тому я вирішив стати на бік корупції.
Це не було спонтанним рішенням — це був процес. Повільне згасання віри у справедливість, розчарування у людях, у системі, у самому собі. Коли щодня бачиш, як закон стає товаром, важко залишатись ідеалістом.
Тепер я мрію стати тим самим Bad Cop. Не лицеміром у формі, який прикривається присягою, а тим, хто грає за своїми правилами. Тим, хто знає, де чия кишеня, кому що "винні", хто кому дзвонить після затримання. Я більше не вірю в добро і зло — є лише сильні і слабкі. І я обрав бути сильним. Також я займав гроші тим саме завдяки корупції я хочу звільнитися від ціх відцотків які кожен місяць додаюця до мого займу
Можливо, я вже не герой. Але в цьому світі герої гинуть першими. А я — ще тримаюсь на плаву. І саме це сьогодні головне.
Мати - Олександра Вороний
Батько - Олександр Вороний
Зріст та вага: Зріст - 185 см; Вага - 86 кг.
Дата народження: 09.05.2000
Вік: 25
Місце народження: Україна, Київ
Національність: Українець
Місце проживання: м. Харків
Захоплення: Футбол
Сімейний стан: Не одружений
Статура: Спортивна
Колір очей: Коричневий
Зачіска: Середня довжина, темна.
Відмітні знаки: Невеликий шрам на правій щоці
Моя історія: від дворового футболу до професійного поля
Коли я закриваю очі, до сих пір чую той самий звук - глухий удар м'яча об асфальт під нашими вікнами. Мені п'ять років, і цей звук став саундтреком мого дитинства. Зараз, коли мені 19, я розумію: кожен шрам, кожна розбита колінка, кожен програний матч - це були кроки до моєї мрії.
Народився я 9 травня 2000 року в звичайній київській родині. Батько працював інженером, мама була вчителькою. Мій перший футбольний м'яч з'явився у мене на п'ятий день народження - недорогий, з ринку, але для мене найдорожчий скарб. Я носив його скрізь, навіть спав з ним.
У шість років батьки записали мене до дитячої секції. Перший тренер, Володимир Петрович, став для мене взірцем. Пам'ятаю, як він сказав: "Хлопче, у тебе вогонь у очах". Ці слова я проніс через все життя. У десять років я вперше відчув гіркоту поразки - наша команда програла у фіналі районних змагань. Тоді я зрозумів: справжній чемпіон - це не той, хто не падає, а той, хто піднімається.
У дванадцять років сталося диво - мене помітили скаути київського "Динамо". Перші місяці в академії були жорстокими: підйом о п'ятій ранку, тренування до і після школи, жорстка дієта. Багато хлопців не витримали, але я пам'ятав слова батька: "Талант - це лише 1% успіху. Решта - це потік".
Мій дебют у дорослому футболі відбувся у вісімнадцять. Пам'ятаю той холодний осінній вечір, коли я вийшов на заміну. Ноги не слухалися, але коли я отримав перший пас - весь страх зник. Після матчу капітан команди сказав: "Ти народився для цього".
Зараз мені 19 років, і я продовжую грати за молодіжний склад "Динамо". Моя головна мрія - стати гравцем основного складу та виступати за збірну України. Я знаю, що для цього потрібно працювати ще більше. Кожен день я вдосконалюю свою техніку, фізичну підготовку та тактичне мислення.
Коли я дивлюся у дзеркало, бачу не просто футболіста - я бачу хлопчину, який колись біг за м'ячем у дворі. Я вірю - найкраще попереду. Бо футбол - це не просто гра. Це життя, яке я обрав і яким пишаюся.
Моя історія перевернулась з ніг до голови
Коли мені виповнилось 20, моє життя змінилося кардинально. У 2020 році я вступив до Національного поліцейського університету, де почав новий етап свого життя. Це було непросте рішення - залишити професійний футбол, але я відчував, що моя країна потребує мене в іншій якості.
Перші місяці навчання давалися важко. Ранкові побудки о 5:30, фізичні навантаження, стройова підготовка - все це було далеко від звичного футбольного графіка. Але спортивна закалка допомогла - моя витривалість і дисципліна вражали викладачів.
У 2021 році я отримав своє перше звання - молодший лейтенант. Пам'ятаю той день, коли нам вручали погони. Батьки, які приїхали на церемонію, не могли стримати сліз. Мати казала: "Я завжди знала, що мій син стане справжнім захисником".
Наступні роки були наповнені напруженою роботою. Я спеціалізувався на оперативній роботі, вивчав криміналістику та тактику спецоперацій. Моя фізична підготовка - результат багатьох років у футболі - дозволяла виконувати завдання, які були не під силу іншим курсантам.
У 2023 році я став старшим лейтенантом. Це звання я отримав після успішної операції, де наша група знешкодила злочинне угруповання. Тоді я вперше по-справжньому зрозумів ціну відповідальності - від моїх рішень залежали життя людей.
Сьогодні, у 25 років, я ношу звання майора поліції. Це був шлях, наповнений труднощами, але я ні про що не шкодую. Моя футбольна кар'єра навчила мене працювати в команді, а військова служба - приймати рішення та нести за них відповідальність.
Якщо хтось запитає, що важливіше - футбольні перемоги чи служба Батьківщині, я відповім: обидва ці шляхи зробили мене тим, ким я є сьогодні. І я пишаюся кожною сторінкою своєї історії.
Скарга
Тому я вирішив стати на бік корупції.
Це не було спонтанним рішенням — це був процес. Повільне згасання віри у справедливість, розчарування у людях, у системі, у самому собі. Коли щодня бачиш, як закон стає товаром, важко залишатись ідеалістом.
Тепер я мрію стати тим самим Bad Cop. Не лицеміром у формі, який прикривається присягою, а тим, хто грає за своїми правилами. Тим, хто знає, де чия кишеня, кому що "винні", хто кому дзвонить після затримання. Я більше не вірю в добро і зло — є лише сильні і слабкі. І я обрав бути сильним. Також я займав гроші тим саме завдяки корупції я хочу звільнитися від ціх відцотків які кожен місяць додаюця до мого займу
Можливо, я вже не герой. Але в цьому світі герої гинуть першими. А я — ще тримаюсь на плаву. І саме це сьогодні головне.
