Розділ І. Муроване: Колиска майбутнього рятувальника
Матвій Перепердів - народився 28 серпня 1999 року в невеликому, але неймовірно затишному селі Муроване, що розкинулося неподалік від величавого Львова. Муроване — це місце, де історія переплітається з сучасністю. Колись тут стояв розкішний палац родини Лянцкоронських, від якого залишилися лише спогади та легенди, що передавалися від старших до молодших на вечірніх посиденьках.
Виховання почалося в простій, але чесній родині. Мій батько працював механіком у місцевому агропідприємстві, а мати викладала українську мову в сільській школі. Саме від батька я успадкував любов до техніки та розуміння того, як працюють складні механізми, а від матері — вміння знаходити спільну мову з будь-ким.
Село Муроване для мене було цілим світом. Я знав кожен закрут річки Стрвяж, кожне дерево в місцевих парках. Дитинство не було схожим на життя міських дітей із гаджетами. Моїм "планшетом" був футбольний м'яч, а "соціальною мережею" — велика компанія друзів, які збиралися на стадіоні після уроків.
Саме в Мурованому почав формуватися мій унікальний характер. Я ніколи не був одинаком. Якщо хтось із сусідів будував паркан — вже я був там, подаючи цвяхи. Якщо потрібно було організувати футбольний турнір між вулицями — я ставав головним ініціатором.
"Матвію, ти як сонячний зайчик — де з'явишся, там стає світліше," — часто казала мені сусідка, бабуся Марія, коли я допомагав їй нести воду з криниці.
Розділ ІІ. Характер: Сила посмішки та плече товариша
Детально описуючи характер, варто зупинитися на моєї життєрадісності. Я належу до того рідкісного типу людей, які не вміють довго тримати образу. Для мене гумор — це не просто спосіб розважитися, а інструмент для згуртування людей. У будь-якій кризовій ситуації, коли у інших опускаються руки, Я стараюсь знаходити слова підтримки.
Основні риси характеру:
Розділ ІІІ. Фатальна ніч у селі (Вигадана подія)
Коли Мені було 15 років, сталася подія, яка назавжди визначила мою долю. Це була тепла вереснева ніч. Муроване вже бачило сни, коли раптом тишу розірвав крик: "Пожежа!".
Запалилась стара дерев'яна хатинка на околиці села, де зберігалося сіно. Вогонь перекидався на сусідню хату самотньої жінки. Поки дорослі бігали з відрами, Я перший організував "ланцюг" з підлітків. Я стояв на чолі цієї дитячої, але відважної команди, передаючи воду та координуючи дії друзів.
Саме тоді я вперше побачив червону машину з сиренами. Професійні рятувальники ДСНС приїхали швидко. Я з захватом спостерігав за їхніми чіткими, впевненими рухами. Коли вогонь був приборканий, один із пожежників підійшов до мене, поклав руку на плече і сказав: — Непогано спрацював, козаче. З тебе вийде гарний Рятувальник.
Ці слова закарбувалися в моїй пам'яті назавжди. Відтоді я точно знав: моє місце — там, де потрібна допомога, у лавах ДСНС.
Пам’ятаю свій перший день в академії. Величезна територія, сувора дисципліна і... повна невідомість. Для мене, хлопця, який звик до свободи сільських полів Мурованого, життя за розкладом стало справжнім шоком. Підйом о шостій ранку, зарядка до сьомого поту, а потім — нескінченні лекції та практичні заняття.
Але тут і проявилася моя головна риса — я не можу без людей. Вже через тиждень я знав імена всіх хлопців на курсі. Коли хтось «засинав» на теорії пожежної тактики або не міг здати норматив по збору штурмової драбини, я завжди був поруч. — «Та не парься ти, зараз разом розберемось!» — це була моя коронна фраза.
Мій характер став моїм порятунком. У казармі, де повітря було просякнуте втомою та суворістю, я став тим самим «генератором позитиву». Коли ввечері ми падали з ніг після чергового марш-кидка, я розповідав байки про наше село, про те, як ми в дитинстві намагалися збудувати пліт на Стрвяжі, і вся рота вибухала сміхом. Це була моя стихія — тримати команду вкупі. Я зрозумів: підполковник — це не той, хто голосно кричить, а той, за ким люди підуть у вогонь з посмішкою, бо довіряють.
Коли ми приїхали, я вперше відчув цей запах — суміш бензину, горілої гуми та... страху. Мої руки на мить затремтіли. Це було не Муроване, де горіло сіно. Тут на кону були людські життя. Мій командир глянув на мене і коротко кинув: — «Перепердів, бери гідравлічні ножиці, працюємо по другій машині!»
В той момент мій «внутрішній жартівник» замовк. Включився професіонал. Ми працювали як один механізм. Я бачив очі людини в понівеченому авто — в них була надія. І ця надія залежала від того, наскільки чітко я і мої хлопці спрацюємо. Коли ми дістали постраждалого і передали медикам, я відчув дивне спустошення, яке змінила неймовірна гордість за свою команду. Саме тоді я зрозумів — я на своєму місці.
Я не хочу бути підполковником заради крісла чи високої зарплатні. Я хочу бути тим лідером, який згуртує ДСНС у справжню сім'ю, де кожен знає: Матвій Перепердів ніколи не залишить у біді.
Моя стратегія проста: я прийшов у ДСНС не "служити номер", а реформувати систему. Я бачу, як іноді бракує комунікації між хлопцями, як молоді рядові губляться через брак підтримки. Мій веселий характер допомагає мені "пробивати стіни" там, де інші здаються.
Я ставлю собі за мету отримати звання підполковника, щоб впровадити нові методи тренувань, покращити взаємодію з СБУ та Поліцією, і, головне — зробити службу в ДСНС престижною та комфортною для кожного бійця. Я все ще той самий хлопець із Мурованого, який любить великі компанії, але тепер за моєю спиною — досвід, а в серці — незламне бажання рятувати.
Мій характер — це мій дар і моє прокляття. Я катастрофічно не переношу самотності. Вечеряти в порожній квартирі для мене — справжнє катування. Тому я часто кличу друзів, готую на всіх свою фірмову страву (яку навчився готувати ще вдома) і ми годинами обговорюємо все на світі. Я відчуваю, що живу лише тоді, коли я комусь потрібен.
Проте, як і у кожного, у мене є свої страхи. Хоча я рятувальник, я досі відчуваю легке тремтіння в колінах, коли піднімаюся на висоту понад 20 метрів. Це іронічно, правда? Підполковник ДСНС, який побоюється висоти. Але я навчився це приховувати. Кожного разу, коли я лізу по драбині, я шепочу собі під ніс: «Матвію, ти з Мурованого, ти по деревах лазив вище, ніж ця будівля. Твої пацани дивляться на тебе. Не підведи». Це і є мужність — не відсутність страху, а вміння йти вперед разом із ним.
Мої хлопці почали готувати спорядження. Я вирішив спуститися сам. Коли я опинився внизу, в темряві та вологості, пес спочатку гарчав. Я почав говорити з ним так, як розмовляв зі своїм собакою в Мурованому. — «Тихо, малий, я свій. Зараз поїдемо додому». Через десять хвилин ми вже були нагорі. Цей випадок розлетівся по всій частині. Тоді я зрозумів: щоб бути підполковником, треба цінувати кожне життя — чи то людина, чи то покинута тварина. Це і є та підтримка, яку я шукаю в команді — ми маємо бути єдиним організмом, який стоїть на сторожі життя.
Я зрозумів: якщо я візьму хоча б одну купюру, я втрачу право дивитися в очі своїм підлеглим. Я втрачу ту саму «підтримку команди», про яку так мрію, бо команда не може підтримувати того, кому не довіряє. Моя репутація — це єдине, що неможливо купити. І я вирішив, що буду будувати свою кар’єру підполковника на чесності, навіть якщо цей шлях буде в десять разів довшим.
Психологічна єдність: Я хочу впровадити систему «брат за брата». У ДСНС не має бути «я», має бути «ми». Ми запровадимо регулярні спільні тренування та відпочинок, щоб кожен боєць знав — у вогні його ніхто не покине.
Технічне оновлення: Використовуючи свої знання механіки від батька, я особисто буду стежити за станом кожної машини. Наша техніка має працювати як швейцарський годинник.
Відкритість до цивільних: Я хочу, щоб люди в місті не боялися нас, а поважали. Уроки безпеки в школах, дні відкритих дверей — ми маємо стати справжніми героями в очах дітей, якими колись були рятувальники для мене в Мурованому.
Вона була моєю повною протилежністю — спокійна, виважена, серйозна. Але саме вона стала тією «підтримкою», якої я так шукав. Вона розуміла моє бажання допомагати людям без зайвих слів. Ми проводили вечори, гуляючи вуличками Львова, і я мріяв, як після випуску ми разом будемо рятувати життя: я буду витягати людей з вогню, а вона — повертати їх з того світу на операційному столі.
Проте служба в ДСНС — це не лише романтика сирен. Це нічні чергування, постійний стрес і ризик. Коли мене розподілили в іншу область, Катя не змогла поїхати зі мною через свою інтернатуру. Ми намагалися триматися на відстані, але згодом зрозуміли: наше кохання не витримує перевірки кілометрами та постійними тривожними дзвінками. Ми розійшлися мирно, але ця рана ще довго нила десь глибоко під жетоном. Цей досвід навчив мене головного: цінувати людей, які поруч тут і зараз, бо завтра виклику може не бути.
Коли я йшов центральною вулицею села, мене впізнавали майже всі. — «Дивіться, це ж Матвій Перепердів! Диви, який офіцер виріс!» — шепотілися сусіди. Батько зустрів мене біля воріт. Він нічого не сказав, просто міцно потиснув руку, але я бачив, як у нього заблищали очі від гордості. Мати ж одразу почала накривати на стіл, скликаючи половину села.
Того вечора у нас у дворі зібралася величезна компанія. Я знову був у своїй стихії. Я розповідав про службу, про Академію, про те, як важливо триматися разом. Хлопці, з якими я колись грав у футбол, дивилися на мене з повагою. Тоді я відчув, що моя «команда» — це не лише колеги по службі, а й усі ці люди, моє коріння. Муроване дало мені заряд енергії ще на роки вперед. Я зрозумів, що захищаю не просто «об'єкти», а тисячі таких сіл і таких людей, як мої земляки.
Коли ми прибули, будівля була повністю затягнута густим чорним димом. Люди в паніці вибігали назовні, крики, плач дітей — це було схоже на фільм жахів. Командир загону отримав травму в перші хвилини, і командування на одній із ділянок довелося брати мені.
Внутрішній голос шепотів про страх висоти (вогонь охопив верхні поверхи), але я глянув на своїх хлопців. Вони чекали команди. — «Слухайте сюди! Працюємо парами. Ніхто не лізе в пекло один. Я йду першим, ви за мною. Ми — ДСНС, ми не просто гасимо, ми рятуємо життя!» — мій голос звучав напрочуд спокійно.
Ми зайшли в саму гущавину. Видимість була нульова. Температура така, що плавилися забрала на шоломах. Ми знайшли групу людей у туалетній кімнаті на третьому поверсі — вони задихалися від чадного газу. Я пам’ятаю, як віддав свою маску маленькій дівчинці, бо її апарат вийшов з ладу. Кожна секунда здавалася вічністю. Коли ми вивели останню людину і будівля частково обвалилася за нашими спинами, я просто впав на асфальт, ковтаючи свіже повітря.
Того дня я не просто виконав роботу. Я зберіг команду. Всі мої хлопці повернулися живими. Це була перемога не техніки, а духу. Саме після цього випадку про мене заговорили як про майбутнього підполковника, який вміє керувати в критичних умовах.
Я планую розробити нову систему підготовки, де велика увага буде приділятися саме психологічній стійкості та командному духу. Я хочу, щоб наш підрозділ у Борисполі став еталоном мужності та професіоналізму. Я, Матвій Перепердів, обіцяю: поки я в строю, вогонь не матиме жодного шансу, а мої люди завжди матимуть надійне плече командира.
Мій план реформ базується на трьох «К»: Команда, Кваліфікація, Комфорт.
Команда: Я запроваджу систему позаслужбового згуртування. Ми будемо проводити спортивні змагання, виїзди на природу. Колектив має бути як моноліт.
Кваліфікація: Досить сухої теорії. Я організую навчання в умовах, максимально наближених до реальних. Більше практики, більше роботи з новітнім обладнанням.
Комфорт: Рятувальник не має думати про те, де йому взяти нову форму чи як відремонтувати машину. Моє завдання як підполковника — забезпечити тил, щоб мої хлопці могли зосередитися на головному — порятунку життів.
Я навчу молодих курсантів тому, чого мене вчили в Мурованому: поваги до праці. Служба в ДСНС — це не просто робота з 8:00 до 18:00. Це спосіб мислення. Це готовність у будь-яку секунду кинути недопиту каву, залишити тепле ліжко і піти туди, звідки всі інші тікають.
Посада підполковника — це не фініш моєї дистанції, це лише новий старт. Я знаю, що попереду будуть безсонні ночі, складні рішення та нові виклики. Але я не боюсь. Чому? Бо за моєю спиною — підтримка моїх побратимів, у моєму серці — пам'ять про рідний дім, а в моїх руках — воля до змін.
Я готовий вести за собою. Я готовий бути щитом для свого міста. Я готовий стати тим підполковником, якого ДСНС Борисполя ще не бачило.
«Запобігти. Врятувати. Допомогти.» — для когось це просто девіз на шевроні. Для мене — це сенс життя.
Матвій Перепердів. Кінець біографії (але тільки початок великої служби).
Матвій Перепердів - народився 28 серпня 1999 року в невеликому, але неймовірно затишному селі Муроване, що розкинулося неподалік від величавого Львова. Муроване — це місце, де історія переплітається з сучасністю. Колись тут стояв розкішний палац родини Лянцкоронських, від якого залишилися лише спогади та легенди, що передавалися від старших до молодших на вечірніх посиденьках.
Виховання почалося в простій, але чесній родині. Мій батько працював механіком у місцевому агропідприємстві, а мати викладала українську мову в сільській школі. Саме від батька я успадкував любов до техніки та розуміння того, як працюють складні механізми, а від матері — вміння знаходити спільну мову з будь-ким.
Село Муроване для мене було цілим світом. Я знав кожен закрут річки Стрвяж, кожне дерево в місцевих парках. Дитинство не було схожим на життя міських дітей із гаджетами. Моїм "планшетом" був футбольний м'яч, а "соціальною мережею" — велика компанія друзів, які збиралися на стадіоні після уроків.
Саме в Мурованому почав формуватися мій унікальний характер. Я ніколи не був одинаком. Якщо хтось із сусідів будував паркан — вже я був там, подаючи цвяхи. Якщо потрібно було організувати футбольний турнір між вулицями — я ставав головним ініціатором.
"Матвію, ти як сонячний зайчик — де з'явишся, там стає світліше," — часто казала мені сусідка, бабуся Марія, коли я допомагав їй нести воду з криниці.
Детально описуючи характер, варто зупинитися на моєї життєрадісності. Я належу до того рідкісного типу людей, які не вміють довго тримати образу. Для мене гумор — це не просто спосіб розважитися, а інструмент для згуртування людей. У будь-якій кризовій ситуації, коли у інших опускаються руки, Я стараюсь знаходити слова підтримки.
Основні риси характеру:
- Весела вдача: Мій сміх часто називали "терапевтичним". Навіть у школі, отримуючи погану оцінку, я примудрявся пожартувати так, що вчителька замість того, щоб сварити, посміхалася і давала шанс перездати.
- Жага до командної роботи: я відчуваю себе "у своїй тарілці" лише тоді, коли я є частиною колективу. “Самотність пригнічує”. я щиро вірю, що успіх будь-якої операції (чи то гасіння пожежі, чи то організація свята) залежить від того, наскільки злагоджено працює команда.
- Потреба у підтримці: Попри зовнішню силу, Мені важливо знати, що друзі та колеги вірять в мене. Це взаємний процес: я віддаю всього себе компанії, але натомість потребую відчуття, що я не один.
Коли Мені було 15 років, сталася подія, яка назавжди визначила мою долю. Це була тепла вереснева ніч. Муроване вже бачило сни, коли раптом тишу розірвав крик: "Пожежа!".
Запалилась стара дерев'яна хатинка на околиці села, де зберігалося сіно. Вогонь перекидався на сусідню хату самотньої жінки. Поки дорослі бігали з відрами, Я перший організував "ланцюг" з підлітків. Я стояв на чолі цієї дитячої, але відважної команди, передаючи воду та координуючи дії друзів.
Саме тоді я вперше побачив червону машину з сиренами. Професійні рятувальники ДСНС приїхали швидко. Я з захватом спостерігав за їхніми чіткими, впевненими рухами. Коли вогонь був приборканий, один із пожежників підійшов до мене, поклав руку на плече і сказав: — Непогано спрацював, козаче. З тебе вийде гарний Рятувальник.
Ці слова закарбувалися в моїй пам'яті назавжди. Відтоді я точно знав: моє місце — там, де потрібна допомога, у лавах ДСНС.
Глава IV. Гартування волею: Курсантські будні
Після того випадку в Мурованому моє життя змінило вектор. Поки мої однокласники мріяли про кар’єру програмістів чи юристів, я бачив себе лише у формі рятувальника. Вступ до Львівського державного університету безпеки життєдіяльності став для мене не просто іспитом, а випробуванням на міцність.Пам’ятаю свій перший день в академії. Величезна територія, сувора дисципліна і... повна невідомість. Для мене, хлопця, який звик до свободи сільських полів Мурованого, життя за розкладом стало справжнім шоком. Підйом о шостій ранку, зарядка до сьомого поту, а потім — нескінченні лекції та практичні заняття.
Але тут і проявилася моя головна риса — я не можу без людей. Вже через тиждень я знав імена всіх хлопців на курсі. Коли хтось «засинав» на теорії пожежної тактики або не міг здати норматив по збору штурмової драбини, я завжди був поруч. — «Та не парься ти, зараз разом розберемось!» — це була моя коронна фраза.
Мій характер став моїм порятунком. У казармі, де повітря було просякнуте втомою та суворістю, я став тим самим «генератором позитиву». Коли ввечері ми падали з ніг після чергового марш-кидка, я розповідав байки про наше село, про те, як ми в дитинстві намагалися збудувати пліт на Стрвяжі, і вся рота вибухала сміхом. Це була моя стихія — тримати команду вкупі. Я зрозумів: підполковник — це не той, хто голосно кричить, а той, за ким люди підуть у вогонь з посмішкою, бо довіряють.
Глава V. Перше «бойове» хрещення
На третьому курсі нас почали залучати до реальних виїздів як резерв. Того дня я ніколи не забуду. Листопад, холодний дощ, що пробирає до кісток. Надійшов виклик — масштабна ДТП на трасі під Львовом. Зіткнулися фура та два легковики.Коли ми приїхали, я вперше відчув цей запах — суміш бензину, горілої гуми та... страху. Мої руки на мить затремтіли. Це було не Муроване, де горіло сіно. Тут на кону були людські життя. Мій командир глянув на мене і коротко кинув: — «Перепердів, бери гідравлічні ножиці, працюємо по другій машині!»
В той момент мій «внутрішній жартівник» замовк. Включився професіонал. Ми працювали як один механізм. Я бачив очі людини в понівеченому авто — в них була надія. І ця надія залежала від того, наскільки чітко я і мої хлопці спрацюємо. Коли ми дістали постраждалого і передали медикам, я відчув дивне спустошення, яке змінила неймовірна гордість за свою команду. Саме тоді я зрозумів — я на своєму місці.
Я не хочу бути підполковником заради крісла чи високої зарплатні. Я хочу бути тим лідером, який згуртує ДСНС у справжню сім'ю, де кожен знає: Матвій Перепердів ніколи не залишить у біді.
Глава VI. Нові горизонти
Закінчивши навчання з гарними показниками, я прийняв рішення — мені потрібен простір для розвитку. Львівщина дала мені базу, але я відчував, що можу зробити більше. Так я опинився тут.Моя стратегія проста: я прийшов у ДСНС не "служити номер", а реформувати систему. Я бачу, як іноді бракує комунікації між хлопцями, як молоді рядові губляться через брак підтримки. Мій веселий характер допомагає мені "пробивати стіни" там, де інші здаються.
Я ставлю собі за мету отримати звання підполковника, щоб впровадити нові методи тренувань, покращити взаємодію з СБУ та Поліцією, і, головне — зробити службу в ДСНС престижною та комфортною для кожного бійця. Я все ще той самий хлопець із Мурованого, який любить великі компанії, але тепер за моєю спиною — досвід, а в серці — незламне бажання рятувати.
Глава VII. Побут та внутрішні демони: Хто такий Матвій поза формою?
Багато хто бачить мене в частині — завжди усміхненого, з жартами та бадьорим «Бажаю здоров’я!». Але мало хто знає, що коїться в моїй голові, коли я повертаюся додому. Я живу в невеликій квартирі, де на підвіконні завжди стоїть фотографія мого старого будинку в Мурованому. Це моє «місце сили». Коли мені стає важко, я заплющую очі й згадую запах свіжоскошеної трави біля нашої церкви та звук дзвонів, що лунали на все село.Мій характер — це мій дар і моє прокляття. Я катастрофічно не переношу самотності. Вечеряти в порожній квартирі для мене — справжнє катування. Тому я часто кличу друзів, готую на всіх свою фірмову страву (яку навчився готувати ще вдома) і ми годинами обговорюємо все на світі. Я відчуваю, що живу лише тоді, коли я комусь потрібен.
Проте, як і у кожного, у мене є свої страхи. Хоча я рятувальник, я досі відчуваю легке тремтіння в колінах, коли піднімаюся на висоту понад 20 метрів. Це іронічно, правда? Підполковник ДСНС, який побоюється висоти. Але я навчився це приховувати. Кожного разу, коли я лізу по драбині, я шепочу собі під ніс: «Матвію, ти з Мурованого, ти по деревах лазив вище, ніж ця будівля. Твої пацани дивляться на тебе. Не підведи». Це і є мужність — не відсутність страху, а вміння йти вперед разом із ним.
Глава VIII. Спеціальна операція «Чотири лапи»
Одного разу під час патрулювання ми отримали виклик, який не стосувався пожежі. У глибокий бетонний колодязь на околиці міста потрапив собака. Здавалося б, дрібниця, але для мене це був іспит на людяність. Коли ми приїхали, я побачив очі того пса — у них було стільки ж болю, скільки я бачив у людей під час аварій.Мої хлопці почали готувати спорядження. Я вирішив спуститися сам. Коли я опинився внизу, в темряві та вологості, пес спочатку гарчав. Я почав говорити з ним так, як розмовляв зі своїм собакою в Мурованому. — «Тихо, малий, я свій. Зараз поїдемо додому». Через десять хвилин ми вже були нагорі. Цей випадок розлетівся по всій частині. Тоді я зрозумів: щоб бути підполковником, треба цінувати кожне життя — чи то людина, чи то покинута тварина. Це і є та підтримка, яку я шукаю в команді — ми маємо бути єдиним організмом, який стоїть на сторожі життя.
Глава IX. Тіньові сторони служби та спокуси
Я бачив багато: і спроби дати хабар, щоб «закрили очі» на відсутність вогнегасників, і кумівство. Бували моменти, коли мені пропонували суми, які за місяць перекрили б мої витрати на рік. Але щоразу перед очима поставало обличчя батька з Мурованого та мій викладач з Академії.Я зрозумів: якщо я візьму хоча б одну купюру, я втрачу право дивитися в очі своїм підлеглим. Я втрачу ту саму «підтримку команди», про яку так мрію, бо команда не може підтримувати того, кому не довіряє. Моя репутація — це єдине, що неможливо купити. І я вирішив, що буду будувати свою кар’єру підполковника на чесності, навіть якщо цей шлях буде в десять разів довшим.
Глава X. Моє бачення посади Підполковника (Програмні цілі)
Я йду на посаду підполковника не заради зірок на погонах. У мене є чіткий план, як зробити наш підрозділ кращим у країні:Психологічна єдність: Я хочу впровадити систему «брат за брата». У ДСНС не має бути «я», має бути «ми». Ми запровадимо регулярні спільні тренування та відпочинок, щоб кожен боєць знав — у вогні його ніхто не покине.
Технічне оновлення: Використовуючи свої знання механіки від батька, я особисто буду стежити за станом кожної машини. Наша техніка має працювати як швейцарський годинник.
Відкритість до цивільних: Я хочу, щоб люди в місті не боялися нас, а поважали. Уроки безпеки в школах, дні відкритих дверей — ми маємо стати справжніми героями в очах дітей, якими колись були рятувальники для мене в Мурованому.
Глава XI. Серце під формою: Спогади про Катерину
Кажуть, що робота рятувальника не залишає місця для особистого життя. Частково це правда. Коли я був на четвертому курсі Академії, я зустрів Катю. Вона була студенткою медичного університету, майбутнім хірургом. Нас познайомила спільна компанія на одній із вечірок, де я, як зазвичай, був у центрі уваги, розповідаючи чергову смішну історію про те, як ми в Мурованому ловили порося, що втекло.Вона була моєю повною протилежністю — спокійна, виважена, серйозна. Але саме вона стала тією «підтримкою», якої я так шукав. Вона розуміла моє бажання допомагати людям без зайвих слів. Ми проводили вечори, гуляючи вуличками Львова, і я мріяв, як після випуску ми разом будемо рятувати життя: я буду витягати людей з вогню, а вона — повертати їх з того світу на операційному столі.
Проте служба в ДСНС — це не лише романтика сирен. Це нічні чергування, постійний стрес і ризик. Коли мене розподілили в іншу область, Катя не змогла поїхати зі мною через свою інтернатуру. Ми намагалися триматися на відстані, але згодом зрозуміли: наше кохання не витримує перевірки кілометрами та постійними тривожними дзвінками. Ми розійшлися мирно, але ця рана ще довго нила десь глибоко під жетоном. Цей досвід навчив мене головного: цінувати людей, які поруч тут і зараз, бо завтра виклику може не бути.
Глава XII. Тріумфальне повернення в Муроване
Після першого року служби я отримав свою першу повноцінну відпустку. Першим ділом я купив квиток на автобус до Львова, а звідти — попуткою до рідного Мурованого. Я навмисно одягнув свою парадну форму. Не для того, щоб хизуватися, а щоб показати батькам: їхній син став людиною, про яку вони мріяли.Коли я йшов центральною вулицею села, мене впізнавали майже всі. — «Дивіться, це ж Матвій Перепердів! Диви, який офіцер виріс!» — шепотілися сусіди. Батько зустрів мене біля воріт. Він нічого не сказав, просто міцно потиснув руку, але я бачив, як у нього заблищали очі від гордості. Мати ж одразу почала накривати на стіл, скликаючи половину села.
Того вечора у нас у дворі зібралася величезна компанія. Я знову був у своїй стихії. Я розповідав про службу, про Академію, про те, як важливо триматися разом. Хлопці, з якими я колись грав у футбол, дивилися на мене з повагою. Тоді я відчув, що моя «команда» — це не лише колеги по службі, а й усі ці люди, моє коріння. Муроване дало мені заряд енергії ще на роки вперед. Я зрозумів, що захищаю не просто «об'єкти», а тисячі таких сіл і таких людей, як мої земляки.
Глава XIII. Вогняне пекло в Епіцентрі (Переломний момент)
Ця подія сталася пів року тому і саме вона підштовхнула моє керівництво до думки про моє підвищення до підполковника. Це був звичайний вихідний, але я затримався в частині, допомагаючи молодим курсантам розбиратися з будовою нових дихальних апаратів. Раптом — сигнал тривоги. Виклик найвищого рівня складності: горить великий торговельний центр.Коли ми прибули, будівля була повністю затягнута густим чорним димом. Люди в паніці вибігали назовні, крики, плач дітей — це було схоже на фільм жахів. Командир загону отримав травму в перші хвилини, і командування на одній із ділянок довелося брати мені.
Внутрішній голос шепотів про страх висоти (вогонь охопив верхні поверхи), але я глянув на своїх хлопців. Вони чекали команди. — «Слухайте сюди! Працюємо парами. Ніхто не лізе в пекло один. Я йду першим, ви за мною. Ми — ДСНС, ми не просто гасимо, ми рятуємо життя!» — мій голос звучав напрочуд спокійно.
Ми зайшли в саму гущавину. Видимість була нульова. Температура така, що плавилися забрала на шоломах. Ми знайшли групу людей у туалетній кімнаті на третьому поверсі — вони задихалися від чадного газу. Я пам’ятаю, як віддав свою маску маленькій дівчинці, бо її апарат вийшов з ладу. Кожна секунда здавалася вічністю. Коли ми вивели останню людину і будівля частково обвалилася за нашими спинами, я просто впав на асфальт, ковтаючи свіже повітря.
Того дня я не просто виконав роботу. Я зберіг команду. Всі мої хлопці повернулися живими. Це була перемога не техніки, а духу. Саме після цього випадку про мене заговорили як про майбутнього підполковника, який вміє керувати в критичних умовах.
Глава XIV. Чому саме Підполковник?
Зараз я стою на порозі нового етапу. Посада підполковника для мене — це не про кабінет і папери. Це про відповідальність. Я хочу змінити ставлення до рятувальника в середині самої структури. Я мрію про те, щоб кожен молодий хлопець, який приходить до нас із такого ж села, як Муроване, відчував підтримку, яку відчував я.Я планую розробити нову систему підготовки, де велика увага буде приділятися саме психологічній стійкості та командному духу. Я хочу, щоб наш підрозділ у Борисполі став еталоном мужності та професіоналізму. Я, Матвій Перепердів, обіцяю: поки я в строю, вогонь не матиме жодного шансу, а мої люди завжди матимуть надійне плече командира.
Глава XV. Маніфест офіцера: Перші 100 днів
Я часто замислююся над тим, що я зроблю першим, коли отримаю заповітні погони підполковника. Хтось починає з перевірок чи перестановки меблів у кабінеті, але мій шлях інший. Мої перші сто днів на посаді будуть присвячені людям. Я особисто об’їду кожну частину, потисну руку кожному рятувальнику — від водія до капітана. Я хочу почути їхні проблеми не з паперових звітів, а дивлячись в очі.Мій план реформ базується на трьох «К»: Команда, Кваліфікація, Комфорт.
Команда: Я запроваджу систему позаслужбового згуртування. Ми будемо проводити спортивні змагання, виїзди на природу. Колектив має бути як моноліт.
Кваліфікація: Досить сухої теорії. Я організую навчання в умовах, максимально наближених до реальних. Більше практики, більше роботи з новітнім обладнанням.
Комфорт: Рятувальник не має думати про те, де йому взяти нову форму чи як відремонтувати машину. Моє завдання як підполковника — забезпечити тил, щоб мої хлопці могли зосередитися на головному — порятунку життів.
Глава XVI. Філософія червоної машини
Для пересічного громадянина червона машина з сиреною — це просто спецтранспорт. Для мене — це символ надії. Коли ми летимо по вулицях міста, я відчуваю колосальну відповідальність. Я знаю, що десь там людина рахує секунди до нашого приїзду. І як підполковник, я буду відповідати за те, щоб ці секунди не стали фатальними.Я навчу молодих курсантів тому, чого мене вчили в Мурованому: поваги до праці. Служба в ДСНС — це не просто робота з 8:00 до 18:00. Це спосіб мислення. Це готовність у будь-яку секунду кинути недопиту каву, залишити тепле ліжко і піти туди, звідки всі інші тікають.
Глава XVII. Епілог: Матвій Перепердів — людина, а не посада
Зараз, закінчуючи цю біографію, я дивлюся у вікно. Сонце повільно сідає, нагадуючи мені вечори в моєму рідному селі. Хто я сьогодні? Я все той же Матвій із Мурованого, який любить жартувати, цінує справжню дружбу і не уявляє свого життя без команди. Але тепер я — досвідчений боєць, готовий взяти на себе тягар командування.Посада підполковника — це не фініш моєї дистанції, це лише новий старт. Я знаю, що попереду будуть безсонні ночі, складні рішення та нові виклики. Але я не боюсь. Чому? Бо за моєю спиною — підтримка моїх побратимів, у моєму серці — пам'ять про рідний дім, а в моїх руках — воля до змін.
Я готовий вести за собою. Я готовий бути щитом для свого міста. Я готовий стати тим підполковником, якого ДСНС Борисполя ще не бачило.
«Запобігти. Врятувати. Допомогти.» — для когось це просто девіз на шевроні. Для мене — це сенс життя.
Матвій Перепердів. Кінець біографії (але тільки початок великої служби).
