Артемка Потужний — моя історія життя (частина 1)
Я народився у невеликому українському місті, де всі знали одне одного по іменах, а кожна новина розліталася швидше, ніж міський автобус. Мої батьки не були багатими — звичайна родина, як і сотні навколо: тато працював на заводі, мама — у школі вчителькою. Але вдома завжди було тепло. Не від опалення — від людей.
Мене назвали Артемом, але з часом усі почали кликати Артемкою. А десь у 5 класі до цього прізвища хтось додав “Потужний” — і так воно й прижилось. Спершу це було просто прізвисько після того, як я виніс дві великі дошки на шкільному суботнику, поки інші ледве одну підняли. Але потім усі почали казати, що “потужний” — це не лише про силу, а про характер.
Дитинство в мене було непросте, але справжнє. Ми грали у футбол на пилюці, будували “бази” з цеглин і старих дощок, і завжди знаходили пригоди навіть там, де їх не мало бути. Я ніколи не міг сидіти на місці. Якщо не грав — то щось майстрував. Міг розібрати старий пульт, щоб “зрозуміти, як він працює”. Часто закінчувалося тим, що він уже не працював — але мені було цікаво.
У школі я не був найкращим учнем. Математика давалася нелегко, зате історію й українську любив. Учитель історії, дядько з глибоким голосом і вічно розстібнутим піджаком, якось сказав мені:
> “Артем, у тебе є щось, що не навчишся з книжки — ти вмієш переконувати людей. Це рідкісний дар.”
Тоді я не дуже зрозумів, що він мав на увазі. Але згодом ті слова стали для мене наче маяком.
Одного разу, коли мені було десять, наше місто накрило сильною зливою. Затопило двір, школа стояла у воді. Я з друзями замість сидіти вдома з відерцями побігли допомагати — витягували сміття з злив, щоб вода могла стекти. Нас потім навіть показали у міській газеті, підписавши: “Молодь, яка не боїться брати ініціативу.”
Мені тоді стало ясно, що навіть діти можуть щось змінити, якщо не чекати, поки дорослі зроблять усе за тебе..
Частина 2. Шлях через випробування (11–17 років)
Коли мені виповнилося одинадцять, усе почало змінюватися. Я вже не був просто “малим, який всюди лізе”, — хотілося довести, що я можу більше. Саме тоді я вперше відчув, що життя — це не лише гра, а й боротьба.
У п’ятому класі ми отримали нового класного керівника — жінку сувору, але справедливу. Вона часто повторювала:
> “Хто хоче чогось досягти — має працювати, навіть коли не хочеться.”
І це мені чомусь запам’яталось сильніше за всі формули з підручників.
Я почав брати участь у шкільних заходах — спершу в гуртках, потім у конкурсах. Пам’ятаю, як уперше вийшов на сцену на День школи з короткою промовою про дружбу та підтримку. Голос тремтів, долоні пітніли, але коли після виступу однокласники підбігли з посмішками — я зрозумів: мені подобається говорити до людей.
У 13 я став старостою класу. Це була не просто “посада” — це була школа відповідальності. Ти маєш стежити, щоб усі зробили домашнє, щоб не забули зібрати гроші на екскурсію, щоб ніхто не сварився через дрібниці. І я вчився домовлятися, слухати й знаходити спільну мову навіть з тими, хто був мені не близький.
У 14 років у мене з’явилася перша велика мрія — створити молодіжний клуб, де кожен міг би реалізувати себе. Тоді це здавалося майже фантастикою. Але я почав із малого — зібрав друзів і ми організували “Команду Потужності”: ми допомагали людям похилого віку носити дрова, прибирали територію біля річки, малювали графіті з патріотичними гаслами (легально — ми спочатку попросили дозвіл у міської ради).
Того ж року я вперше стикнувся з несправедливістю. Одного хлопця з нашого класу звинуватили у крадіжці, але я знав, що він невинний. Учителі не хотіли слухати, але я зібрав усі докази, поговорив із однокласниками й довів, що його підставили. З того моменту я зрозумів: іноді треба йти проти течії, навіть якщо всі мовчать.
Коли мені виповнилося 15, я пережив першу серйозну поразку. Ми з друзями організували благодійний ярмарок — хотіли зібрати гроші для дитячого притулку. Ми старалися: пекли печиво, робили власні браслети, але через погану погоду прийшло мало людей, і ми зібрали менше, ніж планували. Я тоді сидів на лавці після заходу, дивився на залишки випічки й думав, що все марно. Але одна жінка підійшла й сказала:
> “Сину, не дивись на цифри. Ви дали людям віру — це вже перемога.”
Ті слова запали в душу. Вперше я відчув, що навіть маленька справа має сенс, якщо вона зроблена з серця.
У 16 років я став ведучим шкільного радіо. Кожного ранку я казав:
> “Доброго ранку, Сонячне місто! Пам’ятай: потужність — це не м’язи, це характер!”
Дехто сміявся, але більшість чекала на ті слова щоранку. Мені було приємно знати, що можу підняти настрій іншим.
Потім настало літо. Саме те літо, що змінило мене назавжди. Наш район накрила сильна повінь. Люди залишали свої домівки, вода підіймалася все вище. Я не міг просто стояти й дивитись. Разом із друзями ми організували невелику волонтерську групу — носили мішки з піском, допомагали виносити речі з будинків стареньких. Ми працювали до ночі.
На другий день мене зняли журналісти місцевих новин. І коли мене спитали, чому я це роблю, я просто відповів:
> “Бо якщо не ми — то хто?”
Цю фразу потім процитували у Facebook, і я отримав купу повідомлень підтримки. Але для мене головним було інше — те, що я відчув: коли робиш щось справжнє, тобі не потрібні оплески.
У 17 я закінчував школу. Багато хто мріяв швидше втекти — “аби тільки не бачити цих уроків більше”. А мені навпаки було сумно. Я розумів, що залишаю частину свого життя. На випускному, коли всі фотографувались і сміялись, я стояв осторонь і думав: “Що далі?”
Відповідь прийшла швидше, ніж я очікував. Мій учитель історії, той самий, що колись сказав про “дар переконання”, підійшов до мене й сказав:
> “Артем, не гай час. Люди, як ти, повинні діяти. Інакше країна залишиться такою, якою була.”
Так у мене з’явилася нова мета — стати людиною, яка змінить щось на краще. Не чекати, а робити.
Частина 3. Дорослість і шлях до мети (18–25 років)
Мені було 18, коли я вперше відчув справжню свободу. Випускний позаду, школа — у спогадах, і попереду відкрите життя. Я вступив до університету в обласному центрі — на факультет державного управління. Дехто крутив носом: “Та там же одні бюрократи”, але я вірив, що система може працювати чесно, якщо в ній будуть чесні люди.
Переїзд із маленького міста до великого — це як стрибок у холодну воду. Спочатку здається, що потонеш, але потім починаєш плисти. Перші місяці були важкими: нові люди, нові правила, шум, темп, відповідальність. Але саме тоді я зрозумів, що справжнє доросле життя — це не коли можеш робити, що хочеш, а коли несеш відповідальність за кожне “хочу”.
Я винаймав невелику кімнату у старій хрущовці. Стіни були тонкі, взимку дуло з вікон, але мені було байдуже — я мав мету. Навчання давалося нелегко, особливо економіка та фінансове право, але я знав: це потрібно не для оцінок, а для розуміння, як все працює.
У 19 років я приєднався до студентської ради. Багато хто сприймав її як формальність, але я вирішив перетворити її на справжню платформу для дій. Ми почали з малого — організували благодійні збори, лекції для школярів, допомагали ветеранам. І поступово наш голос почали чути не лише в університеті, а й у міській раді.
Тоді ж я вперше зіштовхнувся з тим, як складно пробиватися, коли навколо байдужість. Дехто сміявся з наших ініціатив, мовляв, “діти граються в політику”. Але я знав: кожна велика справа колись починалася зі сміху.
У 20 років я пережив перший справжній провал. Ми подали проєкт на грант — створення молодіжного центру, де могли б проводитися тренінги, зустрічі та культурні події. Я поклав у нього душу. Але комісія його відхилила — через “недостатній досвід команди”. Тоді я був злий. Хотілося все кинути. Але за кілька днів я зібрав друзів і сказав:
> “Ми не будемо чекати дозволу. Зробимо цей центр самі.”
Ми знайшли покинуте приміщення старої бібліотеки. Місяць чистили, фарбували, тягали меблі. І коли все запрацювало — ми назвали його просто: “Потужна Хата”. Це стало місцем, де молодь навчалася, спілкувалася, розвивалася. Спочатку приходило кілька людей, потім десятки. Для мене це була найкраща нагорода — бачити, що ідея живе.
У 21 я вперше виступив на міській конференції для молодих лідерів. Стояв на сцені перед сотнею людей, і хоч серце билося, як барабан, я говорив щиро:
> “Ми не можемо чекати, поки країна стане кращою. Ми самі — її країна.”
Того дня я зрозумів, що хочу присвятити життя служінню людям. Не політиці як грі, а політиці як відповідальності.
Але не все було гладко. У 22 я потрапив у серйозний конфлікт із місцевою адміністрацією — наш центр хотіли закрити, бо “будівля має перейти під комерційний об’єкт”. Ми боролися три місяці, писали звернення, збирали підписи. І коли все здавалося безнадійним, нас підтримали журналісти. Після сюжету на місцевому телебаченні влада відступила. Тоді я зрозумів силу медіа — і силу громади, коли вона об’єднана.
У 23 я закінчив університет із відзнакою. У той день, коли стояв на сцені й отримував диплом, у голові крутилися не оцінки, а обличчя тих, хто мене підтримував. Я знав: попереду новий етап.
Після випуску я залишився у місті, де навчався, і почав працювати помічником у громадській організації. Зарплата була скромна, але досвід — безцінний. Я брав участь у проектах, пов’язаних із прозорістю бюджету, місцевим самоврядуванням, молодіжними ініціативами. Мене запросили виступити на форумі в Києві, де я вперше відчув, що голос із маленького міста може звучати на великій сцені.
У 24 я заснував власну громадську ініціативу — “Молодь Діє”. Ми проводили тренінги, навчали школярів і студентів, як створювати зміни в громадах, як працює місцева влада, як боротися з корупцією. Мені писали з різних міст — просили допомоги, порад, участі. Я розумів, що це — початок чогось більшого.
У тому ж році мене запросили стати радником молодіжної ради при міському голові. Це був великий крок уперед. Тепер я міг не лише говорити, а й впливати на рішення. Але з кожним кроком відповідальність росла. Я бачив, як система намагається “перетягнути” тебе на свій бік — компроміси, знайомства, “потрібні люди”. Я вирішив: або я залишаюсь собою, або все втрачає сенс.
І ось мені 25. Я дивлюся назад і бачу шлях, який не був легким. Від хлопця, що допомагав чистити зливи у своєму місті, до людини, яка виступає на форумах і працює для інших. Я ще не досяг вершини, але знаю головне — я йду правильною дорогою.
Кожен день нагадує мені про те, що сила — не в посадах, не в грошах і навіть не у впливі. Справжня потужність — у тому, щоб залишатися людиною, коли маєш можливість стати ким завгодно.
Я мрію, щоб моє покоління не тікало з країни, а будувало її. Щоб діти, які сьогодні ростуть у маленьких містах, вірили, що їхній голос важить. І якщо колись мені вдасться зробити хоча б частину того, що задумав, — я знатиму: усе було недаремно.
Бо я — Артемка Потужний.
І моя сила — у людях, які поруч.
Я народився у невеликому українському місті, де всі знали одне одного по іменах, а кожна новина розліталася швидше, ніж міський автобус. Мої батьки не були багатими — звичайна родина, як і сотні навколо: тато працював на заводі, мама — у школі вчителькою. Але вдома завжди було тепло. Не від опалення — від людей.
Мене назвали Артемом, але з часом усі почали кликати Артемкою. А десь у 5 класі до цього прізвища хтось додав “Потужний” — і так воно й прижилось. Спершу це було просто прізвисько після того, як я виніс дві великі дошки на шкільному суботнику, поки інші ледве одну підняли. Але потім усі почали казати, що “потужний” — це не лише про силу, а про характер.
Дитинство в мене було непросте, але справжнє. Ми грали у футбол на пилюці, будували “бази” з цеглин і старих дощок, і завжди знаходили пригоди навіть там, де їх не мало бути. Я ніколи не міг сидіти на місці. Якщо не грав — то щось майстрував. Міг розібрати старий пульт, щоб “зрозуміти, як він працює”. Часто закінчувалося тим, що він уже не працював — але мені було цікаво.
У школі я не був найкращим учнем. Математика давалася нелегко, зате історію й українську любив. Учитель історії, дядько з глибоким голосом і вічно розстібнутим піджаком, якось сказав мені:
> “Артем, у тебе є щось, що не навчишся з книжки — ти вмієш переконувати людей. Це рідкісний дар.”
Тоді я не дуже зрозумів, що він мав на увазі. Але згодом ті слова стали для мене наче маяком.
Одного разу, коли мені було десять, наше місто накрило сильною зливою. Затопило двір, школа стояла у воді. Я з друзями замість сидіти вдома з відерцями побігли допомагати — витягували сміття з злив, щоб вода могла стекти. Нас потім навіть показали у міській газеті, підписавши: “Молодь, яка не боїться брати ініціативу.”
Мені тоді стало ясно, що навіть діти можуть щось змінити, якщо не чекати, поки дорослі зроблять усе за тебе..
Частина 2. Шлях через випробування (11–17 років)
Коли мені виповнилося одинадцять, усе почало змінюватися. Я вже не був просто “малим, який всюди лізе”, — хотілося довести, що я можу більше. Саме тоді я вперше відчув, що життя — це не лише гра, а й боротьба.
У п’ятому класі ми отримали нового класного керівника — жінку сувору, але справедливу. Вона часто повторювала:
> “Хто хоче чогось досягти — має працювати, навіть коли не хочеться.”
І це мені чомусь запам’яталось сильніше за всі формули з підручників.
Я почав брати участь у шкільних заходах — спершу в гуртках, потім у конкурсах. Пам’ятаю, як уперше вийшов на сцену на День школи з короткою промовою про дружбу та підтримку. Голос тремтів, долоні пітніли, але коли після виступу однокласники підбігли з посмішками — я зрозумів: мені подобається говорити до людей.
У 13 я став старостою класу. Це була не просто “посада” — це була школа відповідальності. Ти маєш стежити, щоб усі зробили домашнє, щоб не забули зібрати гроші на екскурсію, щоб ніхто не сварився через дрібниці. І я вчився домовлятися, слухати й знаходити спільну мову навіть з тими, хто був мені не близький.
У 14 років у мене з’явилася перша велика мрія — створити молодіжний клуб, де кожен міг би реалізувати себе. Тоді це здавалося майже фантастикою. Але я почав із малого — зібрав друзів і ми організували “Команду Потужності”: ми допомагали людям похилого віку носити дрова, прибирали територію біля річки, малювали графіті з патріотичними гаслами (легально — ми спочатку попросили дозвіл у міської ради).
Того ж року я вперше стикнувся з несправедливістю. Одного хлопця з нашого класу звинуватили у крадіжці, але я знав, що він невинний. Учителі не хотіли слухати, але я зібрав усі докази, поговорив із однокласниками й довів, що його підставили. З того моменту я зрозумів: іноді треба йти проти течії, навіть якщо всі мовчать.
Коли мені виповнилося 15, я пережив першу серйозну поразку. Ми з друзями організували благодійний ярмарок — хотіли зібрати гроші для дитячого притулку. Ми старалися: пекли печиво, робили власні браслети, але через погану погоду прийшло мало людей, і ми зібрали менше, ніж планували. Я тоді сидів на лавці після заходу, дивився на залишки випічки й думав, що все марно. Але одна жінка підійшла й сказала:
> “Сину, не дивись на цифри. Ви дали людям віру — це вже перемога.”
Ті слова запали в душу. Вперше я відчув, що навіть маленька справа має сенс, якщо вона зроблена з серця.
У 16 років я став ведучим шкільного радіо. Кожного ранку я казав:
> “Доброго ранку, Сонячне місто! Пам’ятай: потужність — це не м’язи, це характер!”
Дехто сміявся, але більшість чекала на ті слова щоранку. Мені було приємно знати, що можу підняти настрій іншим.
Потім настало літо. Саме те літо, що змінило мене назавжди. Наш район накрила сильна повінь. Люди залишали свої домівки, вода підіймалася все вище. Я не міг просто стояти й дивитись. Разом із друзями ми організували невелику волонтерську групу — носили мішки з піском, допомагали виносити речі з будинків стареньких. Ми працювали до ночі.
На другий день мене зняли журналісти місцевих новин. І коли мене спитали, чому я це роблю, я просто відповів:
> “Бо якщо не ми — то хто?”
Цю фразу потім процитували у Facebook, і я отримав купу повідомлень підтримки. Але для мене головним було інше — те, що я відчув: коли робиш щось справжнє, тобі не потрібні оплески.
У 17 я закінчував школу. Багато хто мріяв швидше втекти — “аби тільки не бачити цих уроків більше”. А мені навпаки було сумно. Я розумів, що залишаю частину свого життя. На випускному, коли всі фотографувались і сміялись, я стояв осторонь і думав: “Що далі?”
Відповідь прийшла швидше, ніж я очікував. Мій учитель історії, той самий, що колись сказав про “дар переконання”, підійшов до мене й сказав:
> “Артем, не гай час. Люди, як ти, повинні діяти. Інакше країна залишиться такою, якою була.”
Так у мене з’явилася нова мета — стати людиною, яка змінить щось на краще. Не чекати, а робити.
Частина 3. Дорослість і шлях до мети (18–25 років)
Мені було 18, коли я вперше відчув справжню свободу. Випускний позаду, школа — у спогадах, і попереду відкрите життя. Я вступив до університету в обласному центрі — на факультет державного управління. Дехто крутив носом: “Та там же одні бюрократи”, але я вірив, що система може працювати чесно, якщо в ній будуть чесні люди.
Переїзд із маленького міста до великого — це як стрибок у холодну воду. Спочатку здається, що потонеш, але потім починаєш плисти. Перші місяці були важкими: нові люди, нові правила, шум, темп, відповідальність. Але саме тоді я зрозумів, що справжнє доросле життя — це не коли можеш робити, що хочеш, а коли несеш відповідальність за кожне “хочу”.
Я винаймав невелику кімнату у старій хрущовці. Стіни були тонкі, взимку дуло з вікон, але мені було байдуже — я мав мету. Навчання давалося нелегко, особливо економіка та фінансове право, але я знав: це потрібно не для оцінок, а для розуміння, як все працює.
У 19 років я приєднався до студентської ради. Багато хто сприймав її як формальність, але я вирішив перетворити її на справжню платформу для дій. Ми почали з малого — організували благодійні збори, лекції для школярів, допомагали ветеранам. І поступово наш голос почали чути не лише в університеті, а й у міській раді.
Тоді ж я вперше зіштовхнувся з тим, як складно пробиватися, коли навколо байдужість. Дехто сміявся з наших ініціатив, мовляв, “діти граються в політику”. Але я знав: кожна велика справа колись починалася зі сміху.
У 20 років я пережив перший справжній провал. Ми подали проєкт на грант — створення молодіжного центру, де могли б проводитися тренінги, зустрічі та культурні події. Я поклав у нього душу. Але комісія його відхилила — через “недостатній досвід команди”. Тоді я був злий. Хотілося все кинути. Але за кілька днів я зібрав друзів і сказав:
> “Ми не будемо чекати дозволу. Зробимо цей центр самі.”
Ми знайшли покинуте приміщення старої бібліотеки. Місяць чистили, фарбували, тягали меблі. І коли все запрацювало — ми назвали його просто: “Потужна Хата”. Це стало місцем, де молодь навчалася, спілкувалася, розвивалася. Спочатку приходило кілька людей, потім десятки. Для мене це була найкраща нагорода — бачити, що ідея живе.
У 21 я вперше виступив на міській конференції для молодих лідерів. Стояв на сцені перед сотнею людей, і хоч серце билося, як барабан, я говорив щиро:
> “Ми не можемо чекати, поки країна стане кращою. Ми самі — її країна.”
Того дня я зрозумів, що хочу присвятити життя служінню людям. Не політиці як грі, а політиці як відповідальності.
Але не все було гладко. У 22 я потрапив у серйозний конфлікт із місцевою адміністрацією — наш центр хотіли закрити, бо “будівля має перейти під комерційний об’єкт”. Ми боролися три місяці, писали звернення, збирали підписи. І коли все здавалося безнадійним, нас підтримали журналісти. Після сюжету на місцевому телебаченні влада відступила. Тоді я зрозумів силу медіа — і силу громади, коли вона об’єднана.
У 23 я закінчив університет із відзнакою. У той день, коли стояв на сцені й отримував диплом, у голові крутилися не оцінки, а обличчя тих, хто мене підтримував. Я знав: попереду новий етап.
Після випуску я залишився у місті, де навчався, і почав працювати помічником у громадській організації. Зарплата була скромна, але досвід — безцінний. Я брав участь у проектах, пов’язаних із прозорістю бюджету, місцевим самоврядуванням, молодіжними ініціативами. Мене запросили виступити на форумі в Києві, де я вперше відчув, що голос із маленького міста може звучати на великій сцені.
У 24 я заснував власну громадську ініціативу — “Молодь Діє”. Ми проводили тренінги, навчали школярів і студентів, як створювати зміни в громадах, як працює місцева влада, як боротися з корупцією. Мені писали з різних міст — просили допомоги, порад, участі. Я розумів, що це — початок чогось більшого.
У тому ж році мене запросили стати радником молодіжної ради при міському голові. Це був великий крок уперед. Тепер я міг не лише говорити, а й впливати на рішення. Але з кожним кроком відповідальність росла. Я бачив, як система намагається “перетягнути” тебе на свій бік — компроміси, знайомства, “потрібні люди”. Я вирішив: або я залишаюсь собою, або все втрачає сенс.
І ось мені 25. Я дивлюся назад і бачу шлях, який не був легким. Від хлопця, що допомагав чистити зливи у своєму місті, до людини, яка виступає на форумах і працює для інших. Я ще не досяг вершини, але знаю головне — я йду правильною дорогою.
Кожен день нагадує мені про те, що сила — не в посадах, не в грошах і навіть не у впливі. Справжня потужність — у тому, щоб залишатися людиною, коли маєш можливість стати ким завгодно.
Я мрію, щоб моє покоління не тікало з країни, а будувало її. Щоб діти, які сьогодні ростуть у маленьких містах, вірили, що їхній голос важить. І якщо колись мені вдасться зробити хоча б частину того, що задумав, — я знатиму: усе було недаремно.
Бо я — Артемка Потужний.
І моя сила — у людях, які поруч.
Останнє редагування:
