Іван Мельнич
Козак
- Реєстрування
- 20 Чер 2024
- Дописи
- 40
- Реакції
- 6
- Бали
- 13
Частина 1. Найперше (0–4 роки)
Народився я в листопаді в пологовому на Київській. Мама каже, що коли я закричав, дощ за вікном стих. Люблю думати, що місто мене почуло.
Перший дім — хрущовка на Ювілейному. Моя кімната була колишньою коморою. На шпалерах хтось намалював ведмедика — я думав, що він мій охоронець. Розмовляв із ним іноді.
Перше слово було не «мама» і не «тато», а «дім». Ніби я ще в пелюшках знав, де моє місце.
У два роки мама вивезла мене в парк Шевченка. Я тикав пальцем на голубів і реготав. Бабусі на лавці сказали: «Музикантом буде, бо ритмічно стукає». Мабуть, щось у тому є.
У три роки в садочку в мене забрали совочок. Я не плакав, не скаржився. Просто сів навпроти хлопця і дивився. Дивився довго. Він віддав сам. Тоді я вперше зрозумів силу погляду.
Моя улюблена іграшка — синя вівця без вуха, Кудлатка. Вона їздила зі мною всюди. Зникла, коли мені було п'ять. Я вирішив, що вона просто виросла й пішла своєю дорогою.
У чотири роки я загубився в торговому центрі. Не заплакав. Стояв біля рибок і чекав. Мама знайшла мене через десять хвилин і сказала, що я молодчина. Тоді я зрозумів: паніка не допомагає.
---
Частина 2. Садочок і молодша школа (5–9 років)
У п'ять років пішов у садочок №15. Мене спершу боялись — я рідко плакав і багато мовчав. Але одного разу заступився за дівчинку, в якої забрали сік. Вихователька назвала мене «тихим лицарем». Мені сподобалось.
Тиху годину я не спав ніколи. Лежав і вивчав тріщини на стелі. Уявляв, що це мапи невідомих земель. Подорожував ними подумки.
Подружився з Сашком. Ми обидва любили розбирати ручки. Він навчив мене плюватись через зуб. Зараз соромно, але навичка лишилась.
Найбільше любив мамині гречаники. Варену цибулю ненавидів, але їв мовчки — соромився скаржитись.
Одного разу на ранок мене нарядили зайчиком. Я забув віршика, постояв мовчки, а потім голосно сказав у зал: «А ви всі гарні». Всі зааплодували. Вихователька шепнула мамі: «Ваш син або геній, або ледачий заєць».
До шести років я спав тільки зі світлом у коридорі. Боявся темряви. Але одного дня сказав собі: «Я більше не боюсь. Я вже великий». І вимкнув. Тієї ночі не спав дві години, але витримав.
У сім років пішов у 17-ту школу. Ніс букет айстр, який майже розвалився. Мене посадили за третю парту біля вікна — звідти було видно стару липу. Вона стала моїм мовчазним другом на нудних уроках.
Перша оцінка — «початковий рівень» з каліграфії. Учителька сказала: «Мельнич, у тебе почерк лікаря». Я вирішив, що це комплімент.
У другому класі хлопець Богдан штовхнув мене в їдальні. Я не вдарив у відповідь. Запитав: «Тобі погано?» Він розгубився. Наступного дня ми обмінялись сніданками. Дружили чотири роки.
У третьому класі виграв конкурс читців із «Мені тринадцятий минало». Журі плакало. Мене хотіли віддати в театральний, але я відмовився: «Я не артист, я звичайний».
Найдужче любив природознавство. Розповідав про бобрів із таким запалом, що вчителька попросила мене вести «куточок природи». Я був гордий.
---
Частина 3. Перехідний вік (10–14 років)
У десять років батьки залишили мене самого вдома на дві години. Я не вмикав телевізор. Просто сидів на підлозі й малював план квартири — на випадок, якщо заблукаю. Не знаю, чому мені спало на думку, що я можу заблукати вдома.
В одинадцять пішов у баскетбол. Не тому, що мріяв стати зіркою. Просто хотів бути вищим. Думав, якщо виросту — мене поважатимуть. Дурниця, звісно. Але баскетбол навчив мене брати відповідальність і не боятись критичних моментів.
У дванадцять ми з Сашком уперше прогуляли урок. Пішли на «Хімік» їсти морозиво. Нас спіймали. Батьки позбавили мене кишенькових грошей на місяць. Але те морозиво було найсмачнішим у житті.
Саме тоді я відкрив для себе центр Рівного. Почав гуляти Соборною, сидіти біля драмтеатру, дивитись на людей. Мені подобалось уявляти, хто вони, куди йдуть. Я тоді не знав, що це називається спостережливістю. Думав, що просто цікавий.
У школі мене вважали дивним. Не тихонь, але й не «своїм». Міг мовчати весь урок, а потім видати таку відповідь, що вчителька завмирала. Якось на історії я почав розповідати про Княжу добу так, ніби сам там жив. Учитель сказав: «Мельнич, тобі варто йти в історики».
У тринадцять я вперше закохався. Аліна з паралельного класу — довге волосся, сміх, схожий на дзвіночки. Я так і не наважився підійти. Просто дивився на перервах і писав вірші в зошиті. Потім той зошит загубився. Мабуть, на краще.
У чотирнадцять батьки розлучилися. Я тоді вперше по-справжньому розлютився на світ. Але швидко зрозумів: ніхто не прийде й не врятує. Треба ставати опорою для себе самому. Перестав боятись самотності. Навіть полюбив її трохи.
У цьому віці я вперше пішов на Басів Кут сам. Сидів на березі, дивився на воду й думав:
«Рівне — маленьке, але воно моє. І я не хочу звідси тікати».
Народився я в листопаді в пологовому на Київській. Мама каже, що коли я закричав, дощ за вікном стих. Люблю думати, що місто мене почуло.
Перший дім — хрущовка на Ювілейному. Моя кімната була колишньою коморою. На шпалерах хтось намалював ведмедика — я думав, що він мій охоронець. Розмовляв із ним іноді.
Перше слово було не «мама» і не «тато», а «дім». Ніби я ще в пелюшках знав, де моє місце.
У два роки мама вивезла мене в парк Шевченка. Я тикав пальцем на голубів і реготав. Бабусі на лавці сказали: «Музикантом буде, бо ритмічно стукає». Мабуть, щось у тому є.
У три роки в садочку в мене забрали совочок. Я не плакав, не скаржився. Просто сів навпроти хлопця і дивився. Дивився довго. Він віддав сам. Тоді я вперше зрозумів силу погляду.
Моя улюблена іграшка — синя вівця без вуха, Кудлатка. Вона їздила зі мною всюди. Зникла, коли мені було п'ять. Я вирішив, що вона просто виросла й пішла своєю дорогою.
У чотири роки я загубився в торговому центрі. Не заплакав. Стояв біля рибок і чекав. Мама знайшла мене через десять хвилин і сказала, що я молодчина. Тоді я зрозумів: паніка не допомагає.
---
Частина 2. Садочок і молодша школа (5–9 років)
У п'ять років пішов у садочок №15. Мене спершу боялись — я рідко плакав і багато мовчав. Але одного разу заступився за дівчинку, в якої забрали сік. Вихователька назвала мене «тихим лицарем». Мені сподобалось.
Тиху годину я не спав ніколи. Лежав і вивчав тріщини на стелі. Уявляв, що це мапи невідомих земель. Подорожував ними подумки.
Подружився з Сашком. Ми обидва любили розбирати ручки. Він навчив мене плюватись через зуб. Зараз соромно, але навичка лишилась.
Найбільше любив мамині гречаники. Варену цибулю ненавидів, але їв мовчки — соромився скаржитись.
Одного разу на ранок мене нарядили зайчиком. Я забув віршика, постояв мовчки, а потім голосно сказав у зал: «А ви всі гарні». Всі зааплодували. Вихователька шепнула мамі: «Ваш син або геній, або ледачий заєць».
До шести років я спав тільки зі світлом у коридорі. Боявся темряви. Але одного дня сказав собі: «Я більше не боюсь. Я вже великий». І вимкнув. Тієї ночі не спав дві години, але витримав.
У сім років пішов у 17-ту школу. Ніс букет айстр, який майже розвалився. Мене посадили за третю парту біля вікна — звідти було видно стару липу. Вона стала моїм мовчазним другом на нудних уроках.
Перша оцінка — «початковий рівень» з каліграфії. Учителька сказала: «Мельнич, у тебе почерк лікаря». Я вирішив, що це комплімент.
У другому класі хлопець Богдан штовхнув мене в їдальні. Я не вдарив у відповідь. Запитав: «Тобі погано?» Він розгубився. Наступного дня ми обмінялись сніданками. Дружили чотири роки.
У третьому класі виграв конкурс читців із «Мені тринадцятий минало». Журі плакало. Мене хотіли віддати в театральний, але я відмовився: «Я не артист, я звичайний».
Найдужче любив природознавство. Розповідав про бобрів із таким запалом, що вчителька попросила мене вести «куточок природи». Я був гордий.
---
Частина 3. Перехідний вік (10–14 років)
У десять років батьки залишили мене самого вдома на дві години. Я не вмикав телевізор. Просто сидів на підлозі й малював план квартири — на випадок, якщо заблукаю. Не знаю, чому мені спало на думку, що я можу заблукати вдома.
В одинадцять пішов у баскетбол. Не тому, що мріяв стати зіркою. Просто хотів бути вищим. Думав, якщо виросту — мене поважатимуть. Дурниця, звісно. Але баскетбол навчив мене брати відповідальність і не боятись критичних моментів.
У дванадцять ми з Сашком уперше прогуляли урок. Пішли на «Хімік» їсти морозиво. Нас спіймали. Батьки позбавили мене кишенькових грошей на місяць. Але те морозиво було найсмачнішим у житті.
Саме тоді я відкрив для себе центр Рівного. Почав гуляти Соборною, сидіти біля драмтеатру, дивитись на людей. Мені подобалось уявляти, хто вони, куди йдуть. Я тоді не знав, що це називається спостережливістю. Думав, що просто цікавий.
У школі мене вважали дивним. Не тихонь, але й не «своїм». Міг мовчати весь урок, а потім видати таку відповідь, що вчителька завмирала. Якось на історії я почав розповідати про Княжу добу так, ніби сам там жив. Учитель сказав: «Мельнич, тобі варто йти в історики».
У тринадцять я вперше закохався. Аліна з паралельного класу — довге волосся, сміх, схожий на дзвіночки. Я так і не наважився підійти. Просто дивився на перервах і писав вірші в зошиті. Потім той зошит загубився. Мабуть, на краще.
У чотирнадцять батьки розлучилися. Я тоді вперше по-справжньому розлютився на світ. Але швидко зрозумів: ніхто не прийде й не врятує. Треба ставати опорою для себе самому. Перестав боятись самотності. Навіть полюбив її трохи.
У цьому віці я вперше пішов на Басів Кут сам. Сидів на березі, дивився на воду й думав:
«Рівне — маленьке, але воно моє. І я не хочу звідси тікати».