Народився я в місті Дніпро, у звичайній родині, де особливих можливостей не було, але й відвертої біди теж. Змалку я звик, що до всього потрібно йти самому. Батьки працювали майже постійно, тому більшість часу я проводив на вулиці з братом. На вулиці я завжди був в ролі керуючого. Моя мама казала, що ти маєш стати директором банку або якоїсь фірми. Тому я трішки прислуховувався до її порад.
У школі я ніколи не був відмінником, але за будь-якої потреби міг зібратися та довести справу до кінця. Вчителі часто казали, що в мене “якогось занадто багато енергії”, а я просто не терпів бездіяльності. Коли почав дорослішати, стало зрозуміло, що сидіти на місці — точно не моє. В школі я завжди шукав своє хоббі. І завжди я його міняв. Одного разу наш клас повели до пасажирського депо. В тому депо столи великі електровози, дизель-потяги та форми машиністів. Одного разу мені навіть дозволили зайти в кабіну до машиніста та посигналити. Тоді я і зрозумів, що моє життя буде з наклоном на УЗ.
Коли мені виповнилось 18 років, я вступив до університету на факультет залізниця та провідництво. Закінчивши 1 курс, я зрозумів що обрав саме ту професію яка мені по душі. Закінчивши ступінь бакалавра, я подав на магістра, щоб удосконалити свої знання про залізницю. Закінчивши магістра мені надали диплом про закінчення університету і після цього я на другий день подав документи до УЗ та мене прийняли на посаду слюсаря. Я не стрибав від радості, але розумів: це шанс і перевірка. Так я поступово піднімався, доки не став заступником лідера УЗ. Не скажу, що це прийшло легко — довелося жертвувати власним часом, нервами, інколи навіть сном. Але коли отримуєш посаду, розумієш, що все було недаремно.
Далі, після того як я відстояв свій термін на УЗ, я звільнився, я хотів піти захищати свою батьківщину в тому шлях привів мене до Збройних Сил України. Там усе було по-іншому: більше відповідальності, більше ризику, більше людей, які залежать від твого рішення. Я служив чесно, рівно, без спроб щось приховати чи обійти. Поступово я підвищувався до цього омріяного звання Підполковник, і я ним став... Це звання, для мене було як маленька мрія яку я здійснив. Мені тоді було дуже з одної сторони важко, знаючи що за спиною мої содати. З іншої сторони мені було цікаво як це все влаштовано.
Але життя не стоїть на місці. Після завершення служби мені хотілося повернутися до чогось більш приземленого, але не менш важливого. Я завжди з повагою ставився до залізниці — мабуть, тому що вона уособлює рух, стабільність і роботу, від якої залежить купа людей. Так я прийшов у свою колишню професію-Укрзалізницю, де зараз працюю машиністом. Це робота, яка вимагає точності, холодної голови й відповідальності. Не можна просто “якось” їхати — ти відповідаєш за життя тих, хто в тебе за спиною. І мене це влаштовує. Я звик бути там, де потрібна витримка.
За роки я став більш стриманим. Раніше міг різко реагувати, лізти напролом, зараз же вчуся думати наперед. Життя кілька разів показало, що сила — це не тільки відповідальність чи хоробрість, а й розум, вміння зберігати холодність і приймати рішення тоді, коли інші вагатимуться. Я не ідеальний і не намагаюся таким здаватися. Але кожен мій етап — УЗ, ЗСУ, тепер УЗ знову, тільки вже як машиніст — сформували людину, яка твердо стоїть на землі.
На цей момент, я хочу поступити на навчання в академію ДСНС, на мою думку людина має мати шанс не на одну освіту а на 2-3. Я така людина що я люблю випробовувати все і по трошки. Також в моїх планах це переїхати в місто Київ на проживання до своєї сімʼї. Але поки я працюю в УЗ та перевожу кожний день по 1000 пасажирів. Завжди забочусь щоб вони були в теплі, комфорті та затишку. Але головна проблема в УЗ, це те що давно не оновлювали парк потягів. Через що потрібно їздити на старих електричках. Думаю в майбутньому це все зміниться…. А поки я буду йти далі до своїх цілей!
У школі я ніколи не був відмінником, але за будь-якої потреби міг зібратися та довести справу до кінця. Вчителі часто казали, що в мене “якогось занадто багато енергії”, а я просто не терпів бездіяльності. Коли почав дорослішати, стало зрозуміло, що сидіти на місці — точно не моє. В школі я завжди шукав своє хоббі. І завжди я його міняв. Одного разу наш клас повели до пасажирського депо. В тому депо столи великі електровози, дизель-потяги та форми машиністів. Одного разу мені навіть дозволили зайти в кабіну до машиніста та посигналити. Тоді я і зрозумів, що моє життя буде з наклоном на УЗ.
Коли мені виповнилось 18 років, я вступив до університету на факультет залізниця та провідництво. Закінчивши 1 курс, я зрозумів що обрав саме ту професію яка мені по душі. Закінчивши ступінь бакалавра, я подав на магістра, щоб удосконалити свої знання про залізницю. Закінчивши магістра мені надали диплом про закінчення університету і після цього я на другий день подав документи до УЗ та мене прийняли на посаду слюсаря. Я не стрибав від радості, але розумів: це шанс і перевірка. Так я поступово піднімався, доки не став заступником лідера УЗ. Не скажу, що це прийшло легко — довелося жертвувати власним часом, нервами, інколи навіть сном. Але коли отримуєш посаду, розумієш, що все було недаремно.
Далі, після того як я відстояв свій термін на УЗ, я звільнився, я хотів піти захищати свою батьківщину в тому шлях привів мене до Збройних Сил України. Там усе було по-іншому: більше відповідальності, більше ризику, більше людей, які залежать від твого рішення. Я служив чесно, рівно, без спроб щось приховати чи обійти. Поступово я підвищувався до цього омріяного звання Підполковник, і я ним став... Це звання, для мене було як маленька мрія яку я здійснив. Мені тоді було дуже з одної сторони важко, знаючи що за спиною мої содати. З іншої сторони мені було цікаво як це все влаштовано.
Але життя не стоїть на місці. Після завершення служби мені хотілося повернутися до чогось більш приземленого, але не менш важливого. Я завжди з повагою ставився до залізниці — мабуть, тому що вона уособлює рух, стабільність і роботу, від якої залежить купа людей. Так я прийшов у свою колишню професію-Укрзалізницю, де зараз працюю машиністом. Це робота, яка вимагає точності, холодної голови й відповідальності. Не можна просто “якось” їхати — ти відповідаєш за життя тих, хто в тебе за спиною. І мене це влаштовує. Я звик бути там, де потрібна витримка.
За роки я став більш стриманим. Раніше міг різко реагувати, лізти напролом, зараз же вчуся думати наперед. Життя кілька разів показало, що сила — це не тільки відповідальність чи хоробрість, а й розум, вміння зберігати холодність і приймати рішення тоді, коли інші вагатимуться. Я не ідеальний і не намагаюся таким здаватися. Але кожен мій етап — УЗ, ЗСУ, тепер УЗ знову, тільки вже як машиніст — сформували людину, яка твердо стоїть на землі.
На цей момент, я хочу поступити на навчання в академію ДСНС, на мою думку людина має мати шанс не на одну освіту а на 2-3. Я така людина що я люблю випробовувати все і по трошки. Також в моїх планах це переїхати в місто Київ на проживання до своєї сімʼї. Але поки я працюю в УЗ та перевожу кожний день по 1000 пасажирів. Завжди забочусь щоб вони були в теплі, комфорті та затишку. Але головна проблема в УЗ, це те що давно не оновлювали парк потягів. Через що потрібно їздити на старих електричках. Думаю в майбутньому це все зміниться…. А поки я буду йти далі до своїх цілей!
