Біографія Давида Голуба, полковника Національної поліції України (м. Київ)
Дата народження: 19.10.1982
Сімейний стан: Не одружений
Місто проживання: Київ.
Дитинство
Давид Назарович Голуб народився 19 жовтня 1982 року у невеликому містечку Кам’янка, що на Черкащині. Його дитинство минало в типовій родині радянських часів: батько, Назар Голуб, працював на місцевому машинобудівному заводі слюсарем-інструментальником, мати, Ольга Степанівна, викладала українську мову та літературу у школі. Родина жила скромно, але чесно, без надлишків, зате з міцним відчуттям гідності.
З малих літ Давид був спокійною і вдумливою дитиною. Він рідко сварився, частіше спостерігав. Його приваблювали історії про справедливість, чесність і мужність — він любив слухати, як дідусь розповідав про війну, про побратимів, про те, як головне в житті — не втратити людське обличчя. У школі Давид не був відмінником, але мав незвичайну пам’ять і вмів ставити запитання, які змушували вчителів замислитися.
У дворі він часто виступав «миротворцем» між хлопцями — ніколи не дозволяв сильним ображати слабших. Одного разу, у восьмому класі, заступився за однокласницю, яку дражнили через сільське походження. Тоді отримав перший удар у обличчя, але не відступив. «Несправедливість треба зупиняти, навіть якщо боляче», — сказав він тоді. Мати потім довго сиділа з ним на кухні, прикладала лід до розбитої губи, і тихо повторювала: «Сину, в тебе серце поліцейського».
З малих літ Давид був спокійною і вдумливою дитиною. Він рідко сварився, частіше спостерігав. Його приваблювали історії про справедливість, чесність і мужність — він любив слухати, як дідусь розповідав про війну, про побратимів, про те, як головне в житті — не втратити людське обличчя. У школі Давид не був відмінником, але мав незвичайну пам’ять і вмів ставити запитання, які змушували вчителів замислитися.
У дворі він часто виступав «миротворцем» між хлопцями — ніколи не дозволяв сильним ображати слабших. Одного разу, у восьмому класі, заступився за однокласницю, яку дражнили через сільське походження. Тоді отримав перший удар у обличчя, але не відступив. «Несправедливість треба зупиняти, навіть якщо боляче», — сказав він тоді. Мати потім довго сиділа з ним на кухні, прикладала лід до розбитої губи, і тихо повторювала: «Сину, в тебе серце поліцейського».
Юність
Після школи Давид вирішив вступати до Черкаського юридичного коледжу МВС. Батьки не мали грошей на хабарі чи зв’язки, тому все здобував сам. Вступив із другого разу, завдяки наполегливості та знанням. У коледжі Голуб швидко зрозумів, що служба в поліції — не кіно і не романтика. Це постійна дисципліна, суворий режим, жорстка ієрархія і, головне, відповідальність за власні дії.
Під час навчання Давид захопився криміналістикою, багато читав не лише обов’язкову літературу, а й реальні справи — аналізував, як працює людська психологія, як помилки в розслідуванні можуть зруйнувати долі. Його наставником став підполковник у відставці Семен Руденко, досвідчений слідчий, який бачив не одну гучну справу. Саме він навчив молодого Голуба не поспішати з висновками і завжди ставити під сумнів навіть очевидні докази.
У 2002 році Давид закінчив коледж із відзнакою і був направлений до Києва. Молодий лейтенант почав службу в патрульно-постовій службі Шевченківського району столиці. Київ на початку двохтисячних був непростим: хвиля дрібної злочинності, корупції, рейдерства. Давид стикався з тим, про що у коледжі не говорили — байдужість старших офіцерів, тиск зверху, безглузді накази. Але він не зламався. Працював мовчки, аналізував, вчився розуміти людей і ситуації.
Доросле життя
Пройшло кілька років, і Голуб перевівся у карний розшук. Там він розкрив перші серйозні справи — серію квартирних крадіжок, а згодом — викриття невеликої, але впливової групи, яка займалася підробкою документів. Його підхід завжди був однаковий: не натискати, а слухати. Він умів вивести людину на розмову, не підвищуючи голосу.
2008 року Давид одружився зі студенткою медичного університету Оленою, яка тоді проходила практику у столичній лікарні швидкої допомоги. Вона стала його опорою. Коли він повертався додому після добових змін, виснажений і мовчазний, вона просто сиділа поруч і мовчала разом із ним — іноді це була найкраща підтримка.
Революція Гідності 2014 року стала переломним моментом у житті Голуба. Він бачив, як система, в якій працював понад десять років, розсипається. Частина колег звільнилася, хтось перейшов у приватні структури, а він залишився. «Хтось мусить тримати основу», — пояснював він тоді дружині. У новоствореній Національній поліції Голуб отримав звання майора і посаду керівника слідчого відділу.
Після початку війни на Сході України його відрядили до прифронтових районів Донеччини — не як бійця, а як координатора слідчих груп. Він працював у складних умовах, де поруч вибухали снаряди, а люди зникали безвісти. У 2016 році особисто евакуював пораненого оперативника з-під обстрілу, за що був нагороджений медаллю «За відвагу».
Повернувшись до Києва, Давид Голуб став заступником начальника управління кримінальної поліції. Його репутація була бездоганною — принциповий, стриманий, небагатослівний. Не терпів пияцтва, хабарництва і показної «героїчності». Його підлеглі знали: якщо обіцяв — виконає, якщо попередив — дотримайся.
У 2020 році йому присвоїли звання полковника. Він очолив кримінальний департамент ГУ НП у місті Києві. У цей період Голуб активно займався реформуванням внутрішніх процесів — впроваджував електронний облік доказів, ініціював програму психологічної підтримки для слідчих. Часто казав: «Поліцейський без моральної стійкості — це лише форма без серця».
2008 року Давид одружився зі студенткою медичного університету Оленою, яка тоді проходила практику у столичній лікарні швидкої допомоги. Вона стала його опорою. Коли він повертався додому після добових змін, виснажений і мовчазний, вона просто сиділа поруч і мовчала разом із ним — іноді це була найкраща підтримка.
Революція Гідності 2014 року стала переломним моментом у житті Голуба. Він бачив, як система, в якій працював понад десять років, розсипається. Частина колег звільнилася, хтось перейшов у приватні структури, а він залишився. «Хтось мусить тримати основу», — пояснював він тоді дружині. У новоствореній Національній поліції Голуб отримав звання майора і посаду керівника слідчого відділу.
Після початку війни на Сході України його відрядили до прифронтових районів Донеччини — не як бійця, а як координатора слідчих груп. Він працював у складних умовах, де поруч вибухали снаряди, а люди зникали безвісти. У 2016 році особисто евакуював пораненого оперативника з-під обстрілу, за що був нагороджений медаллю «За відвагу».
Повернувшись до Києва, Давид Голуб став заступником начальника управління кримінальної поліції. Його репутація була бездоганною — принциповий, стриманий, небагатослівний. Не терпів пияцтва, хабарництва і показної «героїчності». Його підлеглі знали: якщо обіцяв — виконає, якщо попередив — дотримайся.
У 2020 році йому присвоїли звання полковника. Він очолив кримінальний департамент ГУ НП у місті Києві. У цей період Голуб активно займався реформуванням внутрішніх процесів — впроваджував електронний облік доказів, ініціював програму психологічної підтримки для слідчих. Часто казав: «Поліцейський без моральної стійкості — це лише форма без серця».
Теперішній час
Сьогодні Давид Голуб — один із найдосвідченіших офіцерів Національної поліції України. Його день починається о шостій ранку. Кава, коротка пробіжка, перегляд новин, а потім — нескінченні наради, справи, доповіді. Він не любить телекамер і рідко дає інтерв’ю, хоча журналісти часто шукають нагоди поговорити. «Моя робота — не для ефірів», — відповідає він.
Його підлеглі кажуть, що Голуб — вимогливий, але справедливий. Не підвищує голосу, але його погляд важить більше, ніж будь-який крик. Він має власне правило: «Спочатку вислухай, потім аналізуй, і лише тоді роби висновки».
Окрім служби, Давид займається громадською діяльністю. Він опікується дитячим центром при МВС, де виховуються діти загиблих поліцейських. Часто приїжджає туди без супроводу, просто щоб поговорити з дітьми. Для нього це — не формальність, а потреба душі.
Давид Голуб не будує планів на гучні посади. Каже, що його мета — залишити після себе чесну команду. У свої 43 він виглядає втомленим, але очі його не втратили того спокою, який був у хлопця з маленького містечка під Черкасами. Він досі носить у гаманці пожовкле фото батька, який колись сказав: «Будь людиною — і форма тебе не зіпсує».
Коли пізно ввечері у головному управлінні поліції Києва ще горить світло, колеги знають — це кабінет Голуба. На столі — папки, карти, стара чашка з тріщиною, записник із почерком, зрозумілим лише йому. Він відкриває чергову справу, вдивляється у фотографії, і тихо каже сам до себе:
«Правда ніколи не спить. І я не маю права спати раніше неї».
Його підлеглі кажуть, що Голуб — вимогливий, але справедливий. Не підвищує голосу, але його погляд важить більше, ніж будь-який крик. Він має власне правило: «Спочатку вислухай, потім аналізуй, і лише тоді роби висновки».
Окрім служби, Давид займається громадською діяльністю. Він опікується дитячим центром при МВС, де виховуються діти загиблих поліцейських. Часто приїжджає туди без супроводу, просто щоб поговорити з дітьми. Для нього це — не формальність, а потреба душі.
Давид Голуб не будує планів на гучні посади. Каже, що його мета — залишити після себе чесну команду. У свої 43 він виглядає втомленим, але очі його не втратили того спокою, який був у хлопця з маленького містечка під Черкасами. Він досі носить у гаманці пожовкле фото батька, який колись сказав: «Будь людиною — і форма тебе не зіпсує».
Коли пізно ввечері у головному управлінні поліції Києва ще горить світло, колеги знають — це кабінет Голуба. На столі — папки, карти, стара чашка з тріщиною, записник із почерком, зрозумілим лише йому. Він відкриває чергову справу, вдивляється у фотографії, і тихо каже сам до себе:
«Правда ніколи не спить. І я не маю права спати раніше неї».
Останнє редагування:
