РП Біографія | Олександр Роєнко
З ранніх років хлопчик замість звичайних мультфільмів обожнював дивитися воєнні фільми та історичні кінострічки. У 2014 році, коли на сході країни розпочалося АТО, патріотично налаштований 13-річний Олександр підійшов до матері й цілком серйозно попросив: «Мам, можна мені в АТО?». Батьки хлопця неймовірно переживали за сина і зустріли це рішення з острахом — вони категорично не хотіли для нього небезпечної військової долі, мріючи про цивільну та спокійну професію. Проте хлопець твердо стояв наському. У підлітковому віці Сашко мав романтичну мрію стать військовим льотчиком. Його також захоплювала сучасна історія, і він часто фантазував про те, як хотів би повернутися у 2004 рік у своєму дорослому віці, щоб вирушити у складі українського контингенту до Іраку, аби отримати справжній тактичний досвід.
Сашко з дитинства ріс надзвичайно балакучим — для нього мовчанка була подібна до смерті, він обожнював постійне спілкування з людьми. Одночасно він вирізнявся гіпервідповідальністю: до будь-якої справи, навіть до найменших дрібниць, ставився максимально серйозно. У юності він пройшов період радикального максималізму, виступаючи за «чисту Україну» та недолюблюючи євреїв і мусульман, проте з роками суттєво змінив та пом'якшив свою думку, зрозумівши, що людей визначають їхні вчинки. Також Олександр захоплювався музикою — грав на гітарі, слухав рок і метал, мріяв створити власний гурт, щоб підняти українську важку сцену, і навіть написав пісню «Байдужість». Останнім часом він міцно підсів на сучасних українських виконавців. На медкомісії у військкоматі Сашко впевнено заявив офіцерам: «Буду служить!».
У 2022 році, після завершення навчання, Олександр Роєнко вирішив розпочати свій шлях у Збройних Силах України з самих низів, щоб пройти всю армійську школу особисто. Батьки хлопця дуже переживали за нього у цей складний та небезпечний період повномасштабного вторгнення. Молодий боєць потрапив на південний напрямок, де у званні сержанта у складі легендарної 95-ї окремої десантно-штурмової Полтавської бригади ДШВ брав участь у надважких бойових діях — відбитті та стримуванні ворога в районі стратегічно важливої Каховської ГЕС. На фронті він бездоганно опанував американський автомат М4, продемонструвавши високу точність, хоча в його серці завжди залишалася повага до класичного АК-47.
Саме у званні сержанта повною мірою проявилася його гіпервідповідальність за безпеку підрозділу. Під час цієї служби він обожнював свій колектив — як молодший склад, так і старший офіцерський склад, у якого переймав неоціненний досвід управління та тактики.
Настав 2026 рік. Ситуація на фронті стабілізувалася та фактично заморозилася, проте військовий стан в країні залишався в силі. Відпочивши та скучивши за військовою справою, Олександр Роєнко тріумфально повертається до лав Збройних Сил України, розпочавши свій новий етап з самих низів.
Отримавши первинне звання сержанта, він одразу після своєї тривалої паузи зайняв посаду інструктора в Національній гвардії України. Як інструктор він виявився ідеальним: його прискіпливість змушувала відточувати кожну дію курсантів до автоматизму, а блискуче вміння спілкуватися допомагало просто і зрозуміло доносити складний матеріал новобранцям.
Пропрацювавши інструктором та показавши високі лідерські результати, Олександр вирішив спробувати свої сили на вищому рівні та подав кандидатуру на керівну посаду полковника. Завдяки героїчному минулому на Каховській ГЕС, успішній інструкторській роботі в НГУ та бездоганній репутації серед солдатів, ця спроба стала успішною. Обминувши проміжні звання майора та підполковника, він одразу отримав погони Полковника ЗСУ за особливі заслуги перед державою та високий професіоналізм.
Полковник Роєнко розгорнув активну діяльність: він регулярно проводив масштабні агітації для залучення нових бійців до свого підрозділу ДШВ, особисто виступаючи перед особовим складом завдяки своїй природній комунікабельності та харизмі. Оскільки Олександр не міг жити без спілкування, він швидко став душею військової частини та улюбленцем колективу. Сам удже часто добровільно залишався на нічні зміни на військовій частині. Олександр остобисто контролював кожен пост, перевіряв караули та робив усе задля безпеки об'єкта у темну пору доби, не дозволяючи собі відпочинку, поки не переконається, що все перебуває під повним контролем. Олександр щиро обожнював свій особовий склад. Він вибудував чудові, довірливі стосунки зі старшим офіцерським складом частини, поважаючи їхню мудрість та радячись щодо стратегічних питань. Водночас він усім серцем любив і молодший склад — звичайних солдатів та сержантів, часто проводив з ними час, вислуховував їхні проблеми та допомагав у побуті. У своєму підрозділі ДШВ Олександр виховував у бійцях залізну дисципліну, мужність та головне правило армії — завжди беззаперечно і чітко виконувати наказ командування. Сьогодні полковник Роєнко продовжує свій впевнений шлях, роблячи все можливе для розвитку та покращення Збройних Сил України.
- ПІБ: Роєнко Олександр Андрійович
- Дата народження: 14 травня 2001 року
- Вік: 25 років
- Місце народження: Україна, Полтавська область, м. Гадяч
- Стать: Чоловіча
- Сімейний стан: Неодружений
- Освіта: Вища військова (Військовий університет зв'язку, м. Полтава)
- Теперішнє місце проживання: м. Київ, Лук'янівка
- Характер: Спокійний, гіпервідповідальний, надзвичайно товариський (комунікабельний), вимогливий, відданий службі.
[ГЛАВА 1: ДИТИНСТВО ТА КОРІННЯ]
Олександр Роєнко народився 14 травня 2001 року у місті Гадяч, що на Полтавщині. Його родина мала міцні військові зв'язки: рідний дід та дядько тривалий час захищали кордони у прикордонних військах, а далеким родичем у родовідній гілці був Микола Шаблій — генерал-майор Державної прикордонної служби України. Хоча Сашко не спілкувався з генералом близько, наявність таких предків заклала в його характер повагу до військової професії.З ранніх років хлопчик замість звичайних мультфільмів обожнював дивитися воєнні фільми та історичні кінострічки. У 2014 році, коли на сході країни розпочалося АТО, патріотично налаштований 13-річний Олександр підійшов до матері й цілком серйозно попросив: «Мам, можна мені в АТО?». Батьки хлопця неймовірно переживали за сина і зустріли це рішення з острахом — вони категорично не хотіли для нього небезпечної військової долі, мріючи про цивільну та спокійну професію. Проте хлопець твердо стояв наському. У підлітковому віці Сашко мав романтичну мрію стать військовим льотчиком. Його також захоплювала сучасна історія, і він часто фантазував про те, як хотів би повернутися у 2004 рік у своєму дорослому віці, щоб вирушити у складі українського контингенту до Іраку, аби отримати справжній тактичний досвід.
Сашко з дитинства ріс надзвичайно балакучим — для нього мовчанка була подібна до смерті, він обожнював постійне спілкування з людьми. Одночасно він вирізнявся гіпервідповідальністю: до будь-якої справи, навіть до найменших дрібниць, ставився максимально серйозно. У юності він пройшов період радикального максималізму, виступаючи за «чисту Україну» та недолюблюючи євреїв і мусульман, проте з роками суттєво змінив та пом'якшив свою думку, зрозумівши, що людей визначають їхні вчинки. Також Олександр захоплювався музикою — грав на гітарі, слухав рок і метал, мріяв створити власний гурт, щоб підняти українську важку сцену, і навіть написав пісню «Байдужість». Останнім часом він міцно підсів на сучасних українських виконавців. На медкомісії у військкоматі Сашко впевнено заявив офіцерам: «Буду служить!».
[ГЛАВА 2: НАВЧАННЯ ТА СЛУЖБА З НИЗІВ]
Мрія про авіацію згодом змінилася більш прагматичним вибором, і Олександр вступив до Військового університету зв'язку у місті Полтава. Навчання там загартувало його характер та навчило працювати зі складною технікою та комунікаціями. Під час студентського життя, у віці 20 років, він придбав свій перший омріяний автомобіль — Mitsubishi Lancer X, який став його головною гордістю.У 2022 році, після завершення навчання, Олександр Роєнко вирішив розпочати свій шлях у Збройних Силах України з самих низів, щоб пройти всю армійську школу особисто. Батьки хлопця дуже переживали за нього у цей складний та небезпечний період повномасштабного вторгнення. Молодий боєць потрапив на південний напрямок, де у званні сержанта у складі легендарної 95-ї окремої десантно-штурмової Полтавської бригади ДШВ брав участь у надважких бойових діях — відбитті та стримуванні ворога в районі стратегічно важливої Каховської ГЕС. На фронті він бездоганно опанував американський автомат М4, продемонструвавши високу точність, хоча в його серці завжди залишалася повага до класичного АК-47.
Саме у званні сержанта повною мірою проявилася його гіпервідповідальність за безпеку підрозділу. Під час цієї служби він обожнював свій колектив — як молодший склад, так і старший офіцерський склад, у якого переймав неоціненний досвід управління та тактики.
[ГЛАВА 3: ПОРАНЕННЯ, ПАУЗА ТА ПОВЕРНЕННЯ ДО ЛАВ]
У 2023 році під час виконання чергового бойового завдання підрозділ 95-ї бригади ДШВ потрапив під мінометний обстріл. Олександр отримав поранення, проте воно виявилося зовсім не серйозним — легке осколкове поранення по дотичній та незначна контузія. Госпіталізація була короткою, і він швидко повернувся до нормального фізичного стану. Однак після цього випадку Олександр ухвалив рішення тимчасово знятися зі служби та взяти тривалу паузу з особистих причин. У цей період у тилу він придбав собі скромну, маленьку однокімнатну квартиру економ-класу на Лук'янівці в Києві, яка повністю задовольняла його мінімальні побутові потреби.Настав 2026 рік. Ситуація на фронті стабілізувалася та фактично заморозилася, проте військовий стан в країні залишався в силі. Відпочивши та скучивши за військовою справою, Олександр Роєнко тріумфально повертається до лав Збройних Сил України, розпочавши свій новий етап з самих низів.
Отримавши первинне звання сержанта, він одразу після своєї тривалої паузи зайняв посаду інструктора в Національній гвардії України. Як інструктор він виявився ідеальним: його прискіпливість змушувала відточувати кожну дію курсантів до автоматизму, а блискуче вміння спілкуватися допомагало просто і зрозуміло доносити складний матеріал новобранцям.
Пропрацювавши інструктором та показавши високі лідерські результати, Олександр вирішив спробувати свої сили на вищому рівні та подав кандидатуру на керівну посаду полковника. Завдяки героїчному минулому на Каховській ГЕС, успішній інструкторській роботі в НГУ та бездоганній репутації серед солдатів, ця спроба стала успішною. Обминувши проміжні звання майора та підполковника, він одразу отримав погони Полковника ЗСУ за особливі заслуги перед державою та високий професіоналізм.
[ГЛАВА 4: КЕРІВНИЦТВО ПІДРОЗДІЛОМ ДШВ]
Отримавши звання полковника у 2026 році, Роєнко повернувся у рідну стихію та очолив окремий підрозділ Десантно-штурмових військ (ДШВ) на військовій частині міста Дніпро. Тут його дитяча пристрасть до авіації спалахнула з новою сили — він постійно розповідав бійцям на ВЧ теорію польотів та повітряних операцій. Окремою гордістю полковника було укладання парашута, яке він знав та вмів виконувати на відмінно, особисто демонструючи цей процес солдатам на практиці.Полковник Роєнко розгорнув активну діяльність: він регулярно проводив масштабні агітації для залучення нових бійців до свого підрозділу ДШВ, особисто виступаючи перед особовим складом завдяки своїй природній комунікабельності та харизмі. Оскільки Олександр не міг жити без спілкування, він швидко став душею військової частини та улюбленцем колективу. Сам удже часто добровільно залишався на нічні зміни на військовій частині. Олександр остобисто контролював кожен пост, перевіряв караули та робив усе задля безпеки об'єкта у темну пору доби, не дозволяючи собі відпочинку, поки не переконається, що все перебуває під повним контролем. Олександр щиро обожнював свій особовий склад. Він вибудував чудові, довірливі стосунки зі старшим офіцерським складом частини, поважаючи їхню мудрість та радячись щодо стратегічних питань. Водночас він усім серцем любив і молодший склад — звичайних солдатів та сержантів, часто проводив з ними час, вислуховував їхні проблеми та допомагав у побуті. У своєму підрозділі ДШВ Олександр виховував у бійцях залізну дисципліну, мужність та головне правило армії — завжди беззаперечно і чітко виконувати наказ командування. Сьогодні полковник Роєнко продовжує свій впевнений шлях, роблячи все можливе для розвитку та покращення Збройних Сил України.
