Початок
Народився Владислав 10 листопада 1987 року, в невеличкому містечку на заході країни. Тато працював начальником цеху на заводі на краю міста, а мама приділяла увесь час вихованню сина. У 3 роки Владислав почав ходити у звичайний садок на сусідній вулиці. У 6 років його записали на бальні танці та на футбол. Владислав був веселий, безтурботний. Він часто ходив у гості до дідуся з бабусею, які жили на іншому краю містечка. Бабуся в молодості була вчителем мови та літератури, а дідусь начальником поліції, де здобув хороші зв'язки, багато грошей та звісно ворогів. У 7 років Владислав пішов у школу, вчився він добре, всі з ним дружили. Кращим його другом став Томас, бо у них було багато спільного. Сам Владислав був худим, високого росту, з чорним волоссям та карими очима. У 5 класі він перестав ходити на танці та став гірше вчитися, чому батьки були дуже не задоволені.
Становлення воїна
Владислав завжди був напористий та стояв на своєму, щоб досягнути мети. У 7 класі він вже зовсім запустив навчання, більше став гуляти, їздити на скейті, але швидко це зрозумів та захотів змінитися. Після закінчення навчального року Владислав подав заявку до вступу в обласний ліцей. Через декілька тижнів отримав лист із запрошенням та співбесіду та тести із фізики, математики та української мови. Він боявся не справитися, повернутися у старий клас рахував найгіршим у світі ділом. Було важко, але він пройшов. У новій школі навчалися старші та більш адекватні ніж в минулій, що змінило і Владиславовий характер. Там у нього з'явився новий найкращий друг Томас, він ходив на бокс та був дуже енергійний. На початку навчального року Плехем закінчив займатися танцями та почав ходити на ММА. Важкі тренування та багато навчання давали йому задоволення, він відчував себе військовим. Цей колектив йому дуже подобався, але Владислав їх покинув, він переїхав жити та навчатися в інше місто, у військовому училищі. Батьки сумували за ним, особливо мама, бо вона хотіла йому іншої долі, але Владислав стояв на своєму та вже через 2 роки закінчив училище. Він уже хотів у армію, але йому ще не було 18 років і він вирішив провести цей час очікування із сім'єю. Єдиним його страхом тоді було втратити близьку людину. Час проведений із батьками його трохи засмутив, він уже відчував тугу. Владислав пішов у армію на службу у Володимирі. Через те, що він раніше навчався у військовому, йому підняли звання. Було все не так, як у фільмах чи розповідях, було там дуже нудно, що дало переосмислити Владиславове ставлення, він гнався не за званням, а хотів рятувати людей, боронити державу, а вийшло, що були одні тренування. Після служби він подався у ряди поліції, щоб допомагати людям.
Переосмислення
Пройшло декілька років, Владислав перевівся у СБУ, де вже було набагато цікавіше. Під час одної зі спеціальних операцій сильно постраждали заложники, хоч Владислав не був у цьому винний, це була не перша смерть, яку він бачив, але зараз він винив у ній себе. Хоч він і був навчений психологічно, але зараз було все по іншому.Владислав взяв відпустку, щоб оговтатись. Він повернувся до батьків, його розгубленість не зникала, батьки нічого не могли вдіяти самотужки, батько знайшов одного психолога, який психологічно допомагав ветеранам. Він і справді зміг допомогти Плехему, правда не моментально. Через 2 місяці Владислав повернувся до роботи, але його тимчасово відсторонили від небезпечних операцій, від цього Владиславу ставало погано, бо він завжди прагнув допомагати й не міг просто так марнувати час. Він рятував людей, як і раніше, але набагато акуратніше, бо став усвідомлювати цінність свого та людських життів.
Наші дні
Владиславу було за 30 років, здається не багато, але він вже достатньо пережив. На той момент його батько вже був заступником директора та заможною людиною. Дідусь заробив багато грошей на посаді начальника поліції, внукові розказував, що заробивши немалий капітал, почав давати людям мікрозайми під відсотки, на чому грошей стало ще більше. Владислав разом із батьком та дідом створили свій центр допомоги ветеранам, до благодійності підбилося ще декілька людей та великих спонсорів. Усі ми усвідомлювали важкість людей, що зверталися. Власлав на довго запам'ятав побачене на службі. Уже зараз він відчував легкість та невелику тривогу він почав дорожити близькими людьми.
Останнє редагування:
