Прізвище Ім’я По-батькові (ПІБ): Максим
Стать: Чоловіча
Мати -Таня
Дата народження: 25.08.2000
Вік: 25
Місце народження: Хмельницький
Місце проживання: Хмельницький
Захоплення: Теніс
Відмітні знаки: Тату.
Дитинство.
Мене звати Максим, і я народився в січні 2000 року в місті Хмельницький, у найпростіший, нічим не видатний день. Але для моєї мами — Тетяни, або просто Тані, — це був день, коли її життя повністю змінилося. Вона народила мене сама, без чоловіка, без підтримки родичів, без "повної сім’ї" — лише з вірою в те, що вона виховає мене людиною.
Ми жили в двокімнатній "хрущовці" на мікрорайоні Озерна. Квартира стара, холодна взимку й душна влітку, але мама завжди намагалася зробити її затишною. Усе було скромно: старі меблі, чорнобілий телевізор "Рекорд", лінолеум, що здирався в кутах. Проте вдома завжди пахло пиріжками, а на вікнах були чисті фіранки. Мама працювала медсестрою в дитячій поліклініці, зміни були виснажливі, але вона ніколи не скаржилася.
У мене не було дорогих іграшок, але була любов. І цього вистачало.
Дитинство проходило у дворі. Там, серед потрісканого асфальту, гойдалок, які скрипіли від старості, і компанії дітей у дірявих кросівках, я вперше пізнавав світ. Ми ганяли в футбол, лазили по гаражах, будували "штаби" з палет і старих матраців, і мріяли — кожен про своє.
Моя мрія була... дивна, як казали інші. Я любив поїзди.
У нашому районі було видно залізничне полотно, що йшло в сторону Тернополя. Коли чув звук потяга, я біг на міст, зупинявся і дивився, як повз мене пролітають вагони. Це було наче магія. Величезна металева махина, з гучним ревом, вогнями й силою. Я стояв, мов зачарований.
Першу іграшкову залізницю мені подарували вже на день народження у 7 років. Мама відкладала гроші кілька місяців. Це була стара модель, куплена з рук, але для мене — справжній скарб. Я годинами запускав її, уявляючи, що везу пасажирів через ліси, гори, нічні міста.
Та паралельно з поїздами в моє життя увійшов ще один несподіваний інтерес — теніс.
Усе почалось, коли я пішов із мамою в поліклініку. Поки чекав, вийшов на задній двір, а там — старенький тенісний корт, де тренувались двоє старших хлопців. Вони били по м’ячику так швидко, що той ледь було видно. Я стояв мовчки й дивився. Того ж дня попросив маму записати мене до секції.
Вона погодилась, хоч і тяжко їй було оплачувати тренування. Я займався в спортивній школі раз на тиждень, але з таким запалом, ніби грав у фіналі Вімблдону. Теніс став моїм виходом із реальності, де ми мали борщ через день і рахували кожну гривню.
У підсумку моє дитинство було сумішшю обмежених можливостей, але безмежної віри в мрію.
Шкільне життя.
Школа для мене не була чимось особливим. Я ходив до Хмельницької загальноосвітньої школи №24, що знаходилась неподалік дому. Школа стара, з класами, де ще стояли дерев’яні парти з підписами учнів попередніх поколінь. Взимку — холод, у спортзалі — запах поту й гуми, а в їдальні — чай з булочкою.
Учився я на тверду "четвірку". Найкраще давались фізика й географія — мабуть, через природну любов до систем і карт. Українська мова — не моє. Мама завжди казала, що я "технар". І вона мала рацію.
Учителі мене поважали. Я не був "відмінником", але ніколи не грубив, не хамив, не списував. Якщо не знав — чесно казав. Мав свою думку. Не пив, не курив, хоча більшість хлопців почали "диміти" ще з 7 класу. Мені це не було цікаво.
Після уроків біг або на теніс, або на вокзал — дивитись на потяги, фотографувати, навіть записувати номери електровозів у блокнот. Я не соромився свого хобі. В той час, коли інші грали в доту чи зависали в TikTok, я мріяв сісти в кабіну локомотива.
У старших класах почали питати:
— Ким хочеш бути?
І я не роздумував:
— Машиністом.
Дехто сміявся. Мовляв, це не круто, не сучасно. Але я був впевнений у собі, і ніколи не підлаштовувався під чужу думку.
9 клас став вирішальним. Я вирішив не йти в 10-й. Замість цього подав документи до Хмельницького коледжу транспортної інфраструктури — залізничного профілю. Це був мій усвідомлений вибір.
Мама спершу злякалась:
— Рано ще, ти ще дитина…
Але я відповів:
— Я вже знаю, чого хочу.
І вона, як завжди, мене підтримала.
СТУДЕНТСЬКЕ ЖИТТЯ.
Вступ до Хмельницького коледжу транспортної інфраструктури був для мене не просто формальністю — це був крок у доросле життя. У 16 років я залишив шкільний дзвінок і дитячі звички позаду, і поринув у світ технічних схем, креслень, механіки, безпеки руху і регламентів, які регулюють кожен рух на залізниці.
З перших днів було нелегко. Нас одразу "заставили" зрозуміти, що ми — не просто учні, а майбутні фахівці транспортної системи країни. Це означало — дисципліна, графіки, повага до процесу, і навіть форма одягу. У нас були технічні дисципліни, які спершу здавались сухими й незрозумілими: "будова локомотивів", "електроніка систем керування", "експлуатація залізниць". Але мені це було цікаво.
Викладачі були різні. Дехто — колишні залізничники, які бачили аварії, зливи, ожеледиці, зміни по 18 годин і могли годинами розповідати "історії з кабіни". Саме вони навчили мене, що машиніст — це не кнопкодав, а оператор великої відповідальності, частина величезного механізму.
Окрім теорії, була й практика. На другому курсі нас направили в локомотивне депо, де ми спочатку просто спостерігали, як працюють справжні машиністи. Я пам’ятаю, як стояв біля ЧС7 — потужного електровоза — і відчував, як вібрує земля під ногами. Мені дали перший шанс зазирнути в кабіну. Це був момент, коли я зрозумів — я вже на правильному шляху.
У гуртожитку життя було інше — веселе, шумне, безсонне. Але я не "тусив", як інші. Я більше сидів над кресленнями, або готувався до чергової перевірки. Не тому що я був "ботаном", а тому що мені було не все одно. Я хотів знати, як працює система. Я хотів стати кращим у цій справі.
Мама постійно передавала мені їжу, підтримувала морально. Ми говорили телефоном кожен вечір. Вона казала:
— Головне — роби те, що любиш, і не зраджуй собі.
На четвертому курсі я вже впевнено здавав іспити, захищав курсову по системам безпеки електровозів, і готувався до сертифікації.
Після випуску я отримав диплом молодшого спеціаліста залізничного транспорту. У моїх руках тепер був не просто документ — а квиток у майбутнє, про яке я мріяв з дитинства.
Перший маршрут — Хмельницький – Тернопіль, ранковий рейс, осінній туман, холод у кабіні. Машиніст був досвідчений чоловік на ім’я Павло Іванович — жорсткий, але справедливий. Він одразу попередив:
— Максиме, кабіна — це не місце для романтики. Тут або вмієш, або йдеш додому.
Я мовчки кивнув.
Я навчався в нього всьому — як контролювати тиск у гальмівній системі, як слухати двигун на звук, як відчувати поїзд у поворотах. Ми проїхали разом сотні кілометрів, і кожна поїздка була новим уроком.
Паралельно я проходив внутрішнє навчання, складав іспити, здавав нормативи. Було складно — потрібно було знати напам’ять десятки інструкцій, аварійні дії, сигналізацію, маршрути, відстані між станціями.
І нарешті настав той день, коли я отримав допуск до керування. Я став машиністом.
Перша самостійна поїздка — нічний пасажирський рейс до Львова. Пульс бився, долоні пітніли, але я зібрався. Вже через кілька годин я сидів у кабіні, тримав рукоятку контролера, слухав рацію і дивився вперед — у темряву, в яку пробивались два фари локомотива.
Це був момент, коли мрія стала реальністю.
ХАРАКТЕР, ПОГЛЯДИ, ЖИТТЄВА ФІЛОСОФІЯ І МАЙБУТНЄ.
Я ніколи не вважав себе особливим. Я — простий хлопець із Хмельницького. Мене виховала мама, яка працювала медсестрою, і ніколи не мала часу на себе, бо весь свій час віддала мені. Мене не вчили мріяти голосно — навпаки, у нас завжди казали: "Будь скромним, не висовуйся". Але я все одно мріяв. Не про багатство, не про славу. Я мріяв керувати поїздом.
У цьому — весь я.
Я не прагну бути зіркою. Я хочу бути корисним, відповідальним, і на своєму місці.
Для мене важливо знати, що я роблю щось справжнє, що мій труд — частина великої системи. Що тисячі людей дістаються додому вчасно, бо я вчасно натиснув на гальмо, бо я не заснув уночі, бо я пройшов перевірку, бо я не полінувався вивчити інструкцію.
Мій характер — це суміш терпіння, спостережливості й дисципліни. Я вмію мовчати, коли треба. Я не люблю конфлікти, але якщо треба — можу відстояти свою позицію. Я не біжу за модою, не намагаюсь комусь подобатись. Я просто живу своє життя, чесно, послідовно, спокійно.
Я не ідеальний. Я втомлююсь. Буває, помиляюсь. Але я вчуся.
І я завжди пам’ятаю, звідки я родом. Я — син Тані. І цим пишаюсь.
Стать: Чоловіча
Мати -Таня
Дата народження: 25.08.2000
Вік: 25
Місце народження: Хмельницький
Місце проживання: Хмельницький
Захоплення: Теніс
Відмітні знаки: Тату.
Дитинство.
Мене звати Максим, і я народився в січні 2000 року в місті Хмельницький, у найпростіший, нічим не видатний день. Але для моєї мами — Тетяни, або просто Тані, — це був день, коли її життя повністю змінилося. Вона народила мене сама, без чоловіка, без підтримки родичів, без "повної сім’ї" — лише з вірою в те, що вона виховає мене людиною.
Ми жили в двокімнатній "хрущовці" на мікрорайоні Озерна. Квартира стара, холодна взимку й душна влітку, але мама завжди намагалася зробити її затишною. Усе було скромно: старі меблі, чорнобілий телевізор "Рекорд", лінолеум, що здирався в кутах. Проте вдома завжди пахло пиріжками, а на вікнах були чисті фіранки. Мама працювала медсестрою в дитячій поліклініці, зміни були виснажливі, але вона ніколи не скаржилася.
У мене не було дорогих іграшок, але була любов. І цього вистачало.
Дитинство проходило у дворі. Там, серед потрісканого асфальту, гойдалок, які скрипіли від старості, і компанії дітей у дірявих кросівках, я вперше пізнавав світ. Ми ганяли в футбол, лазили по гаражах, будували "штаби" з палет і старих матраців, і мріяли — кожен про своє.
Моя мрія була... дивна, як казали інші. Я любив поїзди.
У нашому районі було видно залізничне полотно, що йшло в сторону Тернополя. Коли чув звук потяга, я біг на міст, зупинявся і дивився, як повз мене пролітають вагони. Це було наче магія. Величезна металева махина, з гучним ревом, вогнями й силою. Я стояв, мов зачарований.
Першу іграшкову залізницю мені подарували вже на день народження у 7 років. Мама відкладала гроші кілька місяців. Це була стара модель, куплена з рук, але для мене — справжній скарб. Я годинами запускав її, уявляючи, що везу пасажирів через ліси, гори, нічні міста.
Та паралельно з поїздами в моє життя увійшов ще один несподіваний інтерес — теніс.
Усе почалось, коли я пішов із мамою в поліклініку. Поки чекав, вийшов на задній двір, а там — старенький тенісний корт, де тренувались двоє старших хлопців. Вони били по м’ячику так швидко, що той ледь було видно. Я стояв мовчки й дивився. Того ж дня попросив маму записати мене до секції.
Вона погодилась, хоч і тяжко їй було оплачувати тренування. Я займався в спортивній школі раз на тиждень, але з таким запалом, ніби грав у фіналі Вімблдону. Теніс став моїм виходом із реальності, де ми мали борщ через день і рахували кожну гривню.
У підсумку моє дитинство було сумішшю обмежених можливостей, але безмежної віри в мрію.
Шкільне життя.
Школа для мене не була чимось особливим. Я ходив до Хмельницької загальноосвітньої школи №24, що знаходилась неподалік дому. Школа стара, з класами, де ще стояли дерев’яні парти з підписами учнів попередніх поколінь. Взимку — холод, у спортзалі — запах поту й гуми, а в їдальні — чай з булочкою.
Учився я на тверду "четвірку". Найкраще давались фізика й географія — мабуть, через природну любов до систем і карт. Українська мова — не моє. Мама завжди казала, що я "технар". І вона мала рацію.
Учителі мене поважали. Я не був "відмінником", але ніколи не грубив, не хамив, не списував. Якщо не знав — чесно казав. Мав свою думку. Не пив, не курив, хоча більшість хлопців почали "диміти" ще з 7 класу. Мені це не було цікаво.
Після уроків біг або на теніс, або на вокзал — дивитись на потяги, фотографувати, навіть записувати номери електровозів у блокнот. Я не соромився свого хобі. В той час, коли інші грали в доту чи зависали в TikTok, я мріяв сісти в кабіну локомотива.
У старших класах почали питати:
— Ким хочеш бути?
І я не роздумував:
— Машиністом.
Дехто сміявся. Мовляв, це не круто, не сучасно. Але я був впевнений у собі, і ніколи не підлаштовувався під чужу думку.
9 клас став вирішальним. Я вирішив не йти в 10-й. Замість цього подав документи до Хмельницького коледжу транспортної інфраструктури — залізничного профілю. Це був мій усвідомлений вибір.
Мама спершу злякалась:
— Рано ще, ти ще дитина…
Але я відповів:
— Я вже знаю, чого хочу.
І вона, як завжди, мене підтримала.
СТУДЕНТСЬКЕ ЖИТТЯ.
Вступ до Хмельницького коледжу транспортної інфраструктури був для мене не просто формальністю — це був крок у доросле життя. У 16 років я залишив шкільний дзвінок і дитячі звички позаду, і поринув у світ технічних схем, креслень, механіки, безпеки руху і регламентів, які регулюють кожен рух на залізниці.
З перших днів було нелегко. Нас одразу "заставили" зрозуміти, що ми — не просто учні, а майбутні фахівці транспортної системи країни. Це означало — дисципліна, графіки, повага до процесу, і навіть форма одягу. У нас були технічні дисципліни, які спершу здавались сухими й незрозумілими: "будова локомотивів", "електроніка систем керування", "експлуатація залізниць". Але мені це було цікаво.
Викладачі були різні. Дехто — колишні залізничники, які бачили аварії, зливи, ожеледиці, зміни по 18 годин і могли годинами розповідати "історії з кабіни". Саме вони навчили мене, що машиніст — це не кнопкодав, а оператор великої відповідальності, частина величезного механізму.
Окрім теорії, була й практика. На другому курсі нас направили в локомотивне депо, де ми спочатку просто спостерігали, як працюють справжні машиністи. Я пам’ятаю, як стояв біля ЧС7 — потужного електровоза — і відчував, як вібрує земля під ногами. Мені дали перший шанс зазирнути в кабіну. Це був момент, коли я зрозумів — я вже на правильному шляху.
У гуртожитку життя було інше — веселе, шумне, безсонне. Але я не "тусив", як інші. Я більше сидів над кресленнями, або готувався до чергової перевірки. Не тому що я був "ботаном", а тому що мені було не все одно. Я хотів знати, як працює система. Я хотів стати кращим у цій справі.
Мама постійно передавала мені їжу, підтримувала морально. Ми говорили телефоном кожен вечір. Вона казала:
— Головне — роби те, що любиш, і не зраджуй собі.
На четвертому курсі я вже впевнено здавав іспити, захищав курсову по системам безпеки електровозів, і готувався до сертифікації.
Після випуску я отримав диплом молодшого спеціаліста залізничного транспорту. У моїх руках тепер був не просто документ — а квиток у майбутнє, про яке я мріяв з дитинства.
РОБОТА В УКРЗАЛІЗНИЦІ.
Після випуску мене одразу направили на посаду помічника машиніста електропоїзда. Це був обов’язковий етап перед тим, як стати повноцінним машиністом. Спершу це звучало, ніби "другий пілот", але насправді — це серйозна відповідальність.Перший маршрут — Хмельницький – Тернопіль, ранковий рейс, осінній туман, холод у кабіні. Машиніст був досвідчений чоловік на ім’я Павло Іванович — жорсткий, але справедливий. Він одразу попередив:
— Максиме, кабіна — це не місце для романтики. Тут або вмієш, або йдеш додому.
Я мовчки кивнув.
Я навчався в нього всьому — як контролювати тиск у гальмівній системі, як слухати двигун на звук, як відчувати поїзд у поворотах. Ми проїхали разом сотні кілометрів, і кожна поїздка була новим уроком.
Паралельно я проходив внутрішнє навчання, складав іспити, здавав нормативи. Було складно — потрібно було знати напам’ять десятки інструкцій, аварійні дії, сигналізацію, маршрути, відстані між станціями.
І нарешті настав той день, коли я отримав допуск до керування. Я став машиністом.
Перша самостійна поїздка — нічний пасажирський рейс до Львова. Пульс бився, долоні пітніли, але я зібрався. Вже через кілька годин я сидів у кабіні, тримав рукоятку контролера, слухав рацію і дивився вперед — у темряву, в яку пробивались два фари локомотива.
Це був момент, коли мрія стала реальністю.
ХАРАКТЕР, ПОГЛЯДИ, ЖИТТЄВА ФІЛОСОФІЯ І МАЙБУТНЄ.
Я ніколи не вважав себе особливим. Я — простий хлопець із Хмельницького. Мене виховала мама, яка працювала медсестрою, і ніколи не мала часу на себе, бо весь свій час віддала мені. Мене не вчили мріяти голосно — навпаки, у нас завжди казали: "Будь скромним, не висовуйся". Але я все одно мріяв. Не про багатство, не про славу. Я мріяв керувати поїздом.
У цьому — весь я.
Я не прагну бути зіркою. Я хочу бути корисним, відповідальним, і на своєму місці.
Для мене важливо знати, що я роблю щось справжнє, що мій труд — частина великої системи. Що тисячі людей дістаються додому вчасно, бо я вчасно натиснув на гальмо, бо я не заснув уночі, бо я пройшов перевірку, бо я не полінувався вивчити інструкцію.
Мій характер — це суміш терпіння, спостережливості й дисципліни. Я вмію мовчати, коли треба. Я не люблю конфлікти, але якщо треба — можу відстояти свою позицію. Я не біжу за модою, не намагаюсь комусь подобатись. Я просто живу своє життя, чесно, послідовно, спокійно.
Я не ідеальний. Я втомлююсь. Буває, помиляюсь. Але я вчуся.
І я завжди пам’ятаю, звідки я родом. Я — син Тані. І цим пишаюсь.
