Розділ І.
Дитинство хлопчика
Влад народився у 1977 році на окраїнах міста Маріуполь. Хлопчик був не з багатої сім'ї: його мати працювала начальником цеху на заводі, тато - Полковником ДКВС, а його дідусь - Підполковником КГБ на пенсії. Не дивлячись на такі високі посади, грошей сім'ї не вистачало, кожен день маленький Влад старався хоч якось допомогти батькам розносячи речі та копаючи грядки, але допомогти він нічим не міг, нинішня влада тримала людей у бідності та страху. Пройшло декілька років, хлопчик змужнів, на його 5-й день народження до нього завітав увесь район щоб поздоровити його з новим щасливим роком у його житті. Відчуваючи себе безтурботною дитиною, Влад ліз у всілякі місця, де знаходитись йому було заборонено, так він раз на тиждень бігав до тата на роботу, перелізав через забор та йшов до його кабінету роблячи вигляд ніби батько попросив щось принести. Пройшло ще 3 роки - аварія на ЧАЕС
#2
Розділ ІІ.
Аварія
Через 3 дні після вибуху, батька Влад забрали у відділ, військомат виписав наказ який зобов'язував тата перевестись до Прип'яті у якості Молодшого лейтенанта, щоб він міг ліквідовувати наслідки катастрофи. Пообіцявши, що його повернуть на посаду одразу коли він повернеться, батька запхали у камаз та повезли разом з іншими чоловіками до Прип'яті. Через місяць напруженого життя у своїй хатинці до хлопчика та його сім'ї приходить лист з підписом - військомат... Батько загинув у лікарні Києва а його сім'ї навіть не сказали що його туди привезли, почалась депресія. Його 9-тий день народження у Червні був найгіршим днем палкого літа у цьому році. "Сусіди" та "друзі", таких слів ніби ніколи не існувало, вулиці пустішали, людей ставало все менше, всіх везли ліквідовувати наслідки аварії, довго так продовжуватись не могло.
Розпад Союзу
У 1989 році закінчилась війна у Афганістані, а життя Влада кращим не ставало. Його дід помер, не встигши розповісти усі деталі життя та секрети, хлопчик тримався та старався бути мужнім щоб підтримати свою матір, яка горювала за її батьком. У свої 12 років Влад залишився один зі своєю матір'ю у їхній Маріупольській хатинці на окраїні міста. Магазини були пусті, товарів не було, а матері доводилось шукати нову роботу. Більшість заводів закрились, а мамі запропонували працювати прокурором у міській раді. У місті по рішенню Союзу знайшли багато державних зрадників, тож його мати слідкувала за тим щоб вони понесли покарання, а якщо вона хотіла поставити не серйозну статтю, їй виписувати догани. Життя ставало все дедалі нестерпним для сім'ї, жити не було за що, а школу в якій вчився Діма закрили Через нестачу грошей, усі його друзі повід'їждали у Москву, шукаючи краще життя, тож залишившись поруч із колись вируючим сміхом вулиці їх будиночок погрузився у тишу. Проходили рік за роком, Влад вперше купив алкоголь, сигарети, впав у депресію, все це продовжувалось до очікуваної незалежності неньки України.
Розділ IV.
Довгоочікувана незалежність
24 серпня 1991 року над Києвом замайорів Український прапор, символ незалежності та влади, символ боротьби та майбутнього, символ який проговорив оточуючим: "Українці, тепер почалось нове життя, життя без пригнічення та тиранії". Час минав, люди почати повертатись з Москви назад до неньки України, колись спустівша вулиця гула дитячим сміхом, сусіди нарешті вийшли зі своїх будинків та підняли прапор, символізуючий повернення щасливого життя! Нажаль, Влад вже не був колишнім безтурботним хлопчиком, він став серйозним та суворим, проте частенько сміявся та розважався. Кожен день для дітей ставав веселішим, проте кожен день для дорослих ставав дедалі тяжчим. Валюта за яку працювали українці обвалювалась, карбованці знецінювались, проте через 5 років напруженого життя сталася грошова реформа, яка вивела Україну з дипресії. Владу вже 19. Хоч якось закінчивши військову кафедру він поступив в університет журналістики. Кожен день навчання було для нього тяжким, через погане навчання у школі, йому не вдавалось вчасно та якісно робити звіти та бути уважним на уроках. Та все ж незважаючи на це йому подобалося навчання в молодій державі.Через 5 років завершивши університет у 2001 ще колись маленький хлопчик, а тепер дорослий чоловік.
Розділ V.
Початок війни
Влад прагнув показати що Україна моє гарний потенціал до навчання, просунувшись на посаду Заступника Директора у місцевих ЗМІ. Влад пропрацював у ЗМІ 12 років, то повертаючись з відрядження до матері, то знову їдучи на роботу. У 2013 році політична напруженість на батьківщині зростала, було вирішено негайно повернутись в Україну та завершити кар'єру у Федерації. Місцевий директор не хотів його відпускати, Владу довелося виїхати з України непомітно, без певного документу, але все ж йому це вдалося. Його компанія за усі ці роки перевезла головний офіс до Києва, туди проклав свій шлях і Влад. 2014 рік - з мирного показу протест перейшов до майдану та вбивств. Вийшовши з каструлею на голові, желетом, металевим бруском та пістолетом за пазухою досвідчений боєць у свої 36 вийшов на майдан захищати інтереси нації та ставати на бік Євросоюзу. У цих боях Влад загубив друга, він помер у нього на руках, не встиг наш герой змиритися з втратою як почалась друга бійня, бійня з колишніми друзями, бійня з терористами.
Розділ VI.
Війна на Донбасі
Після анексії Криму почалися повстання у містечках. Одурманені Російською пропагандою люди захоплювали відділення поліції, будівлі суду та мерії. Влад взявши у руки його пістолет вирушив до військомату, де його призначили до однієї з бригад національної гвардії України. Першою ціллю бригади були антитерористичні дії у Слов'янську, задача бійців була оточити містечко та не давати окупантам доступ до постачання. Вже у вантажівці Влад познайомився з одним хлопчиськом який їхав у сторону Донецького аеропорту, вони перекинулись номерами а коли настав час міняти вантажівку розійшлись по своїм бригадам. Через декілька днів запеклих боїв та після встановлення лінії фронту Влада перевели до Дебальцева, де його бригаді наказали утримувати Вуглегірськ. Ще через декілька місяців напруженої боротьби президент України виїхав на Мінську конференцію, до того моменту бригада нашого бійця залишила місто через наступ окупантів, тепер вони захищали саме містечко Дебальцеве. Після Мінської конференції почались масові обстріли, бригади у Дебальцеві були вимушені відступити, місто було здане, але Влад та його співслужбовці вижили та прославили мужністю це місто.
Розділ VII.
Все скінчено
У 2015 році Влад пішов у відпустку. Переїхавши з мамою зі старого будиночку на окраїні Маріуполя до столиці Влад почав життя з чистого листа. Зустрівши дівчину на майдані де колись він відстоював незалежність Влад, його життя змінилось назавжди. Вже через декілька років він залишив квартиру матері, а ще через рік він одружився та був дуже щасливим, це життя продовжувалось до 2022 року, Влад вже виповнилось 45 років, але момент в ніч на 24 лютого знищив добуте кров'ю життя Влад назавжди, прибувши як Майор запасу наш герой вступив до лав ЗСУ, його завданням було захищати місто Харків. Після ротації до міста почалися запеклі бої, бригада Влад стояла мужньо, трасери, кулі, снаряди та гул машин, боротьба продовжувалась, через день пролунав гучний крик: "Міна!"...
Міна влучила справа від нашого бійця, поранивши руку він провалився на землю, краєм ока бачучи як намертво падають його побратими. Під'їхала машина, в голові пронеслась надія на спасіння, це лікарі які приїхали щоб врятувати бійця та вивезти його з пекла. Погрузка в машину, обстріли, кулі, гул, все це повторювалось знову і знову, обстріли, кулі... Машина рушила, Діма терпів, знову різка біль у правій руці і знову розрив міни неподалік машини і помічник водія падає на торпеду, ще один загиблий. Наступна міна могла бути ключем до смерті, вибух, полум'я, боєць закрив вуха, стогін, закладені вуха, жахливий писк, Діма закрив очі...
Світло, тиша, знову писк, так відкрив свої очі Влад.Огледівшись він не побачив нікого, тільки ліс та давно обвуглені тіла медиків, контуззя не проходило, гланди затисло, ледве вставши з холодної землі Влад оглянув себе, металева ручка у лівій нозі, права рука почала набухати, представляючи ноги Влад рушив вперед, сонце світило прямо в очі героя, він вижив, це все про що боєць міг зараз думати...
Дитинство хлопчика
Влад народився у 1977 році на окраїнах міста Маріуполь. Хлопчик був не з багатої сім'ї: його мати працювала начальником цеху на заводі, тато - Полковником ДКВС, а його дідусь - Підполковником КГБ на пенсії. Не дивлячись на такі високі посади, грошей сім'ї не вистачало, кожен день маленький Влад старався хоч якось допомогти батькам розносячи речі та копаючи грядки, але допомогти він нічим не міг, нинішня влада тримала людей у бідності та страху. Пройшло декілька років, хлопчик змужнів, на його 5-й день народження до нього завітав увесь район щоб поздоровити його з новим щасливим роком у його житті. Відчуваючи себе безтурботною дитиною, Влад ліз у всілякі місця, де знаходитись йому було заборонено, так він раз на тиждень бігав до тата на роботу, перелізав через забор та йшов до його кабінету роблячи вигляд ніби батько попросив щось принести. Пройшло ще 3 роки - аварія на ЧАЕС
#2
Розділ ІІ.
Аварія
Через 3 дні після вибуху, батька Влад забрали у відділ, військомат виписав наказ який зобов'язував тата перевестись до Прип'яті у якості Молодшого лейтенанта, щоб він міг ліквідовувати наслідки катастрофи. Пообіцявши, що його повернуть на посаду одразу коли він повернеться, батька запхали у камаз та повезли разом з іншими чоловіками до Прип'яті. Через місяць напруженого життя у своїй хатинці до хлопчика та його сім'ї приходить лист з підписом - військомат... Батько загинув у лікарні Києва а його сім'ї навіть не сказали що його туди привезли, почалась депресія. Його 9-тий день народження у Червні був найгіршим днем палкого літа у цьому році. "Сусіди" та "друзі", таких слів ніби ніколи не існувало, вулиці пустішали, людей ставало все менше, всіх везли ліквідовувати наслідки аварії, довго так продовжуватись не могло.
Розпад Союзу
У 1989 році закінчилась війна у Афганістані, а життя Влада кращим не ставало. Його дід помер, не встигши розповісти усі деталі життя та секрети, хлопчик тримався та старався бути мужнім щоб підтримати свою матір, яка горювала за її батьком. У свої 12 років Влад залишився один зі своєю матір'ю у їхній Маріупольській хатинці на окраїні міста. Магазини були пусті, товарів не було, а матері доводилось шукати нову роботу. Більшість заводів закрились, а мамі запропонували працювати прокурором у міській раді. У місті по рішенню Союзу знайшли багато державних зрадників, тож його мати слідкувала за тим щоб вони понесли покарання, а якщо вона хотіла поставити не серйозну статтю, їй виписувати догани. Життя ставало все дедалі нестерпним для сім'ї, жити не було за що, а школу в якій вчився Діма закрили Через нестачу грошей, усі його друзі повід'їждали у Москву, шукаючи краще життя, тож залишившись поруч із колись вируючим сміхом вулиці їх будиночок погрузився у тишу. Проходили рік за роком, Влад вперше купив алкоголь, сигарети, впав у депресію, все це продовжувалось до очікуваної незалежності неньки України.
Розділ IV.
Довгоочікувана незалежність
24 серпня 1991 року над Києвом замайорів Український прапор, символ незалежності та влади, символ боротьби та майбутнього, символ який проговорив оточуючим: "Українці, тепер почалось нове життя, життя без пригнічення та тиранії". Час минав, люди почати повертатись з Москви назад до неньки України, колись спустівша вулиця гула дитячим сміхом, сусіди нарешті вийшли зі своїх будинків та підняли прапор, символізуючий повернення щасливого життя! Нажаль, Влад вже не був колишнім безтурботним хлопчиком, він став серйозним та суворим, проте частенько сміявся та розважався. Кожен день для дітей ставав веселішим, проте кожен день для дорослих ставав дедалі тяжчим. Валюта за яку працювали українці обвалювалась, карбованці знецінювались, проте через 5 років напруженого життя сталася грошова реформа, яка вивела Україну з дипресії. Владу вже 19. Хоч якось закінчивши військову кафедру він поступив в університет журналістики. Кожен день навчання було для нього тяжким, через погане навчання у школі, йому не вдавалось вчасно та якісно робити звіти та бути уважним на уроках. Та все ж незважаючи на це йому подобалося навчання в молодій державі.Через 5 років завершивши університет у 2001 ще колись маленький хлопчик, а тепер дорослий чоловік.
Розділ V.
Початок війни
Влад прагнув показати що Україна моє гарний потенціал до навчання, просунувшись на посаду Заступника Директора у місцевих ЗМІ. Влад пропрацював у ЗМІ 12 років, то повертаючись з відрядження до матері, то знову їдучи на роботу. У 2013 році політична напруженість на батьківщині зростала, було вирішено негайно повернутись в Україну та завершити кар'єру у Федерації. Місцевий директор не хотів його відпускати, Владу довелося виїхати з України непомітно, без певного документу, але все ж йому це вдалося. Його компанія за усі ці роки перевезла головний офіс до Києва, туди проклав свій шлях і Влад. 2014 рік - з мирного показу протест перейшов до майдану та вбивств. Вийшовши з каструлею на голові, желетом, металевим бруском та пістолетом за пазухою досвідчений боєць у свої 36 вийшов на майдан захищати інтереси нації та ставати на бік Євросоюзу. У цих боях Влад загубив друга, він помер у нього на руках, не встиг наш герой змиритися з втратою як почалась друга бійня, бійня з колишніми друзями, бійня з терористами.
Розділ VI.
Війна на Донбасі
Після анексії Криму почалися повстання у містечках. Одурманені Російською пропагандою люди захоплювали відділення поліції, будівлі суду та мерії. Влад взявши у руки його пістолет вирушив до військомату, де його призначили до однієї з бригад національної гвардії України. Першою ціллю бригади були антитерористичні дії у Слов'янську, задача бійців була оточити містечко та не давати окупантам доступ до постачання. Вже у вантажівці Влад познайомився з одним хлопчиськом який їхав у сторону Донецького аеропорту, вони перекинулись номерами а коли настав час міняти вантажівку розійшлись по своїм бригадам. Через декілька днів запеклих боїв та після встановлення лінії фронту Влада перевели до Дебальцева, де його бригаді наказали утримувати Вуглегірськ. Ще через декілька місяців напруженої боротьби президент України виїхав на Мінську конференцію, до того моменту бригада нашого бійця залишила місто через наступ окупантів, тепер вони захищали саме містечко Дебальцеве. Після Мінської конференції почались масові обстріли, бригади у Дебальцеві були вимушені відступити, місто було здане, але Влад та його співслужбовці вижили та прославили мужністю це місто.
Розділ VII.
Все скінчено
У 2015 році Влад пішов у відпустку. Переїхавши з мамою зі старого будиночку на окраїні Маріуполя до столиці Влад почав життя з чистого листа. Зустрівши дівчину на майдані де колись він відстоював незалежність Влад, його життя змінилось назавжди. Вже через декілька років він залишив квартиру матері, а ще через рік він одружився та був дуже щасливим, це життя продовжувалось до 2022 року, Влад вже виповнилось 45 років, але момент в ніч на 24 лютого знищив добуте кров'ю життя Влад назавжди, прибувши як Майор запасу наш герой вступив до лав ЗСУ, його завданням було захищати місто Харків. Після ротації до міста почалися запеклі бої, бригада Влад стояла мужньо, трасери, кулі, снаряди та гул машин, боротьба продовжувалась, через день пролунав гучний крик: "Міна!"...
Міна влучила справа від нашого бійця, поранивши руку він провалився на землю, краєм ока бачучи як намертво падають його побратими. Під'їхала машина, в голові пронеслась надія на спасіння, це лікарі які приїхали щоб врятувати бійця та вивезти його з пекла. Погрузка в машину, обстріли, кулі, гул, все це повторювалось знову і знову, обстріли, кулі... Машина рушила, Діма терпів, знову різка біль у правій руці і знову розрив міни неподалік машини і помічник водія падає на торпеду, ще один загиблий. Наступна міна могла бути ключем до смерті, вибух, полум'я, боєць закрив вуха, стогін, закладені вуха, жахливий писк, Діма закрив очі...
Світло, тиша, знову писк, так відкрив свої очі Влад.Огледівшись він не побачив нікого, тільки ліс та давно обвуглені тіла медиків, контуззя не проходило, гланди затисло, ледве вставши з холодної землі Влад оглянув себе, металева ручка у лівій нозі, права рука почала набухати, представляючи ноги Влад рушив вперед, сонце світило прямо в очі героя, він вижив, це все про що боєць міг зараз думати...
