Ім’я: «Дімка» Фаретті
Вік: 20 років
Місце проживання: м. Дніпро, Україна
Найкращий друг: Артурчік Фаретті
Мати :Марія Фаретті
Батько: Сельваторе Фаретті
Походження та дитинство
Дімка Фаретті з’явився на світ у самому серці Дніпра — місті, де зустрічаються стара школа й новий ритм життя. Його родина хоч і не була заможною, але мала головне — честь, працьовитість і теплі традиції. Дімчина бабуся по батьковій лінії — справжня італійка, що колись приїхала в Україну після війни, і зберегла в домі культуру, яку передавала через кулінарію, мову й щирі цінності.Вік: 20 років
Місце проживання: м. Дніпро, Україна
Найкращий друг: Артурчік Фаретті
Мати :Марія Фаретті
Батько: Сельваторе Фаретті
Походження та дитинство
Батько, Сальваторе Фаретті, мав золоті руки. У його гаражі завжди стояли старі «Жигулі» з піднятими капотами, поруч лежав набір ключів, а в кутку — радіо, з якого грали або хіти 90-х, або класика італійської естради. Сальваторе вчив сина не лише крутити гайки, а й відповідальності: «Якщо машина довірена тобі — вона як людина. Її не можна підвести». Дімка слухав ці слова серйозно, як щось святе.
Мати, Марія, була душею дому. Вона працювала продавчинею в невеликому магазинчику на розі вулиці, де знала, хто любить який хліб, кому лишити шмат сала «на завтра», а кому просто посміхнутися вчасно. Від неї Дімка перейняв душевність, вміння відчувати людей та повагу до простих речей — доброго слова, теплого чаю, тиші в неділю.
Дитинство Дімки пройшло у дворах старих хрущовок, де асфальт давно потріскався, але життя било ключем. Він ріс разом з іншими хлопцями, будував халабуди з фанери, спускався по пожежних драбинах, ганяв м’яч до заходу сонця й часто приходив додому в подертих штанах, але з блиском в очах. Його улюбленим заняттям було майструвати — чи то самокат зі зламаної коляски, чи рацію з деталей татових «незапасів».
Справедливість була його рушієм з самого малечку. Дімка ніколи не мовчав, якщо когось ображали. Його перша бійка — за молодшого сусіда, якого старші хлопці зняли з гойдалки. Хоч і отримав синець, але стояв до кінця, і з того часу його поважали — бо був «із тих, що не здаються».
Юність
Першу серйозну справу він почав із батьком: допомагав у гаражі, навчався збирати мотор майже із заплющеними очима. За короткий час Дімка здобув репутацію «золотих рук» серед місцевих: сусіди приводили свої старі «Ланоси», знайомі питалися, чи не підкаже дещо про «ходовку».
Але юність — це ще й ****************************. У 16 він вперше поїхав у нічну гонку на чужій «тачці», яку дозволив поганяти товариш. Серце стукало, як двигун на червоних обертах, а очі світилися азартом. З того часу Дімка зрозумів, що ризик — це не завжди погано, якщо в ньому є мета. Але він швидко вивчив і зворотний бік: поліція, штрафи, погані компанії. Та навіть у найтемніші моменти він тримався за одне — не стати тим, кого буде соромно згадувати його матері.
Початок дорослого життя
У 18 років Дімка вже чітко знав: хоче свій сервіс. Не просто бокс із підйомником, а місце, яке матиме душу. Де буде порядок, запах кави, інструменти в ідеальному ряду і головне — довіра клієнтів. Він почав відкладати кожну гривню, працюючи вдень у шиномонтажі, а вечорами — підробляючи на доставці.
З того часу його світ змінився. Відповідальність лягла на плечі як мотор на підрамник. Друзі почали змінюватися — хтось застряг у дворі, хтось пішов у сумнівні справи. Лишився один — Артурчік. Разом вони мріяли, планували, шукали приміщення, вивчали бізнес, навіть дивились YouTube-блоги про автомайстерні в Європі.
Дімка став серйознішим. Рідше сміявся, частіше мовчав, але це мовчання було глибоке — як людина, яка думає про справжнє. Він уже не ганявся за славою, йому хотілося стабільності. Щоб його мама більше не працювала, щоб Артурчік мав роботу по душі, щоб у гаражі лунала музика, а не сварки.
І хоча все ще попереду — Дімка відчуває: його шлях справжній.
Дружба з Артурчіком
Артурчік Фаретті з’явився в житті Дімки тоді, коли той ще не вмів добре говорити, але вже вмів сміятись. Вони сиділи поруч у дитсадку, їли манну кашу з однієї миски, а потім дружно перевертали пісочниці догори дриґом. Їхня перша спільна справа — розібрана до гвинтика іграшкова вантажівка, яку вони намагалися «покращити». Вихователька була в шоці, а батьки — в захваті, бо вже тоді було видно: ці двоє — не просто бешкетники, а майбутні інженери з душею авантюристів.З того часу вони не розлучались. Школа, двір, літо в бабусі — усе завжди разом. Артурчік був тим, хто мислив глибше: у нього завжди були плани, схеми, ідеї. Саме він придумав, як влаштувати в дворі саморобний «кінотеатр» із проектором на простирадлі. А Дімка, звісно ж, знайшов розетки, витягнув апаратуру і запросив піврайону. І таких моментів — десятки.
У 14 років вони разом втекли на один день зі школи, щоб з’їздити на фестиваль авто у сусідньому місті. Їх піймали, насварили, але обидва згадують той день як перший «дорослий вчинок» — бо зробили це разом, бо вчились стояти за власні рішення.
Вони довіряли одне одному абсолютно. Коли у когось не було грошей — друг завжди підставляв плече. Коли були проблеми з дівчатами, роботою чи сім’єю — вони просто сідали на лавку, відкривали «Ягуар» чи чай у термосі й мовчки дивились на небо. Бо іноді не треба слів, щоб зрозуміти, що ти не один.
Їх не лякали труднощі. Вони разом мріяли про майбутнє. «Фаретті & Фаретті» — такий напис, за жартом, мав бути на їхній автомайстерні. Але той жарт став символом: у цьому світі, повному змін, у них було щось стабільне — братство.
Бо Артурчік для Дімки — не просто друг. Це його друге «я», його тил, його голос розуму, коли той сам гарячкує. Разом вони як двигун і трансмісія — один без іншого не працює.
Сьогоднішній день
Зараз Дімка живе у своєму рідному Дніпрі. Працює на дрібних ремонтах, іноді бере участь у нелегальних перегонах, щоб зібрати стартовий капітал. Він на порозі великих змін — і хоче залишити в минулому усе темне, аби почати нову главу.Його шлях лише починається...
