Ім’я: Микола
Прізвище: Ягольницький
Стать: Чоловіча
Дата народження: 08.03.1999
Місце народження: Тернопіль, Україна
Національність: Українець
Освіта: Військова
Шкідливі звички: Немає
Політичні погляди: За сильну незалежну Україну
Статура: Спортивна
Микола виріс у звичайному багатоповерховому будинку. Сім’я хоч і жила не розкішно, але ніколи не голодували. Батько — офіцер, часто в роз’їздах, мама — та, що завжди поруч. Вона сварила за двійки, але підтримувала, коли щось не виходило.
З малим братом вони могли зранку побитися, а ввечері сидіти разом за однією ігрою. Саме відносини з ним навчили Миколу розуміти, що слова можуть ранити не менше за удари.
З раннього віку тягнувся до армії. Грався не у супергероїв, а у солдат. Любив стрільбища в тирі, займався спортом — віджимання, біг, турнік. Перші синці на кулаках отримав на подвір’ї, захищаючи друга.
У школі вчився нормально, без зірок, але вчителі казали, що має характер. Справжня проблема з людьми з’явилась після того, як один із його найближчих товаришів продав якусь важливу інформацію іншим пацанам. Микола тоді вперше відчув, що довіра — це не для всіх.
Після 11 класу він подав документи до військового навчального закладу. Хтось мріяв в IT чи бізнес — а він на передову, захищати країну. Там не було часу на дурниці: підйом рано, полігони, дисципліна, зброя, тактика. Ті, хто “ломався”, відлітали на першому курсі. Микола залишився.
Саме тут він зрозумів, що не боїться болю, а боїться розчарувати тих, хто на нього покладається. Вчився працювати командами, не кричати при поразках і не зазнаватися при перемогах.
Мав повагу серед своїх, але близько нікого не підпускав досвід з дитинства нагадував, що зайва відкритість може боляче вдарити.
Після навчання його взяли до Служби безпеки України. Там він вперше побачив роботу, про яку ніхто не розповідає на телебаченні. Підготовка, перевірки, робота з людьми, від яких залежить безпека країни. Мовчання головне правило в таких справах.
Він зрозумів що інколи ворог —це не той хто кричить, а той хто посміхається.
Перша ротація стала точкою, після якої він уже ніколи не повернувся колишнім. Звук мінометів, нічні виходи, поранені, яким не завжди можна допомогти… Всі ці моменти робили його сильнішим, але й холоднішим.
Командування помітили його витримку та вміння організувати людей. Так він дійшов до звання майора.
Він знає що війна закінчиться. І тоді він хоче повернутись до роботи в СБУ але вже з досвідом майора хоче зробити так, щоб більше ніхто з українських дітей не знав що таке війна.
Він не говорить про свої страхи, але вони є. Просто він обрав бути тим хто їх долає, а не тікає.
Прізвище: Ягольницький
Стать: Чоловіча
Дата народження: 08.03.1999
Місце народження: Тернопіль, Україна
Національність: Українець
Освіта: Військова
Шкідливі звички: Немає
Політичні погляди: За сильну незалежну Україну
Статура: Спортивна
Дитинство
Микола виріс у звичайному багатоповерховому будинку. Сім’я хоч і жила не розкішно, але ніколи не голодували. Батько — офіцер, часто в роз’їздах, мама — та, що завжди поруч. Вона сварила за двійки, але підтримувала, коли щось не виходило.
З малим братом вони могли зранку побитися, а ввечері сидіти разом за однією ігрою. Саме відносини з ним навчили Миколу розуміти, що слова можуть ранити не менше за удари.
З раннього віку тягнувся до армії. Грався не у супергероїв, а у солдат. Любив стрільбища в тирі, займався спортом — віджимання, біг, турнік. Перші синці на кулаках отримав на подвір’ї, захищаючи друга.
У школі вчився нормально, без зірок, але вчителі казали, що має характер. Справжня проблема з людьми з’явилась після того, як один із його найближчих товаришів продав якусь важливу інформацію іншим пацанам. Микола тоді вперше відчув, що довіра — це не для всіх.
Юність і вибір шляху
Після 11 класу він подав документи до військового навчального закладу. Хтось мріяв в IT чи бізнес — а він на передову, захищати країну. Там не було часу на дурниці: підйом рано, полігони, дисципліна, зброя, тактика. Ті, хто “ломався”, відлітали на першому курсі. Микола залишився.
Саме тут він зрозумів, що не боїться болю, а боїться розчарувати тих, хто на нього покладається. Вчився працювати командами, не кричати при поразках і не зазнаватися при перемогах.
Мав повагу серед своїх, але близько нікого не підпускав досвід з дитинства нагадував, що зайва відкритість може боляче вдарити.
Служба в СБУ
Після навчання його взяли до Служби безпеки України. Там він вперше побачив роботу, про яку ніхто не розповідає на телебаченні. Підготовка, перевірки, робота з людьми, від яких залежить безпека країни. Мовчання головне правило в таких справах.
Він зрозумів що інколи ворог —це не той хто кричить, а той хто посміхається.
Перехід у ЗСУ
Коли почалась ескалація і українських бійців почали відправляти на схід, Микола не хотів бути в тилу. Він сам написав рапорт на переведення в бойовий підрозділ ЗСУ. Сказав, що якщо хтось має йти вперед — то чому не він?Перша ротація стала точкою, після якої він уже ніколи не повернувся колишнім. Звук мінометів, нічні виходи, поранені, яким не завжди можна допомогти… Всі ці моменти робили його сильнішим, але й холоднішим.
Командування помітили його витримку та вміння організувати людей. Так він дійшов до звання майора.
Сьогодні
Микола і далі служить у Збройних Силах України веде молодих бійців, навчає їх тому, що головне це не геройство, а жити й повернутися додому з усіма, хто поруч. Він не думає про медалі чи славу для нього важливий результат.Він знає що війна закінчиться. І тоді він хоче повернутись до роботи в СБУ але вже з досвідом майора хоче зробити так, щоб більше ніхто з українських дітей не знав що таке війна.
Він не говорить про свої страхи, але вони є. Просто він обрав бути тим хто їх долає, а не тікає.
Останнє редагування:
