Тимофій Зінченко народився 18 липня 2000 року у невеликому містечку на півночі Сумщини. Родина була скромною, але згуртованою: батько — Олександр Олександрович, мати — Ірина В’ячеславівна, і старший брат Антон, якого Тимофій завжди вважав прикладом для наслідування.
У 12 років брат пішов на строкову службу до лав Збройних Сил України. Тимофій почав більше часу проводити з дідусем — Олексієм Харитоновичем, який не просто займався з хлопцем, а й передавав життєвий досвід. Дід навчив його їздити автомобілем, нехай і без посвідчення, а також заклав перші навички водія, пояснюючи правила дорожнього руху просто серед соснового лісу. Саме тоді у хлопця заклалася звичка діяти швидко, самостійно і не боятися відповідальності.
У 14 років у Тимофія з’явилася нова мрія — медицина. Він вступи до Полтавського медичного коледжу, де швидко показав себе здібним студентом. Після коледжу продовжив освіту, одразу вступивши на третій курс медичного університету. У 20 років мав повноцінну вищу освіту й навіть почав стажуватися у медзакладах, проте доля вирішила інакше.
У пошуках нових горизонтів переїхав до Дніпра. Там вирішив відслужити строкову службу — не з примусу, а з власної волі. Після року в армії отримав військовий квиток і звільнився. Працював у кав’ярні, але 24 лютого 2022 року в 4:00 ранку його розбудив звук вибухів. Перше, що зробив — подзвонив матері. Дізнавшись, що вони з батьком залишилися в Охтирці, яка була надто близько до кордону, він сів у авто і вирушив по них. Під час евакуації їхній автомобіль потрапив під обстріл з «Градів». Волонтери врятували родину, авто було знищено.
Через Полтаву вони повернулися в Дніпро. Тимофій не міг сидіти склавши руки — вирішив піти до лав Національної поліції України. Після підготовки він став працювати у підрозділі, який займався боротьбою з організованою злочинністю. У ході однієї з операцій, коли на одному з форумів виявив об’яву про продаж психотропів під виглядом «мʼятної пудри», він ініціював розробку. Вийшов на небезпечного наркоторговця, організував спостереження. Попри те, що діяв самовільно, без наказу, йому вдалося затримати дилера. Покупець утік, але справа дійшла до суду — той визнав, що саме через дії цього торговця загинуло пʼятеро людей. Тимофій отримав погони майора.
Незабаром він виявив себе ще раз — під час нападу збройного угруповання на адміністративну будівлю в центрі міста врятував життя генералу МВС, за що отримав важке поранення і три місяці лікування. Після реабілітації отримав звання полковника, хоча й продовжив працювати неофіційно на оперативному рівні.
Пізніше перевівся до Державної кримінально-виконавчої служби України, де займався оперативною роботою з увʼязненими: працював над профілактикою бунтів, викриттям внутрішньої корупції, постачанням заборонених речовин до ізоляторів. Його досвід як оперуповноваженого та знання людської психології стали безцінними.
Паралельно, Тимофій вирішив пройти відбір до Служби Безпеки України. Отримав звання сержанта та розпочав підготовку до іспиту на посаду полковника, спираючись на свій бойовий досвід і тактичні навички.
Поза службою Тимофій — людина з глибоким внутрішнім світом. Він підтримує теплий зв’язок з матір’ю Іриною В’ячеславівною, батьком Олександром Олександровичем, а також братом Антоном, з яким у них майже телепатичний звʼязок. Їхній дідусь досі для нього — моральний орієнтир.
На весіллі Антона він зустрів Аліну, яка згодом стала важливою частиною його життя. Саме вона тримає його психічно на плаву, коли накривають спогади про війну, операції, втрати. Він готується зробити їй пропозицію, але ще не наважився сказати про це батькам.
Тимофій не прагне слави, хоча і став відомим завдяки новинам про врятованого генерала. У нього є достаток, але головне для нього — це спокій у серці та безпека рідних. Залишаючись вірним своїм переконанням, він служить не заради карʼєри, а щоб інші могли жити в мирі.
Його життєве кредо — “Тихо роби — голосно буде”.
У 12 років брат пішов на строкову службу до лав Збройних Сил України. Тимофій почав більше часу проводити з дідусем — Олексієм Харитоновичем, який не просто займався з хлопцем, а й передавав життєвий досвід. Дід навчив його їздити автомобілем, нехай і без посвідчення, а також заклав перші навички водія, пояснюючи правила дорожнього руху просто серед соснового лісу. Саме тоді у хлопця заклалася звичка діяти швидко, самостійно і не боятися відповідальності.
У 14 років у Тимофія з’явилася нова мрія — медицина. Він вступи до Полтавського медичного коледжу, де швидко показав себе здібним студентом. Після коледжу продовжив освіту, одразу вступивши на третій курс медичного університету. У 20 років мав повноцінну вищу освіту й навіть почав стажуватися у медзакладах, проте доля вирішила інакше.
У пошуках нових горизонтів переїхав до Дніпра. Там вирішив відслужити строкову службу — не з примусу, а з власної волі. Після року в армії отримав військовий квиток і звільнився. Працював у кав’ярні, але 24 лютого 2022 року в 4:00 ранку його розбудив звук вибухів. Перше, що зробив — подзвонив матері. Дізнавшись, що вони з батьком залишилися в Охтирці, яка була надто близько до кордону, він сів у авто і вирушив по них. Під час евакуації їхній автомобіль потрапив під обстріл з «Градів». Волонтери врятували родину, авто було знищено.
Через Полтаву вони повернулися в Дніпро. Тимофій не міг сидіти склавши руки — вирішив піти до лав Національної поліції України. Після підготовки він став працювати у підрозділі, який займався боротьбою з організованою злочинністю. У ході однієї з операцій, коли на одному з форумів виявив об’яву про продаж психотропів під виглядом «мʼятної пудри», він ініціював розробку. Вийшов на небезпечного наркоторговця, організував спостереження. Попри те, що діяв самовільно, без наказу, йому вдалося затримати дилера. Покупець утік, але справа дійшла до суду — той визнав, що саме через дії цього торговця загинуло пʼятеро людей. Тимофій отримав погони майора.
Незабаром він виявив себе ще раз — під час нападу збройного угруповання на адміністративну будівлю в центрі міста врятував життя генералу МВС, за що отримав важке поранення і три місяці лікування. Після реабілітації отримав звання полковника, хоча й продовжив працювати неофіційно на оперативному рівні.
Пізніше перевівся до Державної кримінально-виконавчої служби України, де займався оперативною роботою з увʼязненими: працював над профілактикою бунтів, викриттям внутрішньої корупції, постачанням заборонених речовин до ізоляторів. Його досвід як оперуповноваженого та знання людської психології стали безцінними.
Паралельно, Тимофій вирішив пройти відбір до Служби Безпеки України. Отримав звання сержанта та розпочав підготовку до іспиту на посаду полковника, спираючись на свій бойовий досвід і тактичні навички.
Поза службою Тимофій — людина з глибоким внутрішнім світом. Він підтримує теплий зв’язок з матір’ю Іриною В’ячеславівною, батьком Олександром Олександровичем, а також братом Антоном, з яким у них майже телепатичний звʼязок. Їхній дідусь досі для нього — моральний орієнтир.
На весіллі Антона він зустрів Аліну, яка згодом стала важливою частиною його життя. Саме вона тримає його психічно на плаву, коли накривають спогади про війну, операції, втрати. Він готується зробити їй пропозицію, але ще не наважився сказати про це батькам.
Тимофій не прагне слави, хоча і став відомим завдяки новинам про врятованого генерала. У нього є достаток, але головне для нього — це спокій у серці та безпека рідних. Залишаючись вірним своїм переконанням, він служить не заради карʼєри, а щоб інші могли жити в мирі.
Його життєве кредо — “Тихо роби — голосно буде”.
