Ім’я: Владислав Степанюк (при народженні Никита Сокол)
Дата народження: 14 березня 1995 року
Місце народження: Миколаїв, Україна
Вік: 30 років
Зріст: 188 см
Вага: 90 кг
Колір очей: темно-карі
Волосся: темне, коротке
Місце проживання: Київ, Україна
Никита народився у звичайній миколаївській родині. Батько служив у ДСНС, мати працювала вчителькою української мови та літератури. Родина жила скромно, без зайвого пафосу, але з чіткими принципами. Батько змалку привчав його до дисципліни та відповідальності. У їхньому домі не було гучних промов про героїзм. Було просте правило: якщо можеш допомогти, допоможи.
У 2015 році під час масштабної пожежі в портовій зоні Миколаєва батько зник. Його визнали загиблим, однак тіло так і не було знайдено. Ця подія стала переломною. З того моменту Никита перестав бути безтурботним хлопцем. Він почав усвідомлювати, що світ набагато складніший і жорстокіший, ніж здавалося в дитинстві, а справедливість це не те, що дається за замовчуванням, а те, за що іноді доводиться платити занадто високу ціну.
Після школи Никита ступив до навчального підрозділу ДСНС. Рішення було усвідомленим. Він хотів продовжити справу батька і зрозуміти, що насправді означає бути рятувальником. Служба швидко зняла будь-які ілюзії. Пожежі, ДТП, обвали, нічні чергування. Робота вимагала витримки та холодного розуму. Кожен виїзд був іспитом на людяність та професіоналізм.
Під час однієї з пожеж у багатоповерхівці він виніс із задимленої квартири чоловіка. На виході стався обвал перекриття. Никита отримав травму голови, після якої залишився шрам над правою бровою. Ця мітка стала першим серйозним нагадуванням про небезпеку обраного шляху. Через рік загинув його напарник під час ліквідації наслідків обвалу на будівництві. Офіційні документи не відобразили порушень, хоча Никита знав, що техніка безпеки була грубо порушена керівництвом об'єкта. Його спроби домогтися розслідування та покарання винних не дали результату. Саме тоді в ньому з’явилося розуміння, що система часто захищає саму себе, а не тих, хто їй служить.
Після розчарування в системі ДСНС та болю, що не вщухав після втрати батька, хлопець відчув гостру потребу змінити своє життя докорінно. Прізвище Сокол тепер асоціювалося лише з трагедією 2015 року та нескінченними кабінетами чиновників, які закривали очі на правду. Ім'я Никита здавалося йому частиною того минулого життя, де він був безпорадним перед обличчям обставин.
Перед вступом до Збройних Сил України, він прийняв радикальне рішення -офіційно змінити документи. Він взяв дівоче прізвище матері -Степанюк, щоб символічно захистити її та розірвати зв'язок із минулими невдачами. Ім'я Владислав стало для нього внутрішнім маніфестом: тепер він сам керуватиме своєю долею та відповідатиме за свої вчинки під новим стягом. Це був спосіб позбутися тіні батька і почати свій власний шлях, де його судитимуть лише за його особисті заслуги, а не за сімейну історію.
У 2018 році Владислав звільнився з ДСНС і підписав контракт зі Збройними силами України. Його досвід рятувальника виявився безцінним у бойових умовах. Він умів діяти швидко, не втрачати самоконтроль і приймати рішення під колосальним тиском. Він знав, як витягти людину з-під завалів, як надати першу допомогу і як не піддаватися паніці, коли навколо все руйнується.
Під час однієї з ротацій його підрозділ потрапив під щільний артилерійський обстріл. Один із бійців був тяжко поранений і залишився на відкритій ділянці. Владислав, не вагаючись, кинувся на допомогу та евакуював його з-під вогню, отримавши під час цього уламкове поранення. Після тривалого лікування він знову повернувся до строю.
З початком повномасштабного вторгнення у 2022 році він одразу став до виконання бойових завдань. Київщина, південний напрямок, складні операції в умовах обмеженого зв’язку та постійної загрози з повітря. Під час однієї операції його група опинилася в майже повному оточенні. Через втрату зв’язку довелося діяти автономно. Владислав запропонував ризикований прорив у нічний час через густу лісосмугу. Його досвід орієнтування та холоднокровність дозволили вивести весь особовий склад без втрат, що стало справжнім дивом у тій ситуації.
Владислав часто згадує перші роки роботи в ДСНС. Як стояв під полум’ям і димом, відчуваючи на собі всю тяжкість відповідальності. Як кожне рішення могло коштувати чиєсь життя і як важко було відпускати тих, кого не вдалося врятувати. Ці спогади стали частиною його характеру, формували витримку і глибоке розуміння справжньої цінності людського життя. Він усвідомлює, що війна це не лише тактика, а й здатність залишатися людиною в нелюдських умовах.
Він пам’ятає кожен дрібний епізод, коли доводилося брати на себе відповідальність: рятування дітей із задимленої квартири, евакуація людей із обваленого будинку, важка робота на затоплених вулицях під час повені. Він знає, що будь-яка дрібниця може стати вирішальною, і навіть маленький крок у потрібний момент здатен врятувати чиєсь життя. Кожна така ситуація залишала відбиток на його душі, але й одночасно закріплювала відчуття власної сили і здатності контролювати хаос навколо себе.
Після переходу до ЗСУ він відчув, що справжній виклик ще попереду. Війна навчила його діяти максимально швидко і холоднокровно, робити вибір, від якого залежить не лише його власне життя, а й життя побратимів. Він пережив багато втрат, бачив смерть, яку неможливо було зупинити, і все одно продовжував рухатися вперед, попри втому та біль. Шрам над бровою постійно нагадує йому про той день, коли він стояв на межі та зробив правильний вибір на користь іншого.
У повномасштабному вторгненні 2022 року Владислав був серед тих, хто відразу встав на захист країни. Він виконував завдання в найгарячіших точках під постійною загрозою мін та артилерії. Його досвід рятувальника став у пригоді не раз: коли потрібно було евакуювати поранених з-під завалів зруйнованих будівель або знайти безпечний шлях через понівечену обстрілами місцевість.
Владислав проживає в Києві. Продовжує службу, віддаючи всього себе справі захисту держави. Підтримує зв’язок із колишніми колегами з ДСНС, вважаючи їх своїми братами по духу. Його життєвий шлях це послідовна вервечка складних, часом болючих рішень. Від рятувальника до професійного військового. Від особистої втрати до усвідомленої відповідальності за долю країни.
Для нього служба не є способом самоствердження чи отримання нагород. Це продовження того вибору, який він зробив ще в юності, коли вирішив не тікати від складних обставин, а йти туди, де він найбільше потрібен. Владислав активно планує в майбутньому допомагати ветеранам та рятувальникам, навчати молодь не лише технічним навичкам та тактиці, а й перш за все -моральній стійкості. Він мріє про день, коли більше людей зрозуміють, що справжня сила полягає не в грубій фізичній потужності, а в здатності зберігати спокій, приймати відповідальність і допомагати тим, хто опинився у смертельній небезпеці.
Він знає, що його шлях ще далеко не завершений. Попереду ще будуть випробування та, на жаль, нові втрати. Але він переконаний, що пройшовши через вогонь, біль і страх, людина стає сильнішою, готовою приймати найважчі рішення і завжди залишатися чесною з собою та оточуючими. Ця готовність до самопожертви визначає його сьогодення і його майбутнє. Він вірить, що будь-яка складність це можливість для внутрішнього росту, і що кожен, хто пройшов крізь пекло і не зламався, здатний стати прикладом для інших.
Його історія ще пишеться, але вже зараз вона демонструє, що життя це безперервна низка виборів. Вибір залишатися рятувальником у душі, вибір іти на війну, вибір допомагати навіть тоді, коли власних сил майже не лишилося кожен з цих кроків зробив його тим Владиславом Степанюком, яким він є сьогодні. Він не прагне слави, він прагне залишити по собі слід, який допоможе іншим стати впевненішими та сміливішими, незважаючи на жодні життєві обставини.
Дата народження: 14 березня 1995 року
Місце народження: Миколаїв, Україна
Вік: 30 років
Зріст: 188 см
Вага: 90 кг
Колір очей: темно-карі
Волосся: темне, коротке
Місце проживання: Київ, Україна
Походження та родина
У 2015 році під час масштабної пожежі в портовій зоні Миколаєва батько зник. Його визнали загиблим, однак тіло так і не було знайдено. Ця подія стала переломною. З того моменту Никита перестав бути безтурботним хлопцем. Він почав усвідомлювати, що світ набагато складніший і жорстокіший, ніж здавалося в дитинстві, а справедливість це не те, що дається за замовчуванням, а те, за що іноді доводиться платити занадто високу ціну.
Служба в ДСНС
Під час однієї з пожеж у багатоповерхівці він виніс із задимленої квартири чоловіка. На виході стався обвал перекриття. Никита отримав травму голови, після якої залишився шрам над правою бровою. Ця мітка стала першим серйозним нагадуванням про небезпеку обраного шляху. Через рік загинув його напарник під час ліквідації наслідків обвалу на будівництві. Офіційні документи не відобразили порушень, хоча Никита знав, що техніка безпеки була грубо порушена керівництвом об'єкта. Його спроби домогтися розслідування та покарання винних не дали результату. Саме тоді в ньому з’явилося розуміння, що система часто захищає саму себе, а не тих, хто їй служить.
Заміна імені та прізвища
Після розчарування в системі ДСНС та болю, що не вщухав після втрати батька, хлопець відчув гостру потребу змінити своє життя докорінно. Прізвище Сокол тепер асоціювалося лише з трагедією 2015 року та нескінченними кабінетами чиновників, які закривали очі на правду. Ім'я Никита здавалося йому частиною того минулого життя, де він був безпорадним перед обличчям обставин.
Перед вступом до Збройних Сил України, він прийняв радикальне рішення -офіційно змінити документи. Він взяв дівоче прізвище матері -Степанюк, щоб символічно захистити її та розірвати зв'язок із минулими невдачами. Ім'я Владислав стало для нього внутрішнім маніфестом: тепер він сам керуватиме своєю долею та відповідатиме за свої вчинки під новим стягом. Це був спосіб позбутися тіні батька і почати свій власний шлях, де його судитимуть лише за його особисті заслуги, а не за сімейну історію.
Перехід до військової служби
Під час однієї з ротацій його підрозділ потрапив під щільний артилерійський обстріл. Один із бійців був тяжко поранений і залишився на відкритій ділянці. Владислав, не вагаючись, кинувся на допомогу та евакуював його з-під вогню, отримавши під час цього уламкове поранення. Після тривалого лікування він знову повернувся до строю.
З початком повномасштабного вторгнення у 2022 році він одразу став до виконання бойових завдань. Київщина, південний напрямок, складні операції в умовах обмеженого зв’язку та постійної загрози з повітря. Під час однієї операції його група опинилася в майже повному оточенні. Через втрату зв’язку довелося діяти автономно. Владислав запропонував ризикований прорив у нічний час через густу лісосмугу. Його досвід орієнтування та холоднокровність дозволили вивести весь особовий склад без втрат, що стало справжнім дивом у тій ситуації.
Особисте життя та внутрішній світ
Владислав часто згадує перші роки роботи в ДСНС. Як стояв під полум’ям і димом, відчуваючи на собі всю тяжкість відповідальності. Як кожне рішення могло коштувати чиєсь життя і як важко було відпускати тих, кого не вдалося врятувати. Ці спогади стали частиною його характеру, формували витримку і глибоке розуміння справжньої цінності людського життя. Він усвідомлює, що війна це не лише тактика, а й здатність залишатися людиною в нелюдських умовах.
Він пам’ятає кожен дрібний епізод, коли доводилося брати на себе відповідальність: рятування дітей із задимленої квартири, евакуація людей із обваленого будинку, важка робота на затоплених вулицях під час повені. Він знає, що будь-яка дрібниця може стати вирішальною, і навіть маленький крок у потрібний момент здатен врятувати чиєсь життя. Кожна така ситуація залишала відбиток на його душі, але й одночасно закріплювала відчуття власної сили і здатності контролювати хаос навколо себе.
Після переходу до ЗСУ він відчув, що справжній виклик ще попереду. Війна навчила його діяти максимально швидко і холоднокровно, робити вибір, від якого залежить не лише його власне життя, а й життя побратимів. Він пережив багато втрат, бачив смерть, яку неможливо було зупинити, і все одно продовжував рухатися вперед, попри втому та біль. Шрам над бровою постійно нагадує йому про той день, коли він стояв на межі та зробив правильний вибір на користь іншого.
У повномасштабному вторгненні 2022 року Владислав був серед тих, хто відразу встав на захист країни. Він виконував завдання в найгарячіших точках під постійною загрозою мін та артилерії. Його досвід рятувальника став у пригоді не раз: коли потрібно було евакуювати поранених з-під завалів зруйнованих будівель або знайти безпечний шлях через понівечену обстрілами місцевість.
Станом на 2026 рік
Для нього служба не є способом самоствердження чи отримання нагород. Це продовження того вибору, який він зробив ще в юності, коли вирішив не тікати від складних обставин, а йти туди, де він найбільше потрібен. Владислав активно планує в майбутньому допомагати ветеранам та рятувальникам, навчати молодь не лише технічним навичкам та тактиці, а й перш за все -моральній стійкості. Він мріє про день, коли більше людей зрозуміють, що справжня сила полягає не в грубій фізичній потужності, а в здатності зберігати спокій, приймати відповідальність і допомагати тим, хто опинився у смертельній небезпеці.
Він знає, що його шлях ще далеко не завершений. Попереду ще будуть випробування та, на жаль, нові втрати. Але він переконаний, що пройшовши через вогонь, біль і страх, людина стає сильнішою, готовою приймати найважчі рішення і завжди залишатися чесною з собою та оточуючими. Ця готовність до самопожертви визначає його сьогодення і його майбутнє. Він вірить, що будь-яка складність це можливість для внутрішнього росту, і що кожен, хто пройшов крізь пекло і не зламався, здатний стати прикладом для інших.
Його історія ще пишеться, але вже зараз вона демонструє, що життя це безперервна низка виборів. Вибір залишатися рятувальником у душі, вибір іти на війну, вибір допомагати навіть тоді, коли власних сил майже не лишилося кожен з цих кроків зробив його тим Владиславом Степанюком, яким він є сьогодні. Він не прагне слави, він прагне залишити по собі слід, який допоможе іншим стати впевненішими та сміливішими, незважаючи на жодні життєві обставини.
