Котик Люціус Марцелл
Основна інформація:
Прізвище, ім’я, по батькові (ПІБ): Котик Люціус Андрійович
Стать: чоловіча
Мати: Котик Ірина Вікторівна, медична працівниця
Батько: Котик Марцелл Септимій, працював приватним підприємцем
Зріст і вага: 183 см / 84 кг
Дата народження: 21 березня 1980 року
Вік: 46 років
Місце народження: м. Макіївка, Україна
Національність: українець
Місце проживання: м. Київ, Україна
Хобі: музика, спорт
Сімейний стан: неодружений
Статура: атлетична
Колір очей: зелені
Зачіска: темне коротке волосся
Відмінні ознаки: татуювання на грудях і передпліччі
Дитинство
Народився і виріс у місті Макіївка в Донецькій області. Моє дитинство минуло досить звичайно: батьки працювали, я вчився. У школі вчився погано, не любив і часто прогулював, через це часто виникали конфлікти з батьками. У шкільні роки був бунтарем. Постійні бійки, так собі оцінки, прогули, все було. З навчанням було туго, через це змінив 4 школи і ледь доучився до кінця, чисто через терпіння вчителів. Але з часом затягнуло в один вид спорту, поки метався між школами, своїм характером і дисципліною, і серйозно захопився, це був май-тай. Займався досить довго, вийшов на КМС, та покинув спорт з двох причин. Причина була проста, мого тренера застрелили, тоді такі часи були, 90-ті, по-друге, у мене був перехідний вік і потрібно було думати, що робити далі.
Юність і служба в НПУ
Сидіти якось в офісі не хотілося, бо вже звик до активного способу життя завдяки спорту. Почав ловити себе на думці, що я занадто лінивий, і з цим потрібно щось робити. Стояв, вибирав між ДСНС і НПУ.
І мій вибір припав на НПУ, пішов до академії, після навчання вирішив переїхати до Харкова, навчання пройшло нормально, нічого особливого там не було, без жодних пригод.
Після переїзду влаштувався в Харкові в НПУ, почав свою службу з рядового і дослужився до молодшого лейтенанта, служба була різною.
Пам'ятаю свій перший серйозний виклик у поліції: ситуація виходила з-під контролю. Чекати підкріплення не було часу - я свідомо порушив протокол і почав діяти самостійно. Не оцінивши обстановку до кінця, втрутився занадто рано. У результаті конфлікт різко загострився - один із учасників отримав серйозні травми, і я чітко розумів, що це сталося через мою поспішність, а операцію довелося завершувати вже підкріпленню. Після цієї ситуації мене довго не відпускало. Постійно прокручував у голові той момент і ловив себе на думці, що тепер боюся знову помилитися. Не через догану - до цього звик, а через те, що ціна помилки може бути занадто високою. З того часу став більш обережним, менше довіряв іншим і частіше покладався тільки на себе. По факту завдання виконали, але мої дії визнали помилковими. Я порушив процедуру і, по суті, тільки ускладнив усе. Отримав догану, тимчасово відсторонили від виїздів і поставили під контроль керівництва. Тоді вперше усвідомив: іноді «правильне» рішення відрізняється від «законного». За свій вибір завжди доводиться відповідати. Після цього почав дивитися на все по-іншому, романтики більше не було, є тільки стрес, втома, тиск...
За 2,5 роки служби в НПУ дослужився до лейтенанта. У цей переломний час надійшла пропозиція про переведення в ДКВС на те саме звання і нову посаду. На посаду заступник начальника спецзагону «Циклон».
Служба в ДКВС
Хочу подякувати генералу ДКВС Дмитру Каперку, він багато чому мене навчив, дав багато досвіду. З часом у ДКВС мене призначили на нову посаду начальника СЗГ "Циклон", після успішної операції із затримання злочинця спільними діями з НПУ. Приблизно через три місяці роботи - почав проводити внутрішню та зовнішню реформу. Реформи призвели до таких змін: ССО «Циклон» став не тільки внутрішньою організацією, а й зовнішньою, яка допомагала в скрутні часи НПУ та СБУ. Реформи не завжди були успішними, але давали свій результат, не всі рішення залежали тільки від мене, часто остаточне рішення приймалося керівництвом. Інколи доводилося приймати рішення, які не всім подобалися, але інакше система просто не працювала б.
Після п'яти років служби в ДКВС за заслуги перед службою отримав звання полковника, працював багато, але стресу було менше. У мої обов'язки входило: набір людей після звання лейтенанта до ССО "Циклон", навчання, тренування, контроль роботи на блокпостах, робота з ОЗУ, ми працювали не тільки всередині, а й назовні.
Пам'ятаю, як тільки прийшов на службу. Якось між засудженими виникла загроза конфлікту; помітивши це, я втрутився в ситуацію ще до вибуху насильства. Хоча мені вдалося врятувати ситуацію й уникнути бунту, начальство в цей раз залишилось задоволене моїми діями - там отримав премію. І це лише одна з багатьох ситуацій.
Була ще одна ситуація, де я отримав поранення під час спецоперації зі звільнення заручників від терористів, у якій брала участь велика кількість спецслужб, від НПУ до ЗСУ, СБУ, ДКВС «Циклон».
Через 7 років Дмитро Каперко пішов на пенсію, і за результатами співбесіди з міністром МВС та Дмитром я отримав звання генерала ДКВС, це було рішення не тільки моє, багато залежало від керівництва. До моменту появи нового міністра МВС все працювало більш-менш. Ситуація різко змінилася.
У мене виник серйозний зовнішній і внутрішній конфлікт із міністром, оскільки цей пан дозволяв собі зловживати владою і робити те, що вважав за потрібне. Згодом трапилася історія з наказом «зверху», який викликав у мене великі сумніви щодо його законності та етики виконання. Зробив так, щоб виконати наказ і не порушити закон. Це призвело до перевірок, під час яких мені задавали досить складні питання. Не було впевненості, що це закінчиться без наслідків. Порушень виявлено не було, але я став значно обережнішим. Згодом все призвело до того, в якийсь момент я задумався про відставку, і в цей час мені надійшла пропозиція перевестися до СБУ на посаду полковника. Я погодився.
Служба в СБУ
Я перевівся до СБУ в Харкові, тут рівень відповідальності значно зріс. Кожне рішення вимагало максимальної рішучості, адже навіть незначна помилка вже не обмежувалася б доганою чи внутрішнім зауваженням - вона могла призвести до серйозних наслідків як для мене, так і для інших людей.
Працюючи над справами, пов'язаними з організованою злочинністю, я спочатку сприймав це як дивні збіги, але з часом стало зрозуміло - це вже не випадковість. Особливо насторожували зв'язки між представниками кримінального середовища та високопоставленими чиновниками, які, навпаки, мали протидіяти таким явищам. З'являлися нові деталі, докази, ситуація ставала складніша, ніж виглядала, підозрілі збіги, які не можна було ігнорувати. Саме після цього усе і почалось. Я почав виходити на зв’язки, які вели до людей, пов’язаних з керівництвом, з яким раніше був конфлікт, мав підозрілі зв'язки з Токсиком і Волковим.
Коли я почав більш детальне стеження, збір інформації, аналіз його дій, але не всі процеси були під моїм контролем. І коли я сформував справу з доказами та передав її своєму керівництву, мені відмовили у порушенні кримінальної справи. І почався непрямий тиск, який відчувався з різних боків: спочатку це були завуальовані натяки та «рекомендації» не заглиблюватися в окремі питання, пізніше - більш відкриті сигнали як на роботі, так і за її межами. Особливо від людей Волкова та Токсика. Ситуація поступово загострювалася, і в якийсь момент мене відсторонили від виконання обов'язків під формальним приводом «відновлення». Офіційно це виглядало як турбота про стан здоров'я і необхідність відпочинку, але фактично означало відсторонення від справ, над якими я працював. Саме в цей період дала про себе знати стара травма, яка раніше не створювала серйозних проблем, але на тлі стресу різко загострилася. Це ще більше ускладнило ситуацію, і довелось зосередитися не тільки на професійних питаннях, а й на собі.
Я вирішив для себе, що треба просто мовчки піти у відставку, бо зрозумів, що нічого не змінюю. Поїхав за кордон на лікування. Знаєте, після років постійної напруги опинитися в тиші було дуже дивно; спочатку навіть не знав, як використати свій вільний час. Але цей досвід допоміг мені переглянути свої погляди на життя, після всього пройденого починаєш цінувати простоту, спокій, нормальне спілкування без стресу чи напруги.
Повернення додому
Я повернувся в Україну і став простіше ставитися до речей: менше поспіху, менше зайвих конфліктів, більше холодної голови. Досвід залишився зі мною - почав краще розуміти як все працює. Помилок було багато, але я навчився доводити справи до кінця і відповідати за свої дії без виправдань. Зараз думаю про повернення на службу.
Вибір є - НПУ, СБУ або ДКВС. Але цього разу не поспішаю: важливо не просто повернутися, а зрозуміти, навіщо це робити і чи готовий я знову грати за тими ж правилами.
Зрозумів для себе, що я - не «хороший хлопець» і не «поганий». Я з категорії незручних.
Основна інформація:
Прізвище, ім’я, по батькові (ПІБ): Котик Люціус Андрійович
Стать: чоловіча
Мати: Котик Ірина Вікторівна, медична працівниця
Батько: Котик Марцелл Септимій, працював приватним підприємцем
Зріст і вага: 183 см / 84 кг
Дата народження: 21 березня 1980 року
Вік: 46 років
Місце народження: м. Макіївка, Україна
Національність: українець
Місце проживання: м. Київ, Україна
Хобі: музика, спорт
Сімейний стан: неодружений
Статура: атлетична
Колір очей: зелені
Зачіска: темне коротке волосся
Відмінні ознаки: татуювання на грудях і передпліччі
Дитинство
Народився і виріс у місті Макіївка в Донецькій області. Моє дитинство минуло досить звичайно: батьки працювали, я вчився. У школі вчився погано, не любив і часто прогулював, через це часто виникали конфлікти з батьками. У шкільні роки був бунтарем. Постійні бійки, так собі оцінки, прогули, все було. З навчанням було туго, через це змінив 4 школи і ледь доучився до кінця, чисто через терпіння вчителів. Але з часом затягнуло в один вид спорту, поки метався між школами, своїм характером і дисципліною, і серйозно захопився, це був май-тай. Займався досить довго, вийшов на КМС, та покинув спорт з двох причин. Причина була проста, мого тренера застрелили, тоді такі часи були, 90-ті, по-друге, у мене був перехідний вік і потрібно було думати, що робити далі.
Юність і служба в НПУ
Сидіти якось в офісі не хотілося, бо вже звик до активного способу життя завдяки спорту. Почав ловити себе на думці, що я занадто лінивий, і з цим потрібно щось робити. Стояв, вибирав між ДСНС і НПУ.
І мій вибір припав на НПУ, пішов до академії, після навчання вирішив переїхати до Харкова, навчання пройшло нормально, нічого особливого там не було, без жодних пригод.
Після переїзду влаштувався в Харкові в НПУ, почав свою службу з рядового і дослужився до молодшого лейтенанта, служба була різною.
Пам'ятаю свій перший серйозний виклик у поліції: ситуація виходила з-під контролю. Чекати підкріплення не було часу - я свідомо порушив протокол і почав діяти самостійно. Не оцінивши обстановку до кінця, втрутився занадто рано. У результаті конфлікт різко загострився - один із учасників отримав серйозні травми, і я чітко розумів, що це сталося через мою поспішність, а операцію довелося завершувати вже підкріпленню. Після цієї ситуації мене довго не відпускало. Постійно прокручував у голові той момент і ловив себе на думці, що тепер боюся знову помилитися. Не через догану - до цього звик, а через те, що ціна помилки може бути занадто високою. З того часу став більш обережним, менше довіряв іншим і частіше покладався тільки на себе. По факту завдання виконали, але мої дії визнали помилковими. Я порушив процедуру і, по суті, тільки ускладнив усе. Отримав догану, тимчасово відсторонили від виїздів і поставили під контроль керівництва. Тоді вперше усвідомив: іноді «правильне» рішення відрізняється від «законного». За свій вибір завжди доводиться відповідати. Після цього почав дивитися на все по-іншому, романтики більше не було, є тільки стрес, втома, тиск...
За 2,5 роки служби в НПУ дослужився до лейтенанта. У цей переломний час надійшла пропозиція про переведення в ДКВС на те саме звання і нову посаду. На посаду заступник начальника спецзагону «Циклон».
Служба в ДКВС
Хочу подякувати генералу ДКВС Дмитру Каперку, він багато чому мене навчив, дав багато досвіду. З часом у ДКВС мене призначили на нову посаду начальника СЗГ "Циклон", після успішної операції із затримання злочинця спільними діями з НПУ. Приблизно через три місяці роботи - почав проводити внутрішню та зовнішню реформу. Реформи призвели до таких змін: ССО «Циклон» став не тільки внутрішньою організацією, а й зовнішньою, яка допомагала в скрутні часи НПУ та СБУ. Реформи не завжди були успішними, але давали свій результат, не всі рішення залежали тільки від мене, часто остаточне рішення приймалося керівництвом. Інколи доводилося приймати рішення, які не всім подобалися, але інакше система просто не працювала б.
Після п'яти років служби в ДКВС за заслуги перед службою отримав звання полковника, працював багато, але стресу було менше. У мої обов'язки входило: набір людей після звання лейтенанта до ССО "Циклон", навчання, тренування, контроль роботи на блокпостах, робота з ОЗУ, ми працювали не тільки всередині, а й назовні.
Пам'ятаю, як тільки прийшов на службу. Якось між засудженими виникла загроза конфлікту; помітивши це, я втрутився в ситуацію ще до вибуху насильства. Хоча мені вдалося врятувати ситуацію й уникнути бунту, начальство в цей раз залишилось задоволене моїми діями - там отримав премію. І це лише одна з багатьох ситуацій.
Була ще одна ситуація, де я отримав поранення під час спецоперації зі звільнення заручників від терористів, у якій брала участь велика кількість спецслужб, від НПУ до ЗСУ, СБУ, ДКВС «Циклон».
Через 7 років Дмитро Каперко пішов на пенсію, і за результатами співбесіди з міністром МВС та Дмитром я отримав звання генерала ДКВС, це було рішення не тільки моє, багато залежало від керівництва. До моменту появи нового міністра МВС все працювало більш-менш. Ситуація різко змінилася.
У мене виник серйозний зовнішній і внутрішній конфлікт із міністром, оскільки цей пан дозволяв собі зловживати владою і робити те, що вважав за потрібне. Згодом трапилася історія з наказом «зверху», який викликав у мене великі сумніви щодо його законності та етики виконання. Зробив так, щоб виконати наказ і не порушити закон. Це призвело до перевірок, під час яких мені задавали досить складні питання. Не було впевненості, що це закінчиться без наслідків. Порушень виявлено не було, але я став значно обережнішим. Згодом все призвело до того, в якийсь момент я задумався про відставку, і в цей час мені надійшла пропозиція перевестися до СБУ на посаду полковника. Я погодився.
Служба в СБУ
Я перевівся до СБУ в Харкові, тут рівень відповідальності значно зріс. Кожне рішення вимагало максимальної рішучості, адже навіть незначна помилка вже не обмежувалася б доганою чи внутрішнім зауваженням - вона могла призвести до серйозних наслідків як для мене, так і для інших людей.
Працюючи над справами, пов'язаними з організованою злочинністю, я спочатку сприймав це як дивні збіги, але з часом стало зрозуміло - це вже не випадковість. Особливо насторожували зв'язки між представниками кримінального середовища та високопоставленими чиновниками, які, навпаки, мали протидіяти таким явищам. З'являлися нові деталі, докази, ситуація ставала складніша, ніж виглядала, підозрілі збіги, які не можна було ігнорувати. Саме після цього усе і почалось. Я почав виходити на зв’язки, які вели до людей, пов’язаних з керівництвом, з яким раніше був конфлікт, мав підозрілі зв'язки з Токсиком і Волковим.
Коли я почав більш детальне стеження, збір інформації, аналіз його дій, але не всі процеси були під моїм контролем. І коли я сформував справу з доказами та передав її своєму керівництву, мені відмовили у порушенні кримінальної справи. І почався непрямий тиск, який відчувався з різних боків: спочатку це були завуальовані натяки та «рекомендації» не заглиблюватися в окремі питання, пізніше - більш відкриті сигнали як на роботі, так і за її межами. Особливо від людей Волкова та Токсика. Ситуація поступово загострювалася, і в якийсь момент мене відсторонили від виконання обов'язків під формальним приводом «відновлення». Офіційно це виглядало як турбота про стан здоров'я і необхідність відпочинку, але фактично означало відсторонення від справ, над якими я працював. Саме в цей період дала про себе знати стара травма, яка раніше не створювала серйозних проблем, але на тлі стресу різко загострилася. Це ще більше ускладнило ситуацію, і довелось зосередитися не тільки на професійних питаннях, а й на собі.
Я вирішив для себе, що треба просто мовчки піти у відставку, бо зрозумів, що нічого не змінюю. Поїхав за кордон на лікування. Знаєте, після років постійної напруги опинитися в тиші було дуже дивно; спочатку навіть не знав, як використати свій вільний час. Але цей досвід допоміг мені переглянути свої погляди на життя, після всього пройденого починаєш цінувати простоту, спокій, нормальне спілкування без стресу чи напруги.
Повернення додому
Вибір є - НПУ, СБУ або ДКВС. Але цього разу не поспішаю: важливо не просто повернутися, а зрозуміти, навіщо це робити і чи готовий я знову грати за тими ж правилами.
Зрозумів для себе, що я - не «хороший хлопець» і не «поганий». Я з категорії незручних.
Останнє редагування:
