Дитинство в тіні київських каштанів
Київ зразка другої половини дев'яностих років минулого століття був дивовижним, гомінким та затишним містом, де старі радянські традиції стрімко перепліталися з капіталістичним духом нової епохи. Саме в цей переломний історичний період, у 1996 році, в самому центрі української столиці, народився Юрій Макарен. Хлопчику пощастило з’явитися на світ у родині, яка за мірками того часу належала до вищої інтелігенції та державної еліти, тому слово «дефіцит» чи фінансові труднощі в їхньому домі ніколи не звучали. Його батько, сильний та вольовий чоловік із залізними принципами, впевнено й стрімко піднімався по кар’єрних сходах у центральному апараті Національної поліції України. Дідусь Юрія був легендарною постаттю — полковником старої міліцейської школи, який пройшов десятки складних кримінальних розслідувань і мав беззаперечний авторитет серед колег. Мати Юрка, витончена жінка з аналітичним розумом та залізною витримкою, очолювала один із ключових профільних департаментів у Міністерстві охорони здоров'я України.
Незважаючи на високий соціальний статус батьків, наявність службового автомобіля, великої квартири на Печерську та можливість отримувати найкращі закордонні речі й іграшки за першим своїм покликом, Юра не виріс розбещеним чи зарозумілим «мажором». Навпаки, вихований на довгих вечірніх розповідях діда про офіцерську честь, чоловічу гідність і справедливість, а також на маминих розповідях про найвищу цінність людського життя та здоров’я, хлопець змалечку мав неймовірно загострене почуття справедливості. Якщо у дворі чи на шкільному стадіоні хтось намагався образити слабших, Юра завжди без вагань втручався у конфлікт, абсолютно не піклуючись про те, що може забруднити чи порвати дорогий брендовий одяг. Його особисті кишенькові гроші, які батьки давали йому у великій кількості, набагато частіше витрачалися на солодощі, соки та морозиво для всієї великої дворової компанії, аніж на якісь власні егоїстичні забаганки.
Приблизно з підліткового віку в характері Юрія почав яскраво виявлятися природний, непохитний лідерський хист. Однолітки щиро поважали Юрка за його унікальне вміння завжди тримати слово, захищати своїх і вирішувати будь-які складні підліткові суперечки виключно мирним, дипломатичним шляхом. Бачачи такий очевидний аналітичний склад розуму, спокійну вдачу та зальний характер сина, сімейна рада Макаренів визначила його майбутній життєвий шлях однозначно і без жодних вагань — престижний юридичний ліцей із посиленою правовою підготовкою. Батько щиро мріяв у майбутньому побачити свого сина в генеральських погонах, та й сам Юра був абсолютно не проти продовжити славну сімейну династію правоохоронців. Юність хлопця минала між серйозною підготовкою до численних іспитів, першими вечірніми прогулянками вздовж величного Дніпра, розбитими в палких бійках кулаками, які він ховав від мами, та першим ніжним, але ще занадто наївним шкільним коханням. Юра дорослішав дуже швидко, щодня вбираючи в себе безцінний життєвий досвід великого мегаполісу.
[II] Гартування характеру та перші втрати
Першим по-справжньому серйозним, нищівним життєвим ударом для молодого хлопця стала раптова смерть його улюбленого дідуся. Людина, яка була для Юрія головним життєвим взірцем, моральним орієнтиром та найкращим порадником, пішла з життя тихо, уві сні, але залишила по собі величезну, нічим не заповнену пустку в душі юнака. Тоді Юра вперше в житті по-справжньому плакав — гірко, навзрид, але ховаючи свої сльози від згорьованої матері, як і личить справжньому дорослому чоловікові. На могилі діда він подумки загартував міцну, непорушну обіцянку: у майбутньому стати саме такою людиною, якою старий полковник міг би щиро пишатися, дивлячись на свого онука з небес.
Подальше навчання в престижному університеті на юридичному факультеті лише підтвердило великі амбіції Юрія Макарена. Проте, окрім нудних юридичних кодексів, цивільного права та кримінального процесу, Юрія нестримно тягнуло до практичних, прикладних військових дисциплін. Кафедра військової підготовки в університеті дуже швидко стала його найулюбленішим місцем проведення часу. Вогнепальна зброя перетворилася на його справжню пристрасть: Юра досконало, до найменших деталей вивчив технічні характеристики та будову більшості видів сучасних вітчизняних та закордонних пістолетів, гвинтівок та автоматів. Спільні вихідні дні з батьком у спеціалізованому стрілецькому тирі на околиці Києва стали важливою сімейною традицією, де хлопець демонстрував вражаючі результати зі стрільби.
Він будував чіткі, детальні та цілком реалістичні плани на власне майбутнє — вступ до аспірантури, робота в органах досудового розслідування, стрімка та чесна кар'єра. Усе його життя було розраховано буквально до найменших дрібниць. Проте стабільне, звичне та безпечне київське життя в один момент розлетілося на дрібні друзки весною 2014 року. Трагічні події на сході країни змусили тисячі молодих хлопців відкласти товсті університетські підручники і взяти до рук справжню зброю. Юра Макарен не вагався ні хвилини, розуміючи, де зараз його місце.
[III] Вогняне хрещення на передовій
Квітень 2014 року остаточно і безповоротно перекреслив усе його мирне минуле життя. Юрій, якому на той момент лише нещодавно виповнилося вісімнадцять років, таємно від батьків підписав контракт із одним із перших добровольчих батальйонів, що формувалися для захисту територіальної цілісності держави. Замість затишних, сонячних київських кав'ярень та студентських авдиторій — сирі окопи, брудні бліндажі, постійний, оглушливий гуркіт ворожої важкої артилерії та пронизливий свист куль над головою. Жорстока війна неймовірно швидко змила з юнака весь його колишній романтизм. Але найстрашніший, нищівний удар чекав на Юрія попереду. Його батько, який за лінією НПУ координував роботу правоохоронних підрозділів безпосередньо біля лінії бойового зіткнення, та мати, що очолювала спеціальну медичну місію евакуації поранених від МОЗ, під час виконання службових обов’язків потрапили під цілеспрямований, запеклий обстріл ворожих градів. Батько Юрія загинув на місці, до останнього подиху прикриваючи своїм тілом поранених підлеглих, а поранену матір у хаосі бою забрали до полону ворожі терористичні угруповання.
Того страшного дня колишній світлий, життєрадісний і добрий хлопець Юра Макарен назавжди помер. На його місце прийшов абсолютно інший — безжальний, мовчазний та холоднокровний боєць із промовистим позивним «Акела». Більше не було щирих посмішок, у його душі залишилася лише глибока, всепоглинаюча лють і непереборне бажання помститися ворогам за свою знищену родину та розтоптане щастя. Під час запеклих, кривавих штурмів у Донецькій області «Акела» воював на самому злеті людських можливостей, дивуючи досвідчених побратимів своєю відвагою та презирством до смерті. Проте під час чергового бойового виходу його розвідувальна група потрапила у щільну ворожу засідку. Кулі прошили ліву руку та плече Юрія, роздробивши кістку. Стікаючи гарячою кров'ю в напівзруйнованому артилерією бліндажі, він продовжував відстрілюватися від наступаючого ворога до останнього патрона в магазині, подумки прощаючись із життям.
Коли свідомість уже майже повністю згасла від критичної втрати крові, крізь суцільну стіну щільного вогню прорвалася евакуаційна бронегрупа батальйону «Архангел». Поранену команду Юрія буквально в останній момент вирвали з лап смерті. Дорога до військового госпіталю в Дніпро, а потім і подальша складна евакуація назад до Києва була суцільним вогняним пеклом: автівку постійно обстрілювали з мінометів, водій дивом маневрував по вщент розбитих дорогах під постійними вибухами снарядів. Засинаючи від страшної перевтоми, Юра бачив перед очима лише червону заграву нічних пожеж і обличчя своїх загиблих побратимів, які залишилися лежати на полі бою. Він просто хотів, щоб цей нестерпний фізичний та душевний біль нарешті припинився бодай на мить.
[IV] Повернення з попелу та нова надія
З того жахливого моменту минуло довгих чотири роки важкої реабілітації та спроб повернутися до нормального людського існування. На дворі впевнено панував 2018 рік, і Юрій Макарен тепер — один із найефективніших, найдосвідченіших та найуспішніших слідчих у Головному Слідчому Управлінні міста Києва. Жорстока війна залишила по собі глибокі, помітні шрами на його міцному тілі та вічну кригу в очах, але так і не змогла остаточно зламати його внутрішній моральний стрижень. Колеги по службі знали його як дуже замкнутого, серйозного, неймовірно дисциплінованого та принципового офіцера, який ніколи в житті не брав хабарів, зневажав корупцію і завжди впевнено доводив до логічного кінця найскладніші, найзаплутаніші кримінальні справи проти організованих злочинних угруповань та авторитетів кримінального світу.
Потрапити на службу до елітного підрозділу ГСУ Юрію допоміг щасливий випадок: ще під час тривалого лікування в київському військовому шпиталі його унікальні аналітичні здібності, чітку логіку та вміння бачити деталі помітив керівник управління, який особисто відвідував поранених бійців. Довершена юридична освіта, отримана раніше, та реальний військовий досвід відкрили перед Юрієм двері на службу в органи внутрішніх справ. Поступово його життя почало повільно повертатися у спокійне, мирне русло. Важка, виснажлива служба забирала майже весь вільний час, але саме вона щодня рятувала Юрія від важких нічних кошмарів та привидів минулого.
Невдовзі в житті Юрія відбулася доленосна подія — він зустрів чудову дівчину, яка абсолютно не злякалася його важкого, замкнутого характеру, постійної зайнятості на нічних чергуваннях та видимого душевного болю. Вона виявилася надзвичайно чуйною та терплячою, і з часом змогла акуратно розгледіти за суворою маскою крижаного слідчого того самого доброго, щирого та шляхетного хлопця з Печерська, яким він був колись у дитинстві. Вони закохалися, згодом зіграли скромне весілля, одружилися, придбали власну затишну квартиру в новобудові та повністю облаштували свій сімейний побут. Здавалося, що «Акела» нарешті знайшов свій спокійний, тихий притулок після багатьох років штормів, а його трагічне минуле назавжди залишилося в пильних архівах під грифом «таємно». Проте примхлива доля готувала для нього новий, ще більш шокуючий та небезпечний сюжетний поворот.
[V] Привид із минулого та фатальний лист
Це був звичайнісінький, прохолодний вечір вівторка. Юрій Макарен повільно повертався додому після чергового багатогодинного, виснажливого допиту підозрюваного, тримаючи в руках великий пакунок із продуктами для смачної вечері з коханою дружиною. На чистому автоматі, за старою звичкою зазирнувши до своєї металевої поштової скриньки у під’їзді, він несподівано витягнув звідти самотній, акуратний конверт із дуже цупкого, дорогого паперу. На ньому не було жодної звичної адреси отримувача, жодних поштових штампів чи марок. Лише одне-єдине слово на звороті, написане до болю знайомим, каліграфічним з дитинства маминим похилим почерком: *«Юрчику»*.
У цей момент час навколо Юрія ніби повністю зупинився. Звичний щоденний шум вечірнього Києва миттєво зник, перетворившись на глуху тишу. Залізний, загартований боями та кримінальними розслідуваннями поліцейський, який за роки своєї служби бачив десятки трупів, жахливих аварій та найжорстокіших злочинців, раптом відчув, як його міцні ноги стають ватяними, а по спині пробігає крижаний, липкий піт. Тремтячими пальцями, які ніколи не хибили під час стрільби, він поспіхом розірвав конверт прямо біля ліфта. Всередині лежала одна свіжа, якісна фотографія: на ній його рідна мати, помітно постаріла, з сивиною у волоссі, але абсолютно жива, сиділа на стільці в якомусь закритому напівпідвальному приміщенні, тримаючи в руках свіжий випуск сьогоднішньої київської газети. На звороті цієї фотокартки був короткий, чіткий текст, акуратно надрукований на старій друкарській машинці:
> «Вона все ще дихає і сподівається на порятунок, Юро. Але це триватиме дуже ненадовго, якщо ти негайно не згадаєш, чий ти син і перед ким у боргу. У тебе є рівно 48 годин, щоб особисто приїхати за координатами, вказаними на звороті цього знімка. Ти повинен з’явитися один, без супроводу своїх колег з поліції, без плану затримання та без зайвих дурних думок у голові. Повністю вимкни свій мобільний телефон, якщо справді хочеш побачити її живою бодай ще один раз».
>
Юра діяв миттєво, на чистих, відточених роками військових та поліцейських рефлексах. Стрімко забігши до своєї квартири, він не сказав здивованій дружині нічого конкретного — лише мовчки обійняв її, поцілував і залишив на кухонному столі короткі, поспіхом написані рядки: *«Поїхав на термінове затримання небезпечного злочинця, буду повністю без зв'язку декілька днів. Не хвилюйся за мене, я обов'язково повернуся. Я дуже сильно кохаю тебе»*.
За наступну хвилину він уже ретельно перевіряв набої у своєму нагородному пістолеті Форт, швидко кидав у чорний тактичний рюкзак запасні магазини, ліхтарик, ніж, аптечку та спускався на швидкісному ліфті до підземного паркінгу будинку. Завівши потужний двигун свого автомобіля, Юрій дістав із телефона SIM-карту, безжально переламав її навпіл двома пальцями і просто викинув у відкрите вікно на асфальт. Попереду на нього чекала довга нічна дорога в повну, небезпечну невідомість, де десь у темряві на «Акелу» чекала остання, вирішальна і найголовніша битва в усьому його житті — битва
за життя рідної матері.
Київ зразка другої половини дев'яностих років минулого століття був дивовижним, гомінким та затишним містом, де старі радянські традиції стрімко перепліталися з капіталістичним духом нової епохи. Саме в цей переломний історичний період, у 1996 році, в самому центрі української столиці, народився Юрій Макарен. Хлопчику пощастило з’явитися на світ у родині, яка за мірками того часу належала до вищої інтелігенції та державної еліти, тому слово «дефіцит» чи фінансові труднощі в їхньому домі ніколи не звучали. Його батько, сильний та вольовий чоловік із залізними принципами, впевнено й стрімко піднімався по кар’єрних сходах у центральному апараті Національної поліції України. Дідусь Юрія був легендарною постаттю — полковником старої міліцейської школи, який пройшов десятки складних кримінальних розслідувань і мав беззаперечний авторитет серед колег. Мати Юрка, витончена жінка з аналітичним розумом та залізною витримкою, очолювала один із ключових профільних департаментів у Міністерстві охорони здоров'я України.
Незважаючи на високий соціальний статус батьків, наявність службового автомобіля, великої квартири на Печерську та можливість отримувати найкращі закордонні речі й іграшки за першим своїм покликом, Юра не виріс розбещеним чи зарозумілим «мажором». Навпаки, вихований на довгих вечірніх розповідях діда про офіцерську честь, чоловічу гідність і справедливість, а також на маминих розповідях про найвищу цінність людського життя та здоров’я, хлопець змалечку мав неймовірно загострене почуття справедливості. Якщо у дворі чи на шкільному стадіоні хтось намагався образити слабших, Юра завжди без вагань втручався у конфлікт, абсолютно не піклуючись про те, що може забруднити чи порвати дорогий брендовий одяг. Його особисті кишенькові гроші, які батьки давали йому у великій кількості, набагато частіше витрачалися на солодощі, соки та морозиво для всієї великої дворової компанії, аніж на якісь власні егоїстичні забаганки.
Приблизно з підліткового віку в характері Юрія почав яскраво виявлятися природний, непохитний лідерський хист. Однолітки щиро поважали Юрка за його унікальне вміння завжди тримати слово, захищати своїх і вирішувати будь-які складні підліткові суперечки виключно мирним, дипломатичним шляхом. Бачачи такий очевидний аналітичний склад розуму, спокійну вдачу та зальний характер сина, сімейна рада Макаренів визначила його майбутній життєвий шлях однозначно і без жодних вагань — престижний юридичний ліцей із посиленою правовою підготовкою. Батько щиро мріяв у майбутньому побачити свого сина в генеральських погонах, та й сам Юра був абсолютно не проти продовжити славну сімейну династію правоохоронців. Юність хлопця минала між серйозною підготовкою до численних іспитів, першими вечірніми прогулянками вздовж величного Дніпра, розбитими в палких бійках кулаками, які він ховав від мами, та першим ніжним, але ще занадто наївним шкільним коханням. Юра дорослішав дуже швидко, щодня вбираючи в себе безцінний життєвий досвід великого мегаполісу.
[II] Гартування характеру та перші втрати
Першим по-справжньому серйозним, нищівним життєвим ударом для молодого хлопця стала раптова смерть його улюбленого дідуся. Людина, яка була для Юрія головним життєвим взірцем, моральним орієнтиром та найкращим порадником, пішла з життя тихо, уві сні, але залишила по собі величезну, нічим не заповнену пустку в душі юнака. Тоді Юра вперше в житті по-справжньому плакав — гірко, навзрид, але ховаючи свої сльози від згорьованої матері, як і личить справжньому дорослому чоловікові. На могилі діда він подумки загартував міцну, непорушну обіцянку: у майбутньому стати саме такою людиною, якою старий полковник міг би щиро пишатися, дивлячись на свого онука з небес.
Подальше навчання в престижному університеті на юридичному факультеті лише підтвердило великі амбіції Юрія Макарена. Проте, окрім нудних юридичних кодексів, цивільного права та кримінального процесу, Юрія нестримно тягнуло до практичних, прикладних військових дисциплін. Кафедра військової підготовки в університеті дуже швидко стала його найулюбленішим місцем проведення часу. Вогнепальна зброя перетворилася на його справжню пристрасть: Юра досконало, до найменших деталей вивчив технічні характеристики та будову більшості видів сучасних вітчизняних та закордонних пістолетів, гвинтівок та автоматів. Спільні вихідні дні з батьком у спеціалізованому стрілецькому тирі на околиці Києва стали важливою сімейною традицією, де хлопець демонстрував вражаючі результати зі стрільби.
Він будував чіткі, детальні та цілком реалістичні плани на власне майбутнє — вступ до аспірантури, робота в органах досудового розслідування, стрімка та чесна кар'єра. Усе його життя було розраховано буквально до найменших дрібниць. Проте стабільне, звичне та безпечне київське життя в один момент розлетілося на дрібні друзки весною 2014 року. Трагічні події на сході країни змусили тисячі молодих хлопців відкласти товсті університетські підручники і взяти до рук справжню зброю. Юра Макарен не вагався ні хвилини, розуміючи, де зараз його місце.
[III] Вогняне хрещення на передовій
Квітень 2014 року остаточно і безповоротно перекреслив усе його мирне минуле життя. Юрій, якому на той момент лише нещодавно виповнилося вісімнадцять років, таємно від батьків підписав контракт із одним із перших добровольчих батальйонів, що формувалися для захисту територіальної цілісності держави. Замість затишних, сонячних київських кав'ярень та студентських авдиторій — сирі окопи, брудні бліндажі, постійний, оглушливий гуркіт ворожої важкої артилерії та пронизливий свист куль над головою. Жорстока війна неймовірно швидко змила з юнака весь його колишній романтизм. Але найстрашніший, нищівний удар чекав на Юрія попереду. Його батько, який за лінією НПУ координував роботу правоохоронних підрозділів безпосередньо біля лінії бойового зіткнення, та мати, що очолювала спеціальну медичну місію евакуації поранених від МОЗ, під час виконання службових обов’язків потрапили під цілеспрямований, запеклий обстріл ворожих градів. Батько Юрія загинув на місці, до останнього подиху прикриваючи своїм тілом поранених підлеглих, а поранену матір у хаосі бою забрали до полону ворожі терористичні угруповання.
Того страшного дня колишній світлий, життєрадісний і добрий хлопець Юра Макарен назавжди помер. На його місце прийшов абсолютно інший — безжальний, мовчазний та холоднокровний боєць із промовистим позивним «Акела». Більше не було щирих посмішок, у його душі залишилася лише глибока, всепоглинаюча лють і непереборне бажання помститися ворогам за свою знищену родину та розтоптане щастя. Під час запеклих, кривавих штурмів у Донецькій області «Акела» воював на самому злеті людських можливостей, дивуючи досвідчених побратимів своєю відвагою та презирством до смерті. Проте під час чергового бойового виходу його розвідувальна група потрапила у щільну ворожу засідку. Кулі прошили ліву руку та плече Юрія, роздробивши кістку. Стікаючи гарячою кров'ю в напівзруйнованому артилерією бліндажі, він продовжував відстрілюватися від наступаючого ворога до останнього патрона в магазині, подумки прощаючись із життям.
Коли свідомість уже майже повністю згасла від критичної втрати крові, крізь суцільну стіну щільного вогню прорвалася евакуаційна бронегрупа батальйону «Архангел». Поранену команду Юрія буквально в останній момент вирвали з лап смерті. Дорога до військового госпіталю в Дніпро, а потім і подальша складна евакуація назад до Києва була суцільним вогняним пеклом: автівку постійно обстрілювали з мінометів, водій дивом маневрував по вщент розбитих дорогах під постійними вибухами снарядів. Засинаючи від страшної перевтоми, Юра бачив перед очима лише червону заграву нічних пожеж і обличчя своїх загиблих побратимів, які залишилися лежати на полі бою. Він просто хотів, щоб цей нестерпний фізичний та душевний біль нарешті припинився бодай на мить.
[IV] Повернення з попелу та нова надія
З того жахливого моменту минуло довгих чотири роки важкої реабілітації та спроб повернутися до нормального людського існування. На дворі впевнено панував 2018 рік, і Юрій Макарен тепер — один із найефективніших, найдосвідченіших та найуспішніших слідчих у Головному Слідчому Управлінні міста Києва. Жорстока війна залишила по собі глибокі, помітні шрами на його міцному тілі та вічну кригу в очах, але так і не змогла остаточно зламати його внутрішній моральний стрижень. Колеги по службі знали його як дуже замкнутого, серйозного, неймовірно дисциплінованого та принципового офіцера, який ніколи в житті не брав хабарів, зневажав корупцію і завжди впевнено доводив до логічного кінця найскладніші, найзаплутаніші кримінальні справи проти організованих злочинних угруповань та авторитетів кримінального світу.
Потрапити на службу до елітного підрозділу ГСУ Юрію допоміг щасливий випадок: ще під час тривалого лікування в київському військовому шпиталі його унікальні аналітичні здібності, чітку логіку та вміння бачити деталі помітив керівник управління, який особисто відвідував поранених бійців. Довершена юридична освіта, отримана раніше, та реальний військовий досвід відкрили перед Юрієм двері на службу в органи внутрішніх справ. Поступово його життя почало повільно повертатися у спокійне, мирне русло. Важка, виснажлива служба забирала майже весь вільний час, але саме вона щодня рятувала Юрія від важких нічних кошмарів та привидів минулого.
Невдовзі в житті Юрія відбулася доленосна подія — він зустрів чудову дівчину, яка абсолютно не злякалася його важкого, замкнутого характеру, постійної зайнятості на нічних чергуваннях та видимого душевного болю. Вона виявилася надзвичайно чуйною та терплячою, і з часом змогла акуратно розгледіти за суворою маскою крижаного слідчого того самого доброго, щирого та шляхетного хлопця з Печерська, яким він був колись у дитинстві. Вони закохалися, згодом зіграли скромне весілля, одружилися, придбали власну затишну квартиру в новобудові та повністю облаштували свій сімейний побут. Здавалося, що «Акела» нарешті знайшов свій спокійний, тихий притулок після багатьох років штормів, а його трагічне минуле назавжди залишилося в пильних архівах під грифом «таємно». Проте примхлива доля готувала для нього новий, ще більш шокуючий та небезпечний сюжетний поворот.
[V] Привид із минулого та фатальний лист
Це був звичайнісінький, прохолодний вечір вівторка. Юрій Макарен повільно повертався додому після чергового багатогодинного, виснажливого допиту підозрюваного, тримаючи в руках великий пакунок із продуктами для смачної вечері з коханою дружиною. На чистому автоматі, за старою звичкою зазирнувши до своєї металевої поштової скриньки у під’їзді, він несподівано витягнув звідти самотній, акуратний конверт із дуже цупкого, дорогого паперу. На ньому не було жодної звичної адреси отримувача, жодних поштових штампів чи марок. Лише одне-єдине слово на звороті, написане до болю знайомим, каліграфічним з дитинства маминим похилим почерком: *«Юрчику»*.
У цей момент час навколо Юрія ніби повністю зупинився. Звичний щоденний шум вечірнього Києва миттєво зник, перетворившись на глуху тишу. Залізний, загартований боями та кримінальними розслідуваннями поліцейський, який за роки своєї служби бачив десятки трупів, жахливих аварій та найжорстокіших злочинців, раптом відчув, як його міцні ноги стають ватяними, а по спині пробігає крижаний, липкий піт. Тремтячими пальцями, які ніколи не хибили під час стрільби, він поспіхом розірвав конверт прямо біля ліфта. Всередині лежала одна свіжа, якісна фотографія: на ній його рідна мати, помітно постаріла, з сивиною у волоссі, але абсолютно жива, сиділа на стільці в якомусь закритому напівпідвальному приміщенні, тримаючи в руках свіжий випуск сьогоднішньої київської газети. На звороті цієї фотокартки був короткий, чіткий текст, акуратно надрукований на старій друкарській машинці:
> «Вона все ще дихає і сподівається на порятунок, Юро. Але це триватиме дуже ненадовго, якщо ти негайно не згадаєш, чий ти син і перед ким у боргу. У тебе є рівно 48 годин, щоб особисто приїхати за координатами, вказаними на звороті цього знімка. Ти повинен з’явитися один, без супроводу своїх колег з поліції, без плану затримання та без зайвих дурних думок у голові. Повністю вимкни свій мобільний телефон, якщо справді хочеш побачити її живою бодай ще один раз».
>
Юра діяв миттєво, на чистих, відточених роками військових та поліцейських рефлексах. Стрімко забігши до своєї квартири, він не сказав здивованій дружині нічого конкретного — лише мовчки обійняв її, поцілував і залишив на кухонному столі короткі, поспіхом написані рядки: *«Поїхав на термінове затримання небезпечного злочинця, буду повністю без зв'язку декілька днів. Не хвилюйся за мене, я обов'язково повернуся. Я дуже сильно кохаю тебе»*.
За наступну хвилину він уже ретельно перевіряв набої у своєму нагородному пістолеті Форт, швидко кидав у чорний тактичний рюкзак запасні магазини, ліхтарик, ніж, аптечку та спускався на швидкісному ліфті до підземного паркінгу будинку. Завівши потужний двигун свого автомобіля, Юрій дістав із телефона SIM-карту, безжально переламав її навпіл двома пальцями і просто викинув у відкрите вікно на асфальт. Попереду на нього чекала довга нічна дорога в повну, небезпечну невідомість, де десь у темряві на «Акелу» чекала остання, вирішальна і найголовніша битва в усьому його житті — битва
за життя рідної матері.
