Дитинство
Станіслав Романович Коломойський народився 14 серпня 2000 р. у м. Дніпро. Мати, Олеся Станіслава, була працівником Служби Безпеки України і мала звання капітана, а батько, Роман, був міським головою м. Дніпра. З раннього віку Станіслав пішов до садочка, де мав багато друзів. Вже з дитинства його цікавила робота матері, і в майбутньому він хотів стати працівником Служби Безпеки, але батькові це дуже не подобалося, бо батько хотів, щоб Станіслав пішов в юридичний фах. Проте він мав надію, що це лише через те, що Станіслав ще малий, і коли він підросте, він змінить свою думку та піде в юридичний.
З часом настав час йти в школу, але Станіслав не був готовий, оскільки батьки дуже багато працювали і навіть не мали часу підготувати його до школи. Згодом вони попросили мамину подругу допомогти йому у навчанні. Але через те, що ось-ось починався набір до школи, Станіслав це пропустив, і йому довелося продовжувати ходити до садочка. В дитячому садочку його вважали найрозумнішим, оскільки він вже міг читати, писати навіть додавати. Але одного разу в садочку сталася бійка, під час якої Станіслав дуже сильно побив однолітка, і його вигнали з садочка. Проте це сталося не просто так, а через те, що перед бійкою той хлопець образив Станіслава та його друзів. Пояснивши це батькам, вони не сварили його, а знайшли новий садочок, куди він ходив лише три місяці, після чого нарешті почав ходити до першого класу.
Юність
Станіслав навчався дуже добре, але це було не довго, бо після 5 класу Станіслав не хотів навчатися. Його нічого не цікавило, окрім комп'ютерних ігор. Після чого батьки розлютилися, і батько розбив комп'ютер. Станіслав розлютився та пішов з дому до бабусі і попросив не розповідати батькам, що він тут. Бабуся послухала Станіслава та з любов'ю до нього погодилася не розповідати батькам. Він жив в бабусі 2 роки, але одного разу, коли Станіслав повертався зі школи, біля школи його зустрів батько та вибачився. З цього моменту Станіслав знову почав жити вдома. Йому купили новий комп'ютер, але з умовою, що він буде добре навчатися. Станіслав погодився на ці умови.
Ось вже Станіслав пішов до 11 класу і почав задумуватися над майбутньою професією. Але все ж Станіслав хотів піти по стопам матері в Службу Безпеки, але це було до одного моменту. У 11 класі у Станіслава з'явився найкращий друг, Кирило, і він запропонував Станіславу піти з ним до Державно-кримінальної виконавчої служби. Він сказав, що там його батько займає посаду Полковника і дуже легко їх працевлаштує. Станіслав погодився. Ось вже випускний і закінчення 11 класу. Станіслав відучився в університеті та хоче йти до ДКВС, але батько ще намагався його відговорити та говорив, щоб той йшов до нього в Міську Раду на посаду начальника "Школи Адвокатів". Але Станіслав все одно стояв на своєму.
Зрозумівши, що Станіслава не відговорити, батько відпустив ситуацію з роботою Станіслава. Після короткого відпочинку після навчання Станіслав з Кирилом пішли на співбесіду до ДКВС, яку успішно пройшли. Проте виявилося, що не все так просто: Кирилу його батько дав відразу звання Лейтенанта, а Станіславу дуже довелося працювати, щоб досягти посади Старшого Сержанта. Він приходив додому дуже замучений і згодом зрозумів, що для його віку це є дуже складна робота, але діватися було нікуди. Однак Генерал Державно-Кримінальної Виконавчої Служби оцінив вміння та старання Станіслава та відразу підвищив його до Старшини. І згодом за добре виконану роботу обіцяв підвищити Станіслава до Офіцерського Складу. Батьки Станіслава дуже зраділи почувши цю новину, а з ним разом й сам Станіслав. Тому він працював дуже багато, не зважаючи на те, що йому було дуже складно.
Доросле життя
Станіслав навчився відмінно, але це не тривало довго, бо після 5 класу він втратив бажання навчатися. Його нічого не цікавило, крім комп'ютерних ігор. Після цього батьки розлючилися, і батько розбив йому комп'ютер. Станіслав розгнівався і пішов від батьків до бабусі, просивши не розповідати про це. Бабуся погодилася не розголошувати його присутність батькам. Він жив у бабусі 2 роки, але одного разу, коли повертався зі школи, батько зустрів його та вибачився. Після цього Станіслав повернувся додому. Йому купили новий комп'ютер, але з умовою, що він буде добре навчатися. Станіслав згодився.
Ось він уже в 11 класі, задумуючись про майбутню професію. Він мріяв піти по стопах матері у Службу Безпеки, але все змінилося, коли з'явився його найкращий друг, Кирило. Кирило запропонував йому піти до Державно-кримінальної виконавчої служби, де його батько був полковником і міг допомогти працевлаштуватися. Станіслав згодився. Після закінчення університету він почав служити в ДКВС. З черговими підвищеннями в званнях він швидко дорос до посади Підполковника та став Заступником начальника Навчального Корпусу.
У його 27 років він придбав котедж та автомобіль. Одного ранку після вечірки він знайшов труп свого найкращого друга. Станіслав викликав служби, але через їх бездіяльність вирішив сам розслідувати справу. Він прийшов до Національної поліції, але молодшим лейтенантом не міг займатися розслідуваннями. Тому він дав хабар Керівнику Академії, щоб отримати сертифікат випуску. З ростом в званні він став Підполковником і почав шукати вбивцю.
Він зрозумів, хто може бути вбивцею — це були хлопці, яких звільнили з ДКВС за бездіяльність. Один з них був тим самим хлопцем з садочка. Під час спроби затримати його, він вирішив вирушити на місце, але виявилася пастка. Після вибуху він став Підполковником. Під час пошуків йому приходили погрози, але він не злякався. Коли його дружину напали, вона відбила нападника, а Станіслав разом з КОРД відправилися до місця подій. Він затримав нападника, що виявився тим самим хлопцем з садочка. Знайдення інших вбивць було легше. Ті, що залишилися на волі, були затримані, і справа завершилася.
Теперішній Час
Зараз Станіслав повноцінно живе у м. Києві зі своєю дружиною. Працює в Національній поліції. Наразі він займає посаду тимчасово виконуючого обов'язки Заступника Начальника академії, та так як сам випустився з академії за гроші, теж бере гроші в новобранців та дає їм взамін документ випуску з академії. Батько пішов з Міського Голови міста Дніпра, а мати перевелася до Служби Безпеки України у м. Києві, і тепер вони теж живуть у м. Києві. Станіслав має багато друзів, які допоможуть йому в будь-якій ситуації. Батько вже не жаліє, що Станіслав не пішов в юридичний, так як сам вже втомився працювати в МЮ. Та Станіслав не покинув справу та продовжує на далі розшукувати тих вбивць Кирила і має бажання жорстоко їх покарати згідно Кримінального Кодексу України. Але він вже не працює сам, йому допомагають бійці Департаменту Стратегічних Розслідувань, а також за допомогою матері Станіслава вони залучили до цієї справи Службу Безпеки України. Станіслав вірить в те, що вони знайдуть тих двох вбивць, і має бажання, щоб вони сиділи у в'язниці довічно...
Далі буде...
Станіслав Романович Коломойський народився 14 серпня 2000 р. у м. Дніпро. Мати, Олеся Станіслава, була працівником Служби Безпеки України і мала звання капітана, а батько, Роман, був міським головою м. Дніпра. З раннього віку Станіслав пішов до садочка, де мав багато друзів. Вже з дитинства його цікавила робота матері, і в майбутньому він хотів стати працівником Служби Безпеки, але батькові це дуже не подобалося, бо батько хотів, щоб Станіслав пішов в юридичний фах. Проте він мав надію, що це лише через те, що Станіслав ще малий, і коли він підросте, він змінить свою думку та піде в юридичний.
З часом настав час йти в школу, але Станіслав не був готовий, оскільки батьки дуже багато працювали і навіть не мали часу підготувати його до школи. Згодом вони попросили мамину подругу допомогти йому у навчанні. Але через те, що ось-ось починався набір до школи, Станіслав це пропустив, і йому довелося продовжувати ходити до садочка. В дитячому садочку його вважали найрозумнішим, оскільки він вже міг читати, писати навіть додавати. Але одного разу в садочку сталася бійка, під час якої Станіслав дуже сильно побив однолітка, і його вигнали з садочка. Проте це сталося не просто так, а через те, що перед бійкою той хлопець образив Станіслава та його друзів. Пояснивши це батькам, вони не сварили його, а знайшли новий садочок, куди він ходив лише три місяці, після чого нарешті почав ходити до першого класу.
Юність
Станіслав навчався дуже добре, але це було не довго, бо після 5 класу Станіслав не хотів навчатися. Його нічого не цікавило, окрім комп'ютерних ігор. Після чого батьки розлютилися, і батько розбив комп'ютер. Станіслав розлютився та пішов з дому до бабусі і попросив не розповідати батькам, що він тут. Бабуся послухала Станіслава та з любов'ю до нього погодилася не розповідати батькам. Він жив в бабусі 2 роки, але одного разу, коли Станіслав повертався зі школи, біля школи його зустрів батько та вибачився. З цього моменту Станіслав знову почав жити вдома. Йому купили новий комп'ютер, але з умовою, що він буде добре навчатися. Станіслав погодився на ці умови.
Ось вже Станіслав пішов до 11 класу і почав задумуватися над майбутньою професією. Але все ж Станіслав хотів піти по стопам матері в Службу Безпеки, але це було до одного моменту. У 11 класі у Станіслава з'явився найкращий друг, Кирило, і він запропонував Станіславу піти з ним до Державно-кримінальної виконавчої служби. Він сказав, що там його батько займає посаду Полковника і дуже легко їх працевлаштує. Станіслав погодився. Ось вже випускний і закінчення 11 класу. Станіслав відучився в університеті та хоче йти до ДКВС, але батько ще намагався його відговорити та говорив, щоб той йшов до нього в Міську Раду на посаду начальника "Школи Адвокатів". Але Станіслав все одно стояв на своєму.
Зрозумівши, що Станіслава не відговорити, батько відпустив ситуацію з роботою Станіслава. Після короткого відпочинку після навчання Станіслав з Кирилом пішли на співбесіду до ДКВС, яку успішно пройшли. Проте виявилося, що не все так просто: Кирилу його батько дав відразу звання Лейтенанта, а Станіславу дуже довелося працювати, щоб досягти посади Старшого Сержанта. Він приходив додому дуже замучений і згодом зрозумів, що для його віку це є дуже складна робота, але діватися було нікуди. Однак Генерал Державно-Кримінальної Виконавчої Служби оцінив вміння та старання Станіслава та відразу підвищив його до Старшини. І згодом за добре виконану роботу обіцяв підвищити Станіслава до Офіцерського Складу. Батьки Станіслава дуже зраділи почувши цю новину, а з ним разом й сам Станіслав. Тому він працював дуже багато, не зважаючи на те, що йому було дуже складно.
Доросле життя
Станіслав навчився відмінно, але це не тривало довго, бо після 5 класу він втратив бажання навчатися. Його нічого не цікавило, крім комп'ютерних ігор. Після цього батьки розлючилися, і батько розбив йому комп'ютер. Станіслав розгнівався і пішов від батьків до бабусі, просивши не розповідати про це. Бабуся погодилася не розголошувати його присутність батькам. Він жив у бабусі 2 роки, але одного разу, коли повертався зі школи, батько зустрів його та вибачився. Після цього Станіслав повернувся додому. Йому купили новий комп'ютер, але з умовою, що він буде добре навчатися. Станіслав згодився.
Ось він уже в 11 класі, задумуючись про майбутню професію. Він мріяв піти по стопах матері у Службу Безпеки, але все змінилося, коли з'явився його найкращий друг, Кирило. Кирило запропонував йому піти до Державно-кримінальної виконавчої служби, де його батько був полковником і міг допомогти працевлаштуватися. Станіслав згодився. Після закінчення університету він почав служити в ДКВС. З черговими підвищеннями в званнях він швидко дорос до посади Підполковника та став Заступником начальника Навчального Корпусу.
У його 27 років він придбав котедж та автомобіль. Одного ранку після вечірки він знайшов труп свого найкращого друга. Станіслав викликав служби, але через їх бездіяльність вирішив сам розслідувати справу. Він прийшов до Національної поліції, але молодшим лейтенантом не міг займатися розслідуваннями. Тому він дав хабар Керівнику Академії, щоб отримати сертифікат випуску. З ростом в званні він став Підполковником і почав шукати вбивцю.
Він зрозумів, хто може бути вбивцею — це були хлопці, яких звільнили з ДКВС за бездіяльність. Один з них був тим самим хлопцем з садочка. Під час спроби затримати його, він вирішив вирушити на місце, але виявилася пастка. Після вибуху він став Підполковником. Під час пошуків йому приходили погрози, але він не злякався. Коли його дружину напали, вона відбила нападника, а Станіслав разом з КОРД відправилися до місця подій. Він затримав нападника, що виявився тим самим хлопцем з садочка. Знайдення інших вбивць було легше. Ті, що залишилися на волі, були затримані, і справа завершилася.
Теперішній Час
Зараз Станіслав повноцінно живе у м. Києві зі своєю дружиною. Працює в Національній поліції. Наразі він займає посаду тимчасово виконуючого обов'язки Заступника Начальника академії, та так як сам випустився з академії за гроші, теж бере гроші в новобранців та дає їм взамін документ випуску з академії. Батько пішов з Міського Голови міста Дніпра, а мати перевелася до Служби Безпеки України у м. Києві, і тепер вони теж живуть у м. Києві. Станіслав має багато друзів, які допоможуть йому в будь-якій ситуації. Батько вже не жаліє, що Станіслав не пішов в юридичний, так як сам вже втомився працювати в МЮ. Та Станіслав не покинув справу та продовжує на далі розшукувати тих вбивць Кирила і має бажання жорстоко їх покарати згідно Кримінального Кодексу України. Але він вже не працює сам, йому допомагають бійці Департаменту Стратегічних Розслідувань, а також за допомогою матері Станіслава вони залучили до цієї справи Службу Безпеки України. Станіслав вірить в те, що вони знайдуть тих двох вбивць, і має бажання, щоб вони сиділи у в'язниці довічно...
Далі буде...
