Короткі дані:
• Дата народження: 18 серпня 1982 року
• Місце народження: Україна, місто Дніпро.
• Зріст: 187 см
• Вага: 85 кг
Характер:
Неспокійний, не чемний, дуже часто буває грубий. Є прояви ПТСР. Прихильник цинічного та чорного гумору практично в будь-якій ситуації відпускає жарти подібного характеру. Відмінною особливістю є свого роду адреналінова залежність.
Відмінні можливості:
• Фізичні дані та вміння у рукопашному бою. З самого дитинства вдарився у спорт, нелегке життя лише сприяло розвитку рукопашки, а служба в ПВК довела все до найвищого рівня. Регулярно тягає залізо, щоб підтримувати свій рельєф.
• Поводження зі зброєю та тактичні вміння. Служба в ПВК, тим більше у штурмових підрозділах, і тривала служба в СБУ зробила свою справу. Вміє поводитись практично з будь-яким видом зброї на серйозному рівні. Так само має гарні навички ведення в бою в різних умовах (ліс, місто та інше), так і в різних обставинах (поодинці, командний, проти засідки та інше).
• Психіка. Без вагань здатний вбити людину і практично без морального самоїдства. Рідко коли відчуває моральні докори після вбивства.
Це жах. Але ми самі на нього підписалися
Дитинство? Давайте не будемо про його дитинство, це як завжди один і той же сценарій в Радянському Союзі, сім'я військових. Тому що тільки військові або чиновники могли нормально виживати в тих реаліях які були після смерті Сталіна. Дід, батько, мати? Це все військові люди, постійно одне і теж, військові містечка і тільки їх він міг бачити в своєму житті. Перейдемо до того що йому стукнуло 18 років, і тут вже ми починаємо говорити про нього.
19 років хлопцю, постійно займається спортом і молодшого Багрова тримають військовому форматі прожити життя. Це щось дало? Так, це дало що він в свої 19 вже поїхав до Афганістану. Всі хто там були це молоді хлопці які не бачили нормального життя, але зробили це за власним життям. У кого ще буде свій автомобіль в 20 років?
Операція тривала з 2001 по 2021 рік. Ян Багров від'їздив в Афганістан більше разів чим люди які проживали в Україні їздили за кордон на відпочинок. Декілька ротацій від приватних військових компаній які підтримували Америку та країні ЄС.
"Мені було 19 років, коли я поїхав до Афганістану. Я, мої товариші це зробили за власним бажанням. Я мріяв про десантні війська тому що для мене це означало бути справжнім солдатом. Є особлива принадність у тому, щоб служити в елітному підрозділі. Після пів року підготовки мене відправили в Афганістан. 2001 рік, я чекав цього відрядження. Це як у спортсменів - вони тренуються не просто так, а для того щоб одного разу виступити на сцені. Так само і я - хотів виступати на сцені бойових дій. Я думаю що більшості із нас Афганістан був позитивним досвідом. Ми були впевнені в собі.
Втрати побратима це саме болюче що можна побачити першого разу.
"Звичайно, це війна і жахливі речі трапляються з усіма. Люди зазнають поранень і навіть гинуть, так це жах, але з іншого боку ми самі на це підписались. Самі вирішили піти на цей ризик. Навіть ті, кого поранили, рідко шкодують про своє рішення. Я насправді ніколи не шкодував, що воював у Афганістані. Вважаю, що мені дуже пощастило, що у мене була така можливість. Не можу назвати один найбільш яскравий бій. Звичайно, пам'ятаю свою першу стрілянину. Багато емоцій, звуки дуже гучні, і ти постійно намагаєшся зрозуміти, де ворог і що робити далі. Загалом у мене було три відрядження до Афганістану: перше - на сім місяців, потім на два місяці, і потім ще на півроку. Так, ситуація приголомшлива, але у процесі того, як ти набираєшся досвіду, починаєш розуміти, що відбувається, звикаєш до ситуації."Операція "Нескорена свобода"
"Про досвід СРСР. Коли ми готувались до відрядження, нам дали список літератури для читання. У цьому переліку була книга "The Bear Went Over the Mountain" - про досвід радянської армії в Афганістані. Тому ми знали, з якими труднощами зіткнулись в Афганістані радянські військові. Ми виходили з того, що їхня тактика не спрацювала, і хотіли спробувати діяти інакше.Як я розумію, СРСР робив ставку на традиційні військові операції: багато масштабних боїв, в яких гинуло мирне населення. Ми намагалися застосовувати іншу тактику і завдавати більше точкових ударів. Тактика була проста: ми приїздили на місце, зачищали його і утримували, намагаючись потім налагодити там життя. При цьому, я вважаю, що у певний момент ми забуксували в Гільменді. Війна просто висмоктувала ресурси у Заходу і забирала людські життя."
"Як і багато інших, я поїхав до Афганістану ще молодим хлопцем. Мені подобалося бути частиною команди. Ми, звичайно, хотіли, щоб наша присутність в Афганістані обернулася позитивними наслідками. Але ми були реалістами, не було у нас особливих ідеалістичних поглядів.
Я розмірковував так: я тут, я бачу, що відбувається, я можу досягти позитивних змін, і моє військове звання дає мені можливість зберігати життя своїх людей і повернути їх додому. Якби не поїхав я, поїхав би хтось інший. І, можливо, ця людина ухвалила б якесь інше, хибне рішення.
Я ніколи не гнався за нагородами і медалями. Якщо ти командир і думаєш про нагороди, це, скоріш за все, призведе до смерті не лише твоєї, а й твоїх солдатів. Я зрозумів, що це неправильна стратегія, ще до поїздки до Афганістану."
Приїзд Багрова змінило його життя, в цивільному житті він не знав чим займатися, служити далі? Можливо, але він вибрав шлях далі продовжувати служити в приватній військовій компанії, яка його і відправила молодим ще хлопцем в Афганістан.
2014 Україна. Зельоні человечки нападають.
Витримали люди там де не витримав бетон.
"Була спланована велика операція, у якій брали участь дуже багато бригад, батальйонів та добровольців які виконували задачі, за великим рахунком на той час ми працювали як прикриття для основних сил. Я і мої товариші розуміли що треба було прориватися до наших хлопців і виводити їх, але всі намагання були марні. За понад 244 дні, які тривала оборона ДАПу, на прилеглій території майже всі підходи були заміновані. Під час однієї спроби прориву противник нас зустріч дуже жорстко. У тому бою із хлопців з якими я пройшов Афганістан, залишилось лише декілька людей. Ольфар який пройшов місії в Афганістані, не пройшов Донецький аеропорт і закрив своїм тілом Брагу, який був поранений, після цих подій ми відійшли, і отримали нове завдання – взяти під контроль шахту Бутівку та населений пункт Спартак, потому – підірвати Путилівський міст і спромогтися зайти в Донецьк.
Чому була важлива оборона Донецького аеропорту? Це – великий інфраструктурний об’єкт, який противник намагався взяти під свій контроль та використовувати як сегмент повітряної розбудови. Цього не можна було допустити. Тому на початку 2014 року була команда взяти під контроль і не віддавати ДАП. Але, коли під час його оборони загинуло багато бійців, у українських військових стало принципом захищати летовище до останнього у пам'ять про побратимів, які загинули.
Ми показали ворогу, що можемо витримати і вогонь, і снаряди, і втрату друзів, але будемо захищати свою землю до останньої краплі крові. Там ти не думаєш про те, що можеш загинути – ти думаєш, як зробити так, щоб твоя родина, діти, батьки, жили у мирі"
2022 як 2014
" 24 лютого 2022 року – точка неповернення. День, коли все життя перевернулося з ніг на голову. Мільйони людей по всій країні прокинулися від вибухів, сирен та тривожних дзвінків від рідних. Безсумнівно, того дня почався новий етап російсько-української війни, новий епізод нашої боротьби. Та це лише частина того, що вже десятиліття відбувається в Україні.Телефонуючи рідним того страшного ранку, ми казали: "Почалась війна". Та правда у тому, що війна не закінчувалася. І сьогодні хтось скаже, що ми 2 роки воюємо з Росією, але це не так. Чомусь 8 років нашої боротьби, яка тривала до 24.02.22, губляться у пам'яті.
І справді, той етап війни, який розпочався 4 роки тому, значно масштабніший та жорстокіший і торкнувся буквально усіх. Але ворог вбиває українців уже 10 років, катує, викрадає людей, нищить села і міста. Кажучи, що війна триває 2 роки, ми знецінюємо подвиг людей, які боронили нашу країну з 2014 року. Ба більше, ми знецінюємо Героїв, які загинули у боях. Та й з рештою, ми применшуємо власні сили – ми країна, яка вже 10 років чинить опір найбільшій країні світу з колосальною кількістю зброї й абсолютною байдужістю на живу силу.
Кожен із нас по-різному пізнав війну. Хтось ще у 2014 році, комусь, мабуть, пощастило, бо зіштовхнувся з нею лише через 8 років. Так чи інакше, ми всі пізнали її. Зокрема, і наші воїни-захисники. Хтось був у зоні АТО, а хтось уперше взяв у руки зброю вже після 24 лютого."
