Дітинство:
Мене звати Сергій Ляпота Миколайович і я народився в Дніпрі, але ще в дитинстві моя сім'я вирішила переїхати до Києва через високі ціни та малу зарплату. Мені було 7 років, і цей переїзд став великим кроком для нас усіх. Миколай Ляпота (мій тато) працює в автомобільній сфері, в Київі відкрив своє СТО, а мама, хоча і не працює, завжди була для мене підтримкою та порадницею. Дитинство було насичене різними захопленнями, але головним моїм інтересом став футбол. Я завжди був активним хлопцем, і ще з малечку мріяв стати професійним футболістом. У школі я регулярно тренувався, грав у місцевих командах, і здавалось, що все йде до того, аби моя мрія здійснилась.
Юність:
На турнірі в фіналі ми зустрілися з Шахтарем, на той час мені було 16 років і я був капітаном та лідером команди. Гра була тяжкою але ми вигравали доки я не отримав серйозну травму коліна, мене винесли з поля та визвали швидку допомогу. В лікарні була зроблена операція і лікарі сказали що мені потрібно зупинити тренування і залишити футбол. Ця травма координально змінила мої плани на майбутнє та мій ємоціональний стан це був важкий момент, бо я так довго працював, щоб досягти результатів. Але, попри біль та розчарування, я вирішив зосередитись на навчанні. Коли мені виповнилось 18, я почав серйозно розглядати варіанти кар’єри і зрозумів, що хочу стати поліцейським.
Доросле життя:
Мені було 21, коли я закінчив університет і офіційно вступив на службу в поліцію. Перший рік був важким, адже мені доводилося вчитись не лише на теоретичних курсах, але й набиратися досвіду на вулицях міста. Я працював в різних підрозділах,але найбільше мені подобався підрозділ управління патрульної поліції. Тато дуже переживав, коли я став на шлях поліцейського, бо розумів всі ризики цієї роботи, але в той же час він гордився моїм вибором. Мама завжди підтримувала, навіть коли хвилювалася та в мене щось не виходило.
Наш Час:
Зараз мені 24, і я вже не той хлопець, який мріяв працювати в поліції. Мій шлях зайшов в інше русло. Я став так званим «бедкопом» — людиною, яка, прагнучи швидко заробити, потрапила в порочне коло дрібних порушень закону. Після краху татового бізнесу я почав обирати нелегальні способи заробітку, робити те, що раніше здавалось немислимим.
Мої вчинки, хоча й починались з малих порушень, потихеньку переросли в серйозніші проблеми. Я став частиною корупційної команди яку прагнула знайти СБУ. Тато і мама не підтримували цей шлях заробітку, але було вже пізно.
Зараз я намагаюся знайти баланс між тим, що я роблю, і тим, ким хочу бути. Хоч я і потрапив у певну пастку, але всередині я все ж сподіваюся на зміни. Чи зможу я коли-небудь повернутися на правильний шлях? Це питання, яке я ставлю собі щоразу, коли мені дають хабарь.
Мене звати Сергій Ляпота Миколайович і я народився в Дніпрі, але ще в дитинстві моя сім'я вирішила переїхати до Києва через високі ціни та малу зарплату. Мені було 7 років, і цей переїзд став великим кроком для нас усіх. Миколай Ляпота (мій тато) працює в автомобільній сфері, в Київі відкрив своє СТО, а мама, хоча і не працює, завжди була для мене підтримкою та порадницею. Дитинство було насичене різними захопленнями, але головним моїм інтересом став футбол. Я завжди був активним хлопцем, і ще з малечку мріяв стати професійним футболістом. У школі я регулярно тренувався, грав у місцевих командах, і здавалось, що все йде до того, аби моя мрія здійснилась.
Юність:
На турнірі в фіналі ми зустрілися з Шахтарем, на той час мені було 16 років і я був капітаном та лідером команди. Гра була тяжкою але ми вигравали доки я не отримав серйозну травму коліна, мене винесли з поля та визвали швидку допомогу. В лікарні була зроблена операція і лікарі сказали що мені потрібно зупинити тренування і залишити футбол. Ця травма координально змінила мої плани на майбутнє та мій ємоціональний стан це був важкий момент, бо я так довго працював, щоб досягти результатів. Але, попри біль та розчарування, я вирішив зосередитись на навчанні. Коли мені виповнилось 18, я почав серйозно розглядати варіанти кар’єри і зрозумів, що хочу стати поліцейським.
Доросле життя:
Мені було 21, коли я закінчив університет і офіційно вступив на службу в поліцію. Перший рік був важким, адже мені доводилося вчитись не лише на теоретичних курсах, але й набиратися досвіду на вулицях міста. Я працював в різних підрозділах,але найбільше мені подобався підрозділ управління патрульної поліції. Тато дуже переживав, коли я став на шлях поліцейського, бо розумів всі ризики цієї роботи, але в той же час він гордився моїм вибором. Мама завжди підтримувала, навіть коли хвилювалася та в мене щось не виходило.
Наш Час:
Зараз мені 24, і я вже не той хлопець, який мріяв працювати в поліції. Мій шлях зайшов в інше русло. Я став так званим «бедкопом» — людиною, яка, прагнучи швидко заробити, потрапила в порочне коло дрібних порушень закону. Після краху татового бізнесу я почав обирати нелегальні способи заробітку, робити те, що раніше здавалось немислимим.
Мої вчинки, хоча й починались з малих порушень, потихеньку переросли в серйозніші проблеми. Я став частиною корупційної команди яку прагнула знайти СБУ. Тато і мама не підтримували цей шлях заробітку, але було вже пізно.
Зараз я намагаюся знайти баланс між тим, що я роблю, і тим, ким хочу бути. Хоч я і потрапив у певну пастку, але всередині я все ж сподіваюся на зміни. Чи зможу я коли-небудь повернутися на правильний шлях? Це питання, яке я ставлю собі щоразу, коли мені дають хабарь.
Останнє редагування:
