Народився Тимофій Житомирський у 1982 році в місті Малин, що на Житомирщині. Батько працював машиністом на залізниці, мати — фельдшеркою в сільській амбулаторії. З дитинства мав схильність до дисципліни, твердий характер і своєрідне почуття справедливості, яке часто проявлялося у вигляді бійок у шкільному дворі.
У 2000 році, одразу після школи, подав документи до Національної поліції України (тоді ще міліції). Пройшов жорсткий відбір і потрапив до лав патрульно-постової служби. Вже в перший рік служби його запам’ятали як того, хто не боїться ні начальства, ні кримінальних авторитетів. Бувало, міг самотужки зайти на район, де боїться з’являтися дільничний, і вивести звідти “наркопритон”, лишивши по собі тільки дим і труп собаки.
Втім, любов до «нестандартних» методів не раз ставила його під приціл внутрішнього аудиту. Але в поліції його боялися звільнити — бо на війні з криміналом він дійсно був солдатом. І як не парадоксально, багато хто з місцевих авторитетів його поважав: “З Тимою домовитись не можна. Але можна не встрявати — і будеш живий.”
У 2007 році Тимофія перевели в Державну кримінально-виконавчу службу України (ДКВС). Став молодшим інспектором режиму у виправній колонії суворого режиму під Києвом. Там він швидко зрозумів, що «злодій в законі» — не титул, а театр. Почав будувати свою гру. Ввів поняття “особистих законів”: хто не порушує дисципліну — живе, хто пробує грати в авторитета — отримує наручники і “перевиховання” в ізоляторі.
Ув’язнені його боялися, але водночас знали: якщо ти не чіпаєш Тимофія — і він не чіпає тебе. Але варто було хоч на півслова поскаржитись на умови — і ти вже сидиш у карцері з відключеним світлом, під акомпанемент “Козацького маршу” на повну гучність
Після інциденту з побиттям в’язня, що мав зв’язки з депутатом, Житомирського тимчасово усунули. Та замість суду дали можливість перевестись. Так він потрапив у “УЗ” — Укрзалізницю. Так-так, справжній “бед коп” у формі чергового по станції. Але навіть там він примудрився навести свій “режим”.
Кілька разів ловив наркокур’єрів, які перевозили метадон у контейнерах з рибою. Один раз зупинив цілий вантажівку з краденими деталями. Його почали поважати навіть ветерани залізничної охорони. Але самому Тимофію там було нудно. Він не терпів рутини, паперової роботи і людей, що “гальмують, коли треба тиснути на газ”.
У 2014 році, з початком війни на сході України, не вагаючись записався до Збройних Сил України. Став контрактником, отримав звання сержанта. Служив у 30-й окремій механізованій бригаді, в зоні АТО/ООС. Пройшов Іловайськ, Дебальцеве, Попасну. Його підрозділ називали “божевільним рою” — тому що вони йшли туди, де інші чекали наказу.
Тимофій ніколи не вірив у “верхівку”, але ніколи не зраджував побратимів. За це його і поважали. Неодноразово отримував поранення, але щоразу повертався на фронт. Казав: “В тилу мене або посадять, або поховають. А тут я принаймні знаю, хто ворог.”
У 2019 році, після демобілізації, він знову повертається до Національної поліції України. Цього разу — у кримінальний розшук. Але війна в ньому залишила не просто шрами — а чітке переконання, що всі системи прогнили. Тому він почав діяти “по-своєму”. Спіймав наркодилера — вибив місця зберігання. Знайшов корупціонера — підкинув йому флешку з компроматом. Не для суду — для розголосу.Колеги поділилися на два табори: одні поважали, інші боялись. Начальство закривало очі — бо після Тимофія райвідділок працював як швейцарський годинник. Але навіть у цьому механізмі його важко було втримати. Житомирський — це не людина, це явище. Він приходив, коли треба було зробити справу. Зникав, коли відчував, що його методи стають небезпечними навіть для своїх.
Сьогодні Тимофій — легенда на районі, хоча офіційно він просто старший оперуповноважений. Його знають усі: від наркоманів у підвалі до бізнесменів із центру. Він може посадити, але може й «зачистити» без слідів. Вирішити проблему — не означає відкрити кримінальну справу. А змусити людину зізнатися — не означає застосовувати силу. Хоча силу він застосовує часто. І завжди влучно.
«Живи так - щоб було що згадати»
У 2000 році, одразу після школи, подав документи до Національної поліції України (тоді ще міліції). Пройшов жорсткий відбір і потрапив до лав патрульно-постової служби. Вже в перший рік служби його запам’ятали як того, хто не боїться ні начальства, ні кримінальних авторитетів. Бувало, міг самотужки зайти на район, де боїться з’являтися дільничний, і вивести звідти “наркопритон”, лишивши по собі тільки дим і труп собаки.
Втім, любов до «нестандартних» методів не раз ставила його під приціл внутрішнього аудиту. Але в поліції його боялися звільнити — бо на війні з криміналом він дійсно був солдатом. І як не парадоксально, багато хто з місцевих авторитетів його поважав: “З Тимою домовитись не можна. Але можна не встрявати — і будеш живий.”
У 2007 році Тимофія перевели в Державну кримінально-виконавчу службу України (ДКВС). Став молодшим інспектором режиму у виправній колонії суворого режиму під Києвом. Там він швидко зрозумів, що «злодій в законі» — не титул, а театр. Почав будувати свою гру. Ввів поняття “особистих законів”: хто не порушує дисципліну — живе, хто пробує грати в авторитета — отримує наручники і “перевиховання” в ізоляторі.
Ув’язнені його боялися, але водночас знали: якщо ти не чіпаєш Тимофія — і він не чіпає тебе. Але варто було хоч на півслова поскаржитись на умови — і ти вже сидиш у карцері з відключеним світлом, під акомпанемент “Козацького маршу” на повну гучність
Після інциденту з побиттям в’язня, що мав зв’язки з депутатом, Житомирського тимчасово усунули. Та замість суду дали можливість перевестись. Так він потрапив у “УЗ” — Укрзалізницю. Так-так, справжній “бед коп” у формі чергового по станції. Але навіть там він примудрився навести свій “режим”.
Кілька разів ловив наркокур’єрів, які перевозили метадон у контейнерах з рибою. Один раз зупинив цілий вантажівку з краденими деталями. Його почали поважати навіть ветерани залізничної охорони. Але самому Тимофію там було нудно. Він не терпів рутини, паперової роботи і людей, що “гальмують, коли треба тиснути на газ”.
У 2014 році, з початком війни на сході України, не вагаючись записався до Збройних Сил України. Став контрактником, отримав звання сержанта. Служив у 30-й окремій механізованій бригаді, в зоні АТО/ООС. Пройшов Іловайськ, Дебальцеве, Попасну. Його підрозділ називали “божевільним рою” — тому що вони йшли туди, де інші чекали наказу.
Тимофій ніколи не вірив у “верхівку”, але ніколи не зраджував побратимів. За це його і поважали. Неодноразово отримував поранення, але щоразу повертався на фронт. Казав: “В тилу мене або посадять, або поховають. А тут я принаймні знаю, хто ворог.”
У 2019 році, після демобілізації, він знову повертається до Національної поліції України. Цього разу — у кримінальний розшук. Але війна в ньому залишила не просто шрами — а чітке переконання, що всі системи прогнили. Тому він почав діяти “по-своєму”. Спіймав наркодилера — вибив місця зберігання. Знайшов корупціонера — підкинув йому флешку з компроматом. Не для суду — для розголосу.Колеги поділилися на два табори: одні поважали, інші боялись. Начальство закривало очі — бо після Тимофія райвідділок працював як швейцарський годинник. Але навіть у цьому механізмі його важко було втримати. Житомирський — це не людина, це явище. Він приходив, коли треба було зробити справу. Зникав, коли відчував, що його методи стають небезпечними навіть для своїх.
Сьогодні Тимофій — легенда на районі, хоча офіційно він просто старший оперуповноважений. Його знають усі: від наркоманів у підвалі до бізнесменів із центру. Він може посадити, але може й «зачистити» без слідів. Вирішити проблему — не означає відкрити кримінальну справу. А змусити людину зізнатися — не означає застосовувати силу. Хоча силу він застосовує часто. І завжди влучно.
«Живи так - щоб було що згадати»
