Мене звати Роман Береза, але більшість знає мене під прізвиськом Берізка. Це ім’я з’явилося ще в дитинстві. Колись, коли ми з хлопцями грали у дворі, мене вдарило м’ячем так сильно, що я впав на землю й трохи приголомшився. Усі подумали, що я не підведуся, але я встав, наче нічого й не сталося. Один із друзів сказав тоді: «Ти, як берізка — гнучкий, але не ламаєшся». Відтоді воно й прижилося.
Я народився і виріс у Дрогобичі — місті, яке на перший погляд здається тихим, але всередині завжди має свій неспокій. Тут я пізнав перші радощі та перші втрати, тут навчився розуміти, що життя не завжди справедливе.
Моє дитинство не було легким. Батько працював на заводі, а мати постійно дбала про дім. Вони хотіли, щоб я став «нормальною людиною», яка знайде роботу, заведе сім’ю і житиме, як усі. Але я завжди відчував, що моє життя буде іншим. Замість уроків я часто тинявся з хлопцями на вулиці. Ми лазили по закинутих будинках, ганялися за пригодами й мріяли втекти звідси у «великий світ». Саме там, у дворі, я вперше відчув, що справжній характер проявляється у ситуаціях, коли ніхто інший не готовий брати відповідальність.
Пам’ятаю один випадок. Ми з друзями вирішили пробратися на старий склад на околиці міста. Там усе було темне, гниле і небезпечне. Коли ми почули кроки охоронця, усі кинулися тікати, але один із хлопців перечепився й залишився позаду. Я повернувся за ним, попри те, що серце билося, як шалене. Тоді ми обоє ледве врятувалися. Той день навчив мене, що я не можу залишати своїх. Страх є завжди, але зрада для мене страшніша за будь-який удар.
У школі мене знали як тихого, але впертого. Учителі часто казали, що я занадто багато сперечаюся, але я не міг мовчати, коли бачив несправедливість. Одного разу я заступився за однокласника, над яким знущалися. Отримав за це по обличчю, але не шкодую. Бо тоді я зрозумів: хай мене поважають не всі, але ті, хто поруч, повинні знати, що я не відвернуся у важкий момент.
Коли я подорослішав, мене почали тягнути інші компанії — ті, що жили за своїми законами. Вони були суворі, замкнуті, не довіряли чужим. Для них я залишався «з вулиці». Але я знову й знову доводив, що я не та людина, яка кидає. Я слухав, спостерігав, запам’ятовував, і поступово мені дали місце серед себе. Та все одно я завжди залишався десь посередині — ніби на межі. Можливо, саме це і зробило мене таким, яким я є зараз.
Я не ідеальний. У мене є страхи: я боюся втратити тих, кого можу назвати своїми, боюся опинитися на самоті у світі, де вже нікого не лишиться поруч. Інколи я боюся самого себе — того моменту, коли холодність може взяти гору і зробити мене байдужим. Бо байдужість для мене — це смерть, тільки без могили.
Життя в Дрогобичі навчило мене витривалості. Тут не завжди є місце для мрій, але завжди є місце для боротьби. І саме в боротьбі я знайшов себе. Я не став ані святим, ані злочинцем. Я просто іду своїм шляхом. І якщо мене питають, що рухає мною, я відповідаю просто: я хочу залишатися собою, навіть тоді, коли весь світ намагається змусити мене стати кимось іншим.
Моє кредо просте:
«Той, хто гнеться, як берізка, виживає навіть під найсильнішим вітром. Але той, хто ламається, уже не підніметься».
Я — Берізка. І моя сила не у тому, щоб перемагати, а у тому, щоб стояти й не ламатися, навіть тоді, коли інші вже впали.
Я народився і виріс у Дрогобичі — місті, яке на перший погляд здається тихим, але всередині завжди має свій неспокій. Тут я пізнав перші радощі та перші втрати, тут навчився розуміти, що життя не завжди справедливе.
Моє дитинство не було легким. Батько працював на заводі, а мати постійно дбала про дім. Вони хотіли, щоб я став «нормальною людиною», яка знайде роботу, заведе сім’ю і житиме, як усі. Але я завжди відчував, що моє життя буде іншим. Замість уроків я часто тинявся з хлопцями на вулиці. Ми лазили по закинутих будинках, ганялися за пригодами й мріяли втекти звідси у «великий світ». Саме там, у дворі, я вперше відчув, що справжній характер проявляється у ситуаціях, коли ніхто інший не готовий брати відповідальність.
Пам’ятаю один випадок. Ми з друзями вирішили пробратися на старий склад на околиці міста. Там усе було темне, гниле і небезпечне. Коли ми почули кроки охоронця, усі кинулися тікати, але один із хлопців перечепився й залишився позаду. Я повернувся за ним, попри те, що серце билося, як шалене. Тоді ми обоє ледве врятувалися. Той день навчив мене, що я не можу залишати своїх. Страх є завжди, але зрада для мене страшніша за будь-який удар.
У школі мене знали як тихого, але впертого. Учителі часто казали, що я занадто багато сперечаюся, але я не міг мовчати, коли бачив несправедливість. Одного разу я заступився за однокласника, над яким знущалися. Отримав за це по обличчю, але не шкодую. Бо тоді я зрозумів: хай мене поважають не всі, але ті, хто поруч, повинні знати, що я не відвернуся у важкий момент.
Коли я подорослішав, мене почали тягнути інші компанії — ті, що жили за своїми законами. Вони були суворі, замкнуті, не довіряли чужим. Для них я залишався «з вулиці». Але я знову й знову доводив, що я не та людина, яка кидає. Я слухав, спостерігав, запам’ятовував, і поступово мені дали місце серед себе. Та все одно я завжди залишався десь посередині — ніби на межі. Можливо, саме це і зробило мене таким, яким я є зараз.
Я не ідеальний. У мене є страхи: я боюся втратити тих, кого можу назвати своїми, боюся опинитися на самоті у світі, де вже нікого не лишиться поруч. Інколи я боюся самого себе — того моменту, коли холодність може взяти гору і зробити мене байдужим. Бо байдужість для мене — це смерть, тільки без могили.
Життя в Дрогобичі навчило мене витривалості. Тут не завжди є місце для мрій, але завжди є місце для боротьби. І саме в боротьбі я знайшов себе. Я не став ані святим, ані злочинцем. Я просто іду своїм шляхом. І якщо мене питають, що рухає мною, я відповідаю просто: я хочу залишатися собою, навіть тоді, коли весь світ намагається змусити мене стати кимось іншим.
Моє кредо просте:
«Той, хто гнеться, як берізка, виживає навіть під найсильнішим вітром. Але той, хто ламається, уже не підніметься».
Я — Берізка. І моя сила не у тому, щоб перемагати, а у тому, щоб стояти й не ламатися, навіть тоді, коли інші вже впали.
