Автобіографія Чернюка Олександра Олеговича
Прізвище, ім’я, по-батькові: Чернюк Олександр Олегович
Дата народження: 10 липня 2000 року
Місце народження: м. Бориспіль, Київська область
Національність: українець
Стать: чоловіча
Статура: спортивна, атлетична
Захоплення: бойові мистецтва, силові тренування, самоосвіта
Сімейний стан: неодружений
Дитинство: характер, що загартовувався в бруді й пилюці
Я народився в звичайній українській родині, де батько працював на будівництві, а мати продавала в кіоску. Ми ніколи не жили у достатку — але мали щось важливіше: гідність.З дитинства я розумів, що в цьому житті нічого не дається просто так. Кожен зламаний палець на руках батька — це шмат хліба на моєму столі. Кожен мамин синяк від перенесених ящиків — це мій підручник у школі.
Я зростав на бетоні. Турніки, побиті м'ячі, старі лавки, безжальні хлопці з двору — ось мій світ. Але саме там я навчився боротись. Вперше. По-справжньому.
Поворот: хвороба, яка могла все зламати
У 2010 році я тяжко захворів. Для дитини — це трагедія. Для моєї родини — фінансовий крах. Мене буквально витягнули з того світу. Після тижнів у лікарні й місяців відновлення я став іншим. Спокійнішим. Заглибленішим. І твердішим.Школа, спорт і жага до самостійності
Навчання давалось мені не важко, але ніколи не було моїм пріоритетом. У дев’ятому класі я вже працював — вантажником на ринку. 50 000 гривень, які заробив за рік, я повністю віддав батькам. Це був мій вибір.Паралельно я почав активно займатись спортом. Карате, бокс, силова підготовка — усе, що гартує тіло й характер. У шостому класі я вже перемагав на змаганнях. У сьомому — здобув чемпіонство на рівні області. Спорт навчив мене дисципліни, а вуличне життя — пильності.
Академія внутрішніх справ: боротьба всередині себе
Після школи я вступив до Національної академії внутрішніх справ. Там не було романтики. Була муштра, холод, виснаження і люди, які ламались. Але я тримався. Я не кращий, але впертий.Навчався старанно, не заради оцінок — заради знань. Я хотів знати, як працює система, як мислить злочинець, як зробити так, щоб бути крок попереду.
Служба: коли ідеали стикаються з реальністю
У 2021 році я почав службу в Національній поліції України. Спершу — з повною вірою в закон. Але дуже швидко побачив: система гнила. Одні беруть, інші мовчать.Я довго тримався. Але одного разу мені запропонували 5000 грн за мовчання. Я вагався. Але згадав пусту холодильну камеру вдома. І взяв.
Це був початок мого подвійного життя. З одного боку — я офіцер. З іншого — я в тіні. Я не брав у всіх. І не брав багато. Але брав. І частину — роздавав тим, хто потребував.
2025 рік: звання, страх і роздвоєність
Сьогодні я — полковник. Хтось скаже: “пощастило”. Але я знаю, якою ціною це далось. Я живу в однокімнатній квартирі. Маю старий автомобіль. Публічно — зразковий. Приватно — обережний.Моє життя — це постійний баланс. Один хибний крок — і все руйнується. Але я ще тримаюсь. Не заради себе — заради того хлопця з дитинства, який вірив, що може бути інакше.
