Чернюк Олександр Олегович | Біографія | У тіні справедливості
Народження та дитинство
Мене звати Чернюк Олександр Олегович. Народився я 10 жовтня 2000 року в місті Харків, у звичайній українській родині. Батько, Олег Васильович, усе життя працював на будівництві, був звичайним муляром, а мама, Інна Вікторівна, — бібліотекарка в районній школі. Зростаючи в таких умовах, я рано зрозумів ціну копійки. Ми не бідували, але і розкоші собі дозволити не могли. У дитинстві я не мав багато іграшок, зате мав у собі жагу до знань і неймовірне бажання змінити життя своєї родини на краще.
Мої перші друзі — це хлопці з нашого двору. Ми разом ганяли м’яча, будували халабуди з дощок, і, як то кажуть, пізнавали світ своїми руками. У 2007 році пішов у перший клас. Школа була стара, але там я вперше відчув, що означає бути найкращим. Я швидко навчився читати, рахувати, розв’язував задачі, які інші навіть не розуміли. Але водночас життя готувало мені свої випробування.
У дев’ятирічному віці я тяжко захворів — діагноз був непростий, потрібна була операція. Батьки, аби мене врятувати, залізли в борги, продали золото, техніку, навіть старенький “Жигуль”. Але вони мене врятували. Саме тоді я вперше зрозумів, що любов — це не слова, а вчинки.
Юність: спорт, навчання та перші втрати
Після хвороби я став серйознішим. У школі почав займатися карате — тренер казав, що в мені є стрижень. Через два роки я вже виступав на обласних змаганнях і здобув першу медаль. Це був мій шлях до самодисципліни. Проте водночас у нашому районі життя було жорстке: я бачив, як старші хлопці скочуються в злочинність, а деякі мої знайомі вже в 16 років сиділи “на голці”.
У десятому класі я втратив найкращого друга — він загинув у ДТП. Це сильно вплинуло на мене. Я зрозумів, що життя надто коротке, щоб марнувати його. Я почав більше читати, вивчав право, соціологію, історію. У 2018 році закінчив школу із золотою медаллю.
Студентські роки
Я вступив до Харківського національного університету внутрішніх справ. Навчався на факультеті правоохоронної діяльності. Паралельно підробляв охоронцем у супермаркеті, бо батькам було важко допомагати мені фінансово. Університет дав мені розуміння системи — як працює закон, як легко ним маніпулювати і як часто “право” не дорівнює “справедливість”.
Саме в ці роки в мені почали зароджуватись сумніви. Я бачив, як деякі курсанти вже вчилися “вирішувати питання”, мали зв’язки в судах і прокуратурах. Я ж тримався осторонь. Тоді ще…
Початок служби
У 2022 році я вступив на службу в Національну поліцію України. Спершу працював у патрульній службі — затримував порушників, розкривав крадіжки, працював на виклики. Зарплата була мізерна, але я вірив у місію. Проте дуже швидко ілюзії розбилися.
Мені почали пропонувати "подяки" за закриття справ, за “непомічені” порушення. Спершу я категорично відмовлявся. Та коли мої батьки захворіли, а грошей не вистачало навіть на ліки — я зламався. Погодився один раз. Потім ще раз. І ще. Так я втягнувся.
Двійне життя
У 2023 році я вже працював у карному розшуку. Завдяки своїм знанням і уважності почав швидко підніматися по кар'єрних сходах. Але водночас я вів подвійне життя. Офіційно — приклад для колег, полковник поліції. Неофіційно — людина, яка знає, кому закрити очі, а кого притиснути, щоб отримати свою вигоду.
Проте я ніколи не перетинав межу людяності. Частину хабарів я передавав на благодійність або допомагав тим, хто справді цього потребував. Були випадки, коли я рятував людей, ризикуючи собою, навіть тоді, коли це було не вигідно.
Сучасність
На початку 2025 року я отримав звання полковника. Живу в однокімнатній квартирі, їжджу на старенькій "Таврії", а у вільний час займаюсь спортом, читаю літературу з психології та криміналістики. Я досі не одружений — не бачу сенсу тягнути когось у своє подвійне життя.
Я знаю, що одного дня можу бути викритий. Але поки вдається залишатися на плаву. Я не вважаю себе злом — я просто продукт системи, яка зламала багатьох. Але в глибині душі я все ще мрію, що одного дня зможу обрати сторону світла. Поки ж — я граю за своїми правилами.
Народження та дитинство
Мене звати Чернюк Олександр Олегович. Народився я 10 жовтня 2000 року в місті Харків, у звичайній українській родині. Батько, Олег Васильович, усе життя працював на будівництві, був звичайним муляром, а мама, Інна Вікторівна, — бібліотекарка в районній школі. Зростаючи в таких умовах, я рано зрозумів ціну копійки. Ми не бідували, але і розкоші собі дозволити не могли. У дитинстві я не мав багато іграшок, зате мав у собі жагу до знань і неймовірне бажання змінити життя своєї родини на краще.
Мої перші друзі — це хлопці з нашого двору. Ми разом ганяли м’яча, будували халабуди з дощок, і, як то кажуть, пізнавали світ своїми руками. У 2007 році пішов у перший клас. Школа була стара, але там я вперше відчув, що означає бути найкращим. Я швидко навчився читати, рахувати, розв’язував задачі, які інші навіть не розуміли. Але водночас життя готувало мені свої випробування.
У дев’ятирічному віці я тяжко захворів — діагноз був непростий, потрібна була операція. Батьки, аби мене врятувати, залізли в борги, продали золото, техніку, навіть старенький “Жигуль”. Але вони мене врятували. Саме тоді я вперше зрозумів, що любов — це не слова, а вчинки.
Юність: спорт, навчання та перші втрати
Після хвороби я став серйознішим. У школі почав займатися карате — тренер казав, що в мені є стрижень. Через два роки я вже виступав на обласних змаганнях і здобув першу медаль. Це був мій шлях до самодисципліни. Проте водночас у нашому районі життя було жорстке: я бачив, як старші хлопці скочуються в злочинність, а деякі мої знайомі вже в 16 років сиділи “на голці”.
У десятому класі я втратив найкращого друга — він загинув у ДТП. Це сильно вплинуло на мене. Я зрозумів, що життя надто коротке, щоб марнувати його. Я почав більше читати, вивчав право, соціологію, історію. У 2018 році закінчив школу із золотою медаллю.
Студентські роки
Я вступив до Харківського національного університету внутрішніх справ. Навчався на факультеті правоохоронної діяльності. Паралельно підробляв охоронцем у супермаркеті, бо батькам було важко допомагати мені фінансово. Університет дав мені розуміння системи — як працює закон, як легко ним маніпулювати і як часто “право” не дорівнює “справедливість”.
Саме в ці роки в мені почали зароджуватись сумніви. Я бачив, як деякі курсанти вже вчилися “вирішувати питання”, мали зв’язки в судах і прокуратурах. Я ж тримався осторонь. Тоді ще…
Початок служби
У 2022 році я вступив на службу в Національну поліцію України. Спершу працював у патрульній службі — затримував порушників, розкривав крадіжки, працював на виклики. Зарплата була мізерна, але я вірив у місію. Проте дуже швидко ілюзії розбилися.
Мені почали пропонувати "подяки" за закриття справ, за “непомічені” порушення. Спершу я категорично відмовлявся. Та коли мої батьки захворіли, а грошей не вистачало навіть на ліки — я зламався. Погодився один раз. Потім ще раз. І ще. Так я втягнувся.
Двійне життя
У 2023 році я вже працював у карному розшуку. Завдяки своїм знанням і уважності почав швидко підніматися по кар'єрних сходах. Але водночас я вів подвійне життя. Офіційно — приклад для колег, полковник поліції. Неофіційно — людина, яка знає, кому закрити очі, а кого притиснути, щоб отримати свою вигоду.
Проте я ніколи не перетинав межу людяності. Частину хабарів я передавав на благодійність або допомагав тим, хто справді цього потребував. Були випадки, коли я рятував людей, ризикуючи собою, навіть тоді, коли це було не вигідно.
Сучасність
На початку 2025 року я отримав звання полковника. Живу в однокімнатній квартирі, їжджу на старенькій "Таврії", а у вільний час займаюсь спортом, читаю літературу з психології та криміналістики. Я досі не одружений — не бачу сенсу тягнути когось у своє подвійне життя.
Я знаю, що одного дня можу бути викритий. Але поки вдається залишатися на плаву. Я не вважаю себе злом — я просто продукт системи, яка зламала багатьох. Але в глибині душі я все ще мрію, що одного дня зможу обрати сторону світла. Поки ж — я граю за своїми правилами.
