Щасливе Дитинство
Анастісія народилася 1998 року в мальовничому місті Чернігів. Її родина була поважною та забезпеченою: батько – власник невеликої будівельної компанії, мати – викладачка музичної школи, а бабуся в минулому служила в прикордонній службі. Маленька Настя зростала в теплі, піклуванні та добробуті.
Попри те, що вона ніколи не знала нужди, характер у неї був світлий і щедрий. Вона ділилася іграшками з сусідськими дітьми, допомагала однокласникам і завжди обирала справедливість навіть там, де це не приносило вигоди. Її природна відкритість і чарівність швидко привертали до неї людей.
Ще в ранньому віці батьки помітили, наскільки впевнено Настя вміє переконувати й відстоювати свою думку. Саме тому, коли дівчина підросла, вони віддали її до гуманітарного ліцею — бачили в ній майбутню юристку чи дипломатку.
Перше кохання, перші невдачі, перші подорожі з друзями — усе це плело полотно її юності, яка була сповнена життя і мрій.
[II] Безтурботне Юнацтво
У 18 років Анастісія вступила до престижного університету в Києві на спеціальність «Міжнародне право». Вона була активною, цілеспрямованою, займалася танцями, робила волонтерські проєкти й завжди прагнула допомагати іншим.Та найбільше її захоплювала аналітика та робота зі складною інформацією. Вона могла ночами сидіти над документами, вивчаючи закони, міжнародні конвенції й політичні події. Життя Насті було спокійним, шлях — визначеним, майбутнє — яскравим.
Але все змінилося в одну мить.
Те саме «але», що перевернуло життя сотень тисяч людей.
Почалася війна.
[III] Випробування вогнем
Коли навесні 2014 року вибухнули перші події, Анастісія була на другому курсі. Вона не могла стояти осторонь: записалася волонтеркою, допомагала шпиталям, збирала кошти, везла гуманітарну допомогу туди, де її найбільше потребували.Під час однієї з поїздок на схід її автобус потрапив під обстріл. Настя отримала поранення в ногу та контузію. Її врятували військові, які випадково опинилися поруч.
Ця подія розділила її життя на «до» і «після».
Смілива, добра дівчина, яку всі знали раніше, стала мовчазнішою, обережнішою й набагато твердішою. Вона до болю зрозуміла: поки хтось бореться за твою землю, ти не маєш права лишатися осторонь.
Коли Настя одужала, вона повернулася до навчання, але вже була іншою — загартованою, рішучою, з очима, які бачили занадто багато для її років.
[IV] Нове життя
У 2019 році Анастісія отримала диплом та пропозицію працювати у Департаменті міжнародної співпраці МВС. Її знання мов, досвід волонтерства й гострий розум робили її незамінною.Здавалося, що минуле поступово відходило. У колективі її поважали за чесність і високий професіоналізм, а друзі цінували за доброту, яку вона, попри пережите, зберегла.
Саме тоді зустріла Романа — молодого офіцера, який допомагав із евакуацією поранених у той самий день, коли постраждала вона. Їх зблизили пережиті спогади й спільні цілі. Через рік вони одружилися.
Вона мала роботу, дім, людину, яку любила, стабільність, що так довго здавалася недосяжною.
Та доля рідко дозволяє комусь просто жити спокійно.
[V] Лист, що змінив усе
Одного лютневого вечора, повертаючись після роботи, Анастісія почула легкий шелест у поштовій скриньці. Усередині лежав тонкий білий конверт без адреси. Лише слово:«Насюшо…»
Так називала її тільки бабуся — жінка, яку вона втратила ще у 2015 році.
Серце стислося. Руки тремтіли, коли вона розривала конверт. Всередині — стара пожовкла фотографія та короткий напис:
«Вона жива. У тебе є 48 годин. Повернись туди, де все почалося».
Світ навколо ніби провалився в туман.
Настя зайшла додому, лишила чоловікові записку про термінову відрядження, узяла службову зброю, кинула телефон на стіл — і поїхала.
Вперше за багато років у її очах з’явився той самий страх, що колись прийшов разом із війною. А поруч у бардачку лежав лист…
І фотографія людини, яку вона вважала мертвою.
