Прізвище Ім’я По-батькові (ПІБ): Вадим Феншон Вікторович Стать: Чоловіча
Мати – Ірина Трачук
Батько – Віктор Трачук
Зріст та вага: Зріст - 174 см;
Вага - 80 кг.
Дата народження: 01.11.2002 Вік: 22 роки
Місце народження: Україна, Харків Національність:
Українець Місце проживання: м. Харків
Захоплення: Автомобілі, мототехніка, музика, зброя, риболовля.
Сімейний стан: Неодружений Статура: Спортивна
Колір очей: карий Зачіска: Полубокс, темна.
Відмітні знаки: Татуювання на шиї, під лівим та правим оком.
Батьки :
Батько - Віктор . Народився 03.07.1978 року у місті Київ. Він закінчив Київську Гімназію №27 на відмінно та по досягненню 18 років пішов служити в армію. Під час служби в армії постійно був у відрядженнях в складі миротворчого підрозділу. Мати - Ірина. Народилася 22.10.1980 року у м. Харків. Вона навчалася в гімназії №104. Після закінчення гімназії вступила на навчання до Харківського Національного університету внутрішніх справ на кафедру слідства. Після університету Ірина підправилась на службу в правоохоронні органи. У 2000 році Віктор та Ірина випадково познайомились, коли вона прибула на виклик по факту вбивства де вже перебував Сергій в якості понятого. Вони познайомились та сподобались один одному. 2001 року вони обвінчались. В березні 2002 року Ірина, зробила тест на вагітність, та він показав 2 смужки.Вона була рада, що завагітніла від коханого чоловіка та негайно йому зателефонувала. Сергій в цей час перебував у відрядженні, та дізнавшись про радісну новину звернувся до керівництва з проханням повернутись додому. Наприкінці сроку, у Ірини почалися схватки та вони поїхали до лікаря, там їм сказали, що вже скоро у них з'явиться дитина. Ірину забирають до міської лікарні №4 де починають готуватися до пологів.
[II] Народження та дитинство:
На дворі ніч, 1 листопада 2002 року, приблизно 3:00. В будинку Трачуків панувала тиша, яку раптово порушили перейми Ірини. Без зволікання Віктора посадив дружину в автомобіль і доставив до міської лікарні №4 м. Харкова. Ірина була сильно схвильована, але поруч був Віктор — її опора. Йому дозволили бути присутнім при пологах.
Незабаром у тиші пологового будинку пролунав перший крик немовляти — на світ з’явився Вадим Реньгач . Мати й батько не стримували сліз щастя: їхній первісток, бажаний і очікуваний, був здоровим і міцним.
Юр'єв були забезпеченою родиною: ще до народження сина вони облаштували простору дитячу кімнату, закупивши найкращі меблі та речі. Жили вони у приватному будинку з мальовничим озером на подвір’ї — місце, яке з дитинства стало для Вадима символом тепла, безпеки та пригод.
Вадим зростав у любові й злагоді. З ранніх років він полюбив риболовлю, особливо з батьком — їхні ранкові виходи на озеро стали традицією. Водночас хлопчика з дитинства цікавила зброя — не дивно, адже батько був військовим і часто розповідав історії зі служби.
У 6 років Вадим пішов до першого класу гімназії №92. Він потрапив до класу з поглибленим вивченням англійської мови. У школі одразу завів найкращого друга — Руслана, з яким вони сиділи за однією партою, підтримували один одного та навіть разом виступали на шкільних конкурсах.
Вадим займався волейболом і спортивною стрільбою, демонструючи сильну волю, дисципліну та відчуття команди. Його неодноразово нагороджували на змаганнях — юнак показував гарні результати і фізично, і інтелектуально.
[III] Підліткове життя
Підліткові роки Вадима припали на період швидких змін як у країні, так і в його особистому житті. Це був час пошуку себе, формування принципів, сили волі та характеру.
У гімназії №92 Вадим продовжував активно вчитись і займатись спортом. Його захоплення спортивною стрільбою переросло у справжню пристрасть — він почав брати участь у міських і обласних турнірах, де неодноразово займав призові місця. Батько заохочував це хобі, адже сам був досвідченим військовим, і з юних років навчав сина правильному поводженню зі зброєю, безпеці й відповідальності.
Паралельно Вадим удосконалював свою англійську — мріяв про те, щоб у майбутньому мати доступ до міжнародної технічної та зброярської літератури. Він почав самостійно вивчати будову автомобілів і мотоциклів, що поступово перетворилось на ще одне хобі.
Дружба з Русланом залишалась міцною: разом вони проходили через шкільні випробування, ділилися мріями та навіть створили власну міні-команду для участі у молодіжних турнірах. Водночас Вадим залишався зосередженим, серйозним, із чітко сформованим внутрішнім кодексом честі.
У віці 15 років Вадим почав глибше цікавитись кар'єрою в силових структурах — не лише через приклад матері та батька, а й через особисте бажання навести порядок і захистити слабших. Він стає курсантом молодіжного військово-патріотичного клубу, де проявляє себе як надійний, стійкий і відповідальний учасник.
Цей період став основою майбутнього — саме тоді Вадим усвідомив, ким він хоче бути, і почав планувати шлях, який приведе його до сили, авторитету й поваги.
IV. Доросле життя
Після закінчення військового ліцею Вадим зробив свій свідомий вибір — вступив на службу до лав Збройних сил України. Завдяки високій дисципліні, цілеспрямованості та природному лідерству він швидко зарекомендував себе серед товаришів по службі та командування. За роки відданої служби Вадим здобув авторитет і повагу, а його кар’єра досягла значного рубежу — він отримав звання полковника. Його мати з гордістю спостерігала за успіхами сина, що став справжнім прикладом мужності та честі.
Однак, пройшовши довгий військовий шлях, Вадим ухвалив непросте рішення — завершити службу в ЗСУ. Проте спокійне життя виявилося недовгим. Побачивши, як у суспільстві зростає рівень бандитизму, Вадим не зміг залишатися осторонь. Вирішивши боротися з несправедливістю вже на цивільному фронті, він успішно проходить відбір до Генеральної прокуратури України. Завдяки своїм знанням у сфері юриспруденції та військовому досвіду, Вадим швидко влився в роботу правничих структур.
Попри нову посаду та повсякденну боротьбу за закон і порядок, його серце назавжди залишилося з тими, хто носить погони. Армія залишила в його душі слід, який не зникає навіть із часом.
[V] Теперишній час
Станом на 2025 рік Вадим проходить службу в Державній службі України з надзвичайних ситуацій. Його повернення до строю було зумовлене не лише покликом серця, а й глибоким усвідомленням відповідальності за безпеку та життя громадян. У лавах ДСНС Вадим відзначається як досвідчений, відданий справі фахівець, здатний діяти рішуче у найекстремальніших умовах.
Його військовий досвід, юридичні знання та лідерські якості дозволяють ефективно координувати дії в умовах надзвичайних ситуацій, вести підготовку молодих рятувальників та брати участь у складних операціях. Роман неодноразово виявляв мужність, ризикуючи власним життям заради порятунку інших.
Попри всі труднощі, він залишається вірним обраній справі — допомагати людям, захищати їх від небезпеки та підтримувати порядок у критичних ситуаціях. Служба в ДСНС для нього — це не просто робота, а продовження місії служіння Україні.
Мати – Ірина Трачук
Батько – Віктор Трачук
Зріст та вага: Зріст - 174 см;
Вага - 80 кг.
Дата народження: 01.11.2002 Вік: 22 роки
Місце народження: Україна, Харків Національність:
Українець Місце проживання: м. Харків
Захоплення: Автомобілі, мототехніка, музика, зброя, риболовля.
Сімейний стан: Неодружений Статура: Спортивна
Колір очей: карий Зачіска: Полубокс, темна.
Відмітні знаки: Татуювання на шиї, під лівим та правим оком.
Батьки :
Батько - Віктор . Народився 03.07.1978 року у місті Київ. Він закінчив Київську Гімназію №27 на відмінно та по досягненню 18 років пішов служити в армію. Під час служби в армії постійно був у відрядженнях в складі миротворчого підрозділу. Мати - Ірина. Народилася 22.10.1980 року у м. Харків. Вона навчалася в гімназії №104. Після закінчення гімназії вступила на навчання до Харківського Національного університету внутрішніх справ на кафедру слідства. Після університету Ірина підправилась на службу в правоохоронні органи. У 2000 році Віктор та Ірина випадково познайомились, коли вона прибула на виклик по факту вбивства де вже перебував Сергій в якості понятого. Вони познайомились та сподобались один одному. 2001 року вони обвінчались. В березні 2002 року Ірина, зробила тест на вагітність, та він показав 2 смужки.Вона була рада, що завагітніла від коханого чоловіка та негайно йому зателефонувала. Сергій в цей час перебував у відрядженні, та дізнавшись про радісну новину звернувся до керівництва з проханням повернутись додому. Наприкінці сроку, у Ірини почалися схватки та вони поїхали до лікаря, там їм сказали, що вже скоро у них з'явиться дитина. Ірину забирають до міської лікарні №4 де починають готуватися до пологів.
[II] Народження та дитинство:
На дворі ніч, 1 листопада 2002 року, приблизно 3:00. В будинку Трачуків панувала тиша, яку раптово порушили перейми Ірини. Без зволікання Віктора посадив дружину в автомобіль і доставив до міської лікарні №4 м. Харкова. Ірина була сильно схвильована, але поруч був Віктор — її опора. Йому дозволили бути присутнім при пологах.
Незабаром у тиші пологового будинку пролунав перший крик немовляти — на світ з’явився Вадим Реньгач . Мати й батько не стримували сліз щастя: їхній первісток, бажаний і очікуваний, був здоровим і міцним.
Юр'єв були забезпеченою родиною: ще до народження сина вони облаштували простору дитячу кімнату, закупивши найкращі меблі та речі. Жили вони у приватному будинку з мальовничим озером на подвір’ї — місце, яке з дитинства стало для Вадима символом тепла, безпеки та пригод.
Вадим зростав у любові й злагоді. З ранніх років він полюбив риболовлю, особливо з батьком — їхні ранкові виходи на озеро стали традицією. Водночас хлопчика з дитинства цікавила зброя — не дивно, адже батько був військовим і часто розповідав історії зі служби.
У 6 років Вадим пішов до першого класу гімназії №92. Він потрапив до класу з поглибленим вивченням англійської мови. У школі одразу завів найкращого друга — Руслана, з яким вони сиділи за однією партою, підтримували один одного та навіть разом виступали на шкільних конкурсах.
Вадим займався волейболом і спортивною стрільбою, демонструючи сильну волю, дисципліну та відчуття команди. Його неодноразово нагороджували на змаганнях — юнак показував гарні результати і фізично, і інтелектуально.
[III] Підліткове життя
Підліткові роки Вадима припали на період швидких змін як у країні, так і в його особистому житті. Це був час пошуку себе, формування принципів, сили волі та характеру.
У гімназії №92 Вадим продовжував активно вчитись і займатись спортом. Його захоплення спортивною стрільбою переросло у справжню пристрасть — він почав брати участь у міських і обласних турнірах, де неодноразово займав призові місця. Батько заохочував це хобі, адже сам був досвідченим військовим, і з юних років навчав сина правильному поводженню зі зброєю, безпеці й відповідальності.
Паралельно Вадим удосконалював свою англійську — мріяв про те, щоб у майбутньому мати доступ до міжнародної технічної та зброярської літератури. Він почав самостійно вивчати будову автомобілів і мотоциклів, що поступово перетворилось на ще одне хобі.
Дружба з Русланом залишалась міцною: разом вони проходили через шкільні випробування, ділилися мріями та навіть створили власну міні-команду для участі у молодіжних турнірах. Водночас Вадим залишався зосередженим, серйозним, із чітко сформованим внутрішнім кодексом честі.
У віці 15 років Вадим почав глибше цікавитись кар'єрою в силових структурах — не лише через приклад матері та батька, а й через особисте бажання навести порядок і захистити слабших. Він стає курсантом молодіжного військово-патріотичного клубу, де проявляє себе як надійний, стійкий і відповідальний учасник.
Цей період став основою майбутнього — саме тоді Вадим усвідомив, ким він хоче бути, і почав планувати шлях, який приведе його до сили, авторитету й поваги.
IV. Доросле життя
Після закінчення військового ліцею Вадим зробив свій свідомий вибір — вступив на службу до лав Збройних сил України. Завдяки високій дисципліні, цілеспрямованості та природному лідерству він швидко зарекомендував себе серед товаришів по службі та командування. За роки відданої служби Вадим здобув авторитет і повагу, а його кар’єра досягла значного рубежу — він отримав звання полковника. Його мати з гордістю спостерігала за успіхами сина, що став справжнім прикладом мужності та честі.
Однак, пройшовши довгий військовий шлях, Вадим ухвалив непросте рішення — завершити службу в ЗСУ. Проте спокійне життя виявилося недовгим. Побачивши, як у суспільстві зростає рівень бандитизму, Вадим не зміг залишатися осторонь. Вирішивши боротися з несправедливістю вже на цивільному фронті, він успішно проходить відбір до Генеральної прокуратури України. Завдяки своїм знанням у сфері юриспруденції та військовому досвіду, Вадим швидко влився в роботу правничих структур.
Попри нову посаду та повсякденну боротьбу за закон і порядок, його серце назавжди залишилося з тими, хто носить погони. Армія залишила в його душі слід, який не зникає навіть із часом.
[V] Теперишній час
Станом на 2025 рік Вадим проходить службу в Державній службі України з надзвичайних ситуацій. Його повернення до строю було зумовлене не лише покликом серця, а й глибоким усвідомленням відповідальності за безпеку та життя громадян. У лавах ДСНС Вадим відзначається як досвідчений, відданий справі фахівець, здатний діяти рішуче у найекстремальніших умовах.
Його військовий досвід, юридичні знання та лідерські якості дозволяють ефективно координувати дії в умовах надзвичайних ситуацій, вести підготовку молодих рятувальників та брати участь у складних операціях. Роман неодноразово виявляв мужність, ризикуючи власним життям заради порятунку інших.
Попри всі труднощі, він залишається вірним обраній справі — допомагати людям, захищати їх від небезпеки та підтримувати порядок у критичних ситуаціях. Служба в ДСНС для нього — це не просто робота, а продовження місії служіння Україні.
