Дитинство.
Володимир Капа народився 25 квітня 2001 року в Одесі, в сім'ї двох професіональних спортсменів: мати займалася легкою атлетикою, батько - волейболом. Через декілька місяців сім'я переїхала до Харкова, так як батько підписав контракт з новим клубом, де бачив перспективу кращого майбутнього як для себе, так і для свого сина.
З самих малих літ Володимир навчався дисципліні, терпимості та розсудливості. У школу він пішов доволі спокійним, сором'язливим хлопчиком. З п'ятого класу вчителі відмічали його жагу до біології, історії і спорту. Вже тоді Володимир почав розмірковувати про своє майбутнє: присвятити його спорту, чи піти у науку.
У шостому класі батько відвів його до дитячої академії волейболу, де тренером був його колишній тіммейт. Він відзначив здібності малого, і той вже через кілька місяців зіграв на своєму першому турнірі, зайнявши 3 місце. Це і був поворотний момент у його житті.
Юнацтво.
У 9 класі Володимир пізнав смак перемоги і біль нерозділеного кохання. Той рік виявився для нього дуже тяжким: перша серйозна травма, відчуття самотності, проблеми у школі і постійні конфлікти з батьками. Тоді він почав читати дуже багато книжок, щоб хоч якось пережити всі ті "життєві уроки". У книжках Володимир шукав відпочинок від повсякденного життя і тренувань.
Незадовго до випуску зі школи, юний волейболіст отримав перший виклик до національної збірної України U18. Це було для нього дуже несподівано, адже сезон для його команди був провальним, а сам він не був іменитим гравцем. Прибувши до табору, його зустрів тренер, який назавжди залишився у серці і пам'яті Володимира. Він одразу ж показав юнаку його апартаменти, комплекс, а залишившись наодинці з хлопцем провів з ним дві години за бесідою. Ставлення цього тренера до кожного гравця було як до рідного брата, або сина. Володимир провів тоді 2 матчі у стартовому складі, де отримав безцінний досвід і підтримку товаришів по команді. Саме на тих зборах, юнак і зустрів своє справжнє кохання - дівчину на ім'я Катерина.
Після зборів Володимир склав іспити "ЗНО", і вступив до Вінницького національного медичного університету імені М.І. Пирогова (ВНМУ) на заочну форму навчання. Вибір впав на спеціальність фармацевта. Там же він підписав контракт з місцевою волейбольною командою, де згодом отримав капітанську пов'язку. Маючи ціль - стати професіоналом у своїй справі, Володимир все більше і більше приділяє увагу саморозвитку, самореалізації і самокритиці.
Доросле життя.
Закінчивши навчання в університеті, Володимир розмірковує про початок нового етапу свого життя - створення власної сім'ї. Після успішних виступів за дорослу національну збірну України, він отримує премію,достатньої для покупки невеликої однокімнатної квартири. Тоді Володимир повертається до Харкова, купляє квартиру і пропонує його дівчині з'їхатись. Але згодом, серйозна травма руйнує його професійну кар’єру. Знову операції, уколи та постільний режим.
Після відновлення, лікарі забороняють Володимиру далі грати на професійному рівні, а отже треба було шукати нове джерело доходу. За допомоги свого батька, він відкриває власний бізнес - невелику аптеку у центрі Харкова, адже друга його професія - саме фармацевт.
Після декількох місяців з відкриття аптеки, почалися проблеми. Прибутку та відвідувачів ставало все менше. Треба було щось змінювати, але Володимир просто впав у депресію. А згодом він ще й розійшовся з дівчиною, що додало ще один тягар на душі у хлопця.
Якось він у барі зустрів хлопця на ім’я Андрій, що мав схожу долю. Хлопці швидко побраталися, стали справжніми друзями. Вони завжди допомагали один одному у скрутних ситуаціях, разом працювали - разом відпочивали.
ЗСУ
Одного дня, Володимир зрозумів, що треба йти захищати Вітчизну. Подумавши удвох з Андрієм на цю тему, вони вирішили обоє вступити за контрактом до лав Збройних Сил України. Через декілька днів, під’їхавши до військової частини, Володимир та Андрій пройшли всі медичні обстеження і співбесіду з генералом Збройних Сил та підписали контракт. Для Володимира це був новий виклик у його житті. Будучи ще рекрутом, він поставив собі ціль: мінімум - дійти до звання підполковник, максимум - стати генералом.
Поступово підвищуючись у званні, Володимир вступив до підрозділу Сил Спеціальних Операцій (ССО). Щоб бути гідним своїх товаришів, він постійно удосконалював свої навички, вчився і намагався бути справедливим.
Звісно були і свої мінуси. Через старі травми, як моральні, так і фізичні, Володимир не одразу “влився” до колективу, щось не вдавалось на тренуваннях. Трохи адаптувавшись, він почав поступово йти до своєї мети.
Згодом, Капа отримав звання Підполковника та став замом директора Військової служби поліції (ВСП). Володимир разом зі своїм начальником почали поступово відновлювати цей підрозділ. Вони готували елітних бійців, що мали слідкувати за порядком на військовій частині, а також повчати порядку інших військовослужбовців, особливо новоприбулих рекрутів.
Через деякий час, Володимир був змушений тимчасово покинути область через сімейні обставини. Подавши у відставку, він попрощався зі своїми побратимами та посестрами, і для нього закінчилась подорож у лавах ЗСУ.
Мерія м. Дніпра
Повернувшись до області через декілька місяців, Володимир почав, по суті, все спочатку. Область, та - яку він пам'ятав змінилася до невпізнанності. Капа вирішив піти працювати у мерію м. Дніпра, де мером був його колишній побратим. Що ж його тут чекає? Хто ж зна...
Висновок.
На свої двадцять два роки, Володимир пройшов багато випробувань на своєму шляху. Щось вдавалося, щось ні. А скільки ще попереду чекає. Головне, що у нього ще є час, щоб досягнути своїх цілей, знайти собі більше друзів, заробити грошей і зробити все для себе та своєї сім’ї.
Володимир Капа народився 25 квітня 2001 року в Одесі, в сім'ї двох професіональних спортсменів: мати займалася легкою атлетикою, батько - волейболом. Через декілька місяців сім'я переїхала до Харкова, так як батько підписав контракт з новим клубом, де бачив перспективу кращого майбутнього як для себе, так і для свого сина.
З самих малих літ Володимир навчався дисципліні, терпимості та розсудливості. У школу він пішов доволі спокійним, сором'язливим хлопчиком. З п'ятого класу вчителі відмічали його жагу до біології, історії і спорту. Вже тоді Володимир почав розмірковувати про своє майбутнє: присвятити його спорту, чи піти у науку.
У шостому класі батько відвів його до дитячої академії волейболу, де тренером був його колишній тіммейт. Він відзначив здібності малого, і той вже через кілька місяців зіграв на своєму першому турнірі, зайнявши 3 місце. Це і був поворотний момент у його житті.
Юнацтво.
У 9 класі Володимир пізнав смак перемоги і біль нерозділеного кохання. Той рік виявився для нього дуже тяжким: перша серйозна травма, відчуття самотності, проблеми у школі і постійні конфлікти з батьками. Тоді він почав читати дуже багато книжок, щоб хоч якось пережити всі ті "життєві уроки". У книжках Володимир шукав відпочинок від повсякденного життя і тренувань.
Незадовго до випуску зі школи, юний волейболіст отримав перший виклик до національної збірної України U18. Це було для нього дуже несподівано, адже сезон для його команди був провальним, а сам він не був іменитим гравцем. Прибувши до табору, його зустрів тренер, який назавжди залишився у серці і пам'яті Володимира. Він одразу ж показав юнаку його апартаменти, комплекс, а залишившись наодинці з хлопцем провів з ним дві години за бесідою. Ставлення цього тренера до кожного гравця було як до рідного брата, або сина. Володимир провів тоді 2 матчі у стартовому складі, де отримав безцінний досвід і підтримку товаришів по команді. Саме на тих зборах, юнак і зустрів своє справжнє кохання - дівчину на ім'я Катерина.
Після зборів Володимир склав іспити "ЗНО", і вступив до Вінницького національного медичного університету імені М.І. Пирогова (ВНМУ) на заочну форму навчання. Вибір впав на спеціальність фармацевта. Там же він підписав контракт з місцевою волейбольною командою, де згодом отримав капітанську пов'язку. Маючи ціль - стати професіоналом у своїй справі, Володимир все більше і більше приділяє увагу саморозвитку, самореалізації і самокритиці.
Доросле життя.
Закінчивши навчання в університеті, Володимир розмірковує про початок нового етапу свого життя - створення власної сім'ї. Після успішних виступів за дорослу національну збірну України, він отримує премію,достатньої для покупки невеликої однокімнатної квартири. Тоді Володимир повертається до Харкова, купляє квартиру і пропонує його дівчині з'їхатись. Але згодом, серйозна травма руйнує його професійну кар’єру. Знову операції, уколи та постільний режим.
Після відновлення, лікарі забороняють Володимиру далі грати на професійному рівні, а отже треба було шукати нове джерело доходу. За допомоги свого батька, він відкриває власний бізнес - невелику аптеку у центрі Харкова, адже друга його професія - саме фармацевт.
Після декількох місяців з відкриття аптеки, почалися проблеми. Прибутку та відвідувачів ставало все менше. Треба було щось змінювати, але Володимир просто впав у депресію. А згодом він ще й розійшовся з дівчиною, що додало ще один тягар на душі у хлопця.
Якось він у барі зустрів хлопця на ім’я Андрій, що мав схожу долю. Хлопці швидко побраталися, стали справжніми друзями. Вони завжди допомагали один одному у скрутних ситуаціях, разом працювали - разом відпочивали.
ЗСУ
Одного дня, Володимир зрозумів, що треба йти захищати Вітчизну. Подумавши удвох з Андрієм на цю тему, вони вирішили обоє вступити за контрактом до лав Збройних Сил України. Через декілька днів, під’їхавши до військової частини, Володимир та Андрій пройшли всі медичні обстеження і співбесіду з генералом Збройних Сил та підписали контракт. Для Володимира це був новий виклик у його житті. Будучи ще рекрутом, він поставив собі ціль: мінімум - дійти до звання підполковник, максимум - стати генералом.
Поступово підвищуючись у званні, Володимир вступив до підрозділу Сил Спеціальних Операцій (ССО). Щоб бути гідним своїх товаришів, він постійно удосконалював свої навички, вчився і намагався бути справедливим.
Звісно були і свої мінуси. Через старі травми, як моральні, так і фізичні, Володимир не одразу “влився” до колективу, щось не вдавалось на тренуваннях. Трохи адаптувавшись, він почав поступово йти до своєї мети.
Згодом, Капа отримав звання Підполковника та став замом директора Військової служби поліції (ВСП). Володимир разом зі своїм начальником почали поступово відновлювати цей підрозділ. Вони готували елітних бійців, що мали слідкувати за порядком на військовій частині, а також повчати порядку інших військовослужбовців, особливо новоприбулих рекрутів.
Через деякий час, Володимир був змушений тимчасово покинути область через сімейні обставини. Подавши у відставку, він попрощався зі своїми побратимами та посестрами, і для нього закінчилась подорож у лавах ЗСУ.
Мерія м. Дніпра
Повернувшись до області через декілька місяців, Володимир почав, по суті, все спочатку. Область, та - яку він пам'ятав змінилася до невпізнанності. Капа вирішив піти працювати у мерію м. Дніпра, де мером був його колишній побратим. Що ж його тут чекає? Хто ж зна...
Висновок.
На свої двадцять два роки, Володимир пройшов багато випробувань на своєму шляху. Щось вдавалося, щось ні. А скільки ще попереду чекає. Головне, що у нього ще є час, щоб досягнути своїх цілей, знайти собі більше друзів, заробити грошей і зробити все для себе та своєї сім’ї.
