Глава I— Коли світ валиться
Я, Дмитрик Николайчук, народився 8 січня 2000 року у місті Чернівці, у звичайній українській родині.Батько — поліцейський, з тих, хто вимагає дисципліни не лише від затриманих, а й від сина.
Мама — касира в супермаркеті, ніжна, турботлива, але вічно виснажена після змін. У домі завжди були правила, але любов — не завжди.
З дитинства я був енергійним, нестримним. Батько боявся, що мене затягне вуличне життя, тому в 10 років записав мене на кікбоксинг.
– Б’єш по груші, а не по людях, – сказав він.
Зал, тренер, бинти, піт — усе це стало моїм другим світом.
Я вчився битися не заради сили, а щоб тримати під контролем те, що всередині.
У школі — типовий бунтівник. Іграшки? Не завжди були. Одяг? Те, що мама встигла купити зі знижкою.
Приватна школа? Та де там — районна 17-та, де вчителі або кричали, або ігнорували.
Але саме тоді в мені з’явилося те, що потім стане визначальним: спрага визнання. Я хотів довести всім, що я щось значу.
Глава II — Коли світ валиться
На 17-й день народження я думав, що піду на змагання і виграю перше золото. Але замість медалі — трагічна новина:Тато загинув на службі, під час затримання озброєного злочинця.
А мама… не витримала. Вже за кілька місяців її серце зупинилось — горе не залишило шансів.
Я залишився сам.
І тоді з’явився він — мій уявний друг, чортик, що шепотів у вухо слова, які було важко ігнорувати:
— Ти тепер вільний… Роби, що хочеш.
Я почав ходити в казино, ставити все, вигравати копійки, програвати душу.
Кікбоксинг залишився, але тепер уже не як спорт, а як спосіб злити біль. Бити — щоб не плакати. Бити — щоб не згадувати.
Глава III — Служба, яку вибирає не серце, а тінь
Завдяки старому знайомому батька, я вступив в Академію СБУ. Казарма, холод, дисципліна, «туалет за розкладом».Я ненавидів це все.
— Ти не розумієш, як мені хріново! — кричав я у вікно ночами.
А чортик сидів у кутку й посміхався. Він любив, коли я зривався.
На одній з практик я побачив, як старший офіцер бере хабар. І тоді чортик прошепотів:
— Хочеш знову відчувати себе кимось? Дій…
Глава IV — Бій не на рингу
Зараз я — офіцер СБУ. Усі думають, що я — успішний, сильний, спокійний. Але тільки я знаю, скільки нічних тренувань, поєдинків із самим собою й розмов із чортиком потрібно, щоб не зірватись.Я все ще тренуюсь. Кікбоксинг — моя єдина справжня терапія.
Але чортик хоче іншого. Він хоче, щоб я вийшов за межі, почав грати по-крупному.
Одного разу я вже програв усе, і боюсь, що програю знову.
Але, можливо, у мене ще є шанс…
Зробити правильний удар. Не по супернику. По системі.
