Мене звати Назар Райкович. Народився я в 2000 11 жовтня у звичайному українському селі — Михайлівка . Маленьке, але дуже затишне місце, де всі один одного знають, де вранці чути спів півнів і запах свіжого хліба від сусідів. Там я провів своє дитинство — просте, але щасливе.
Мій тато був механіком у місцевому господарстві, а мама працювала вчителькою у школі. Ми ніколи не жили розкішно, але в нас завжди був порядок, тепло і повага одне до одного. Я з дитинства звик працювати — допомагав татові в гаражі, крутив гайки, ремонтував старі мопеди, які ледь дихали. Мене завжди тягнуло до техніки, бо я любив розібрати щось і зрозуміти, як воно працює.
У школі я був не найкращим учнем, але й не двієчником. Старався, як міг. Найбільше любив уроки праці — там я відчував себе на своєму місці. Вчителі мене поважали за спокійний характер і дисципліну. Я ніколи не був конфліктною людиною. Мама часто повторювала: “З тебе, Назаре, буде або хороший офіцер, або чоловік, якому можна довіряти.” Напевно, вона мала рацію.
Після школи я зрозумів, що залишатися в селі — не для мене. Я любив своє село, але хотів більшого. Хотів спробувати себе в чомусь новому, десь, де життя не стоїть на місці. Тому я зібрав речі, попрощався з батьками й переїхав до Дніпра.
Перші місяці в місті були нелегкі. Я знімав невелику кімнату на околиці, працював на СТО, де займався ремонтом автомобілів. Робота важка, руки завжди в мастилі, але я любив її. Там я навчився цінувати зароблену гривню й розуміти, що без праці нічого не буде.
Моєю мрією тоді було купити власне авто. Я збирав гроші майже два роки, економив на всьому, але таки купив — старенький седан, який потім сам довів до ідеалу. Пам’ятаю той момент, коли я вперше сів за кермо своєї машини: руки тремтять, серце калатає, а по дорозі летить пилюка, ніби вся свобода світу перед тобою.
Після того, як я більш-менш став на ноги, з’явилася думка — робити щось корисніше, щось важливіше. Просто працювати — добре, але я хотів відчувати, що приношу користь не лише собі, а й своїй країні. У мене всередині ніби прокинулося бажання служити. І я вирішив піти в лави Збройних Сил України.
Я пройшов відбір, потім навчання. Було складно, але я не здавався. Армія навчила мене багато чому: витримці, терпінню, вмінню тримати слово. Там я зрозумів, що дисципліна — це не просто слово, це стиль життя. Через деякий час я дослужився до старшини.
Саме в армії я зустрів людину, яку можу назвати справжнім другом — Даніеля Суріката. Знайомство наше вийшло випадковим: нас поставили в одну групу на навчаннях, і якось так зійшлося, що ми зразу знайшли спільну мову. Він завжди був жартівливим, умів підтримати навіть у найважчі моменти, а я — спокійний і врівноважений. Разом ми доповнювали один одного.
Ми часто сиділи після служби десь біля техніки, пили чай з термоса, говорили про життя, про майбутнє. У нього була мрія після служби відкрити свій бізнес, а я тоді сказав, що мені ближче форма — що я хочу залишитись у системі, але, можливо, перейти на іншу службу.
Коли я став старшиною, Даніель першим мене привітав. Ми посміялися, випили кави в казармі — без пафосу, просто як друзі, що пройшли разом чимало. І хоча з роками наші дороги розійшлися, ми й досі тримаємо зв’язок.
Попри службу, я завжди знаходив час приїхати до батьків у Михайлівку. Мені важливо було бачити їх, допомагати, відчути оте домашнє тепло, якого іноді так бракує на службі. Село завжди нагадувало мені, хто я і звідки.
Через кілька років я зрозумів, що хочу розвиватися далі. І тоді я вирішив перейти до Національної поліції України. Це було щось нове, але все ж близьке за духом — дисципліна, порядок, відповідальність.
Я пройшов перепідготовку, здав всі іспити й почав службу у відділі, який займався координацією патрульних підрозділів. З часом отримав звання майора поліції. Це була цікава, але й складна робота. Я керував людьми, організовував роботу, вирішував конфлікти. Найголовніше — вчився розуміти людей.
Я завжди намагався бути справедливим керівником. Якщо людина старається — я завжди підтримаю.
Якщо халтурить — то, вибач, але дисципліна понад усе. Колеги часто жартували, що я занадто спокійний для поліції, але, мабуть, саме це й допомагало уникати багатьох проблем.
Жартувати я теж любив, але в міру. Міг підколоти когось у розмові чи посміятись із хлопцями після зміни. Бо, як би там не було, без гумору служба стає важкою.
Попри все, в мені жила ще одна мрія — служити в СБУ. Мене завжди цікавила ця структура — тиша, порядок, чіткість. Там треба не тільки сила, а й розум, аналітичне мислення, уважність. І я зрозумів, що настав час спробувати.
Подав документи, пройшов перевірки, співбесіди, тренування. Було важко, але я не звик здаватися. Коли прийшло повідомлення, що мене взяли — я просто сів і якийсь час мовчав. Потім подзвонив батькам і сказав: “Все, я тепер у СБУ.” Тато мовчав секунди три, потім відповів: “Горджусь, синку.” І для мене це було найцінніше.
У СБУ все зовсім по-іншому. Тут потрібно бути уважним до деталей, думати кілька кроків уперед, не поспішати, але діяти точно. Мені це подобалося. Я відчував, що нарешті на своєму місці. Колеги швидко зрозуміли, що я не базікало, що я роблю свою справу спокійно, але впевнено.
Попри завантаження, я все одно знаходжу час на особисте життя. Коли є вільний день, я або їду в Михайлівку до батьків, або зустрічаюсь із Даніелем Сурікатом. Ми можемо просто поїхати за місто, посидіти біля води, посміятись, згадати старі часи. І це, чесно, найкраща терапія після важкого тижня.
Зараз у мене вже є дві машини — одна робоча, друга для душі. Також маю власну квартиру, невелику, але свою. Не з дорогих, проте я її купив на чесно зароблені гроші, без боргів і кредитів. І кожного разу, коли заходжу туди, я відчуваю, що всього цього досяг сам.
Життя мене багато чому навчило. Найголовніше — не поспішати, бути вдячним і не забувати, звідки ти прийшов. Я не шукаю слави чи визнання. Мені просто важливо жити чесно, з повагою до себе та інших.
Мій характер — спокійний, але я не байдужий. Люблю пожартувати, підтримати когось, але коли справа серйозна — я весь у ній. Дисципліна для мене не покарання, а спосіб тримати себе в руках.
Я знаю, що попереду ще багато роботи, але мені це до вподоби. Бо кожен день, коли ти робиш те, що любиш, і знаєш, заради чого — він не марний.
Іноді, коли я приїжджаю до села, виходжу вночі надвір, дивлюся на зорі й думаю: шлях був непростий — від простого хлопця з Михайлівки до працівника СБУ. Але якби хтось тоді, у дитинстві, сказав мені, що все так буде, я б, мабуть, не повірив. А тепер — це моя реальність. І я ціную кожен її день.
Коротко про себе:
Ім’я: Назар Райкович
Народився: у селі Михайлівка
Характер: спокійний, веселий, гумористичний, але дисциплінований
Пройшов шлях від автомеханіка до старшини ЗСУ, потім майора НПУ, а згодом — співробітника СБУ
Маю дві машини, одну квартиру
Найкращий друг: Даніель Сурікат
У вільний час люблю їздити до батьків у село, або просто провести день у спокої, подалі від шуму міста.
Отака моя історія. Не казкова, але справжня. Напевно, я не найідеальніша людина, але завжди стараюсь залишатись собою — чесним, спокійним і вірним своїй справі. Бо для мене головне — не слова, а дії.
Мій тато був механіком у місцевому господарстві, а мама працювала вчителькою у школі. Ми ніколи не жили розкішно, але в нас завжди був порядок, тепло і повага одне до одного. Я з дитинства звик працювати — допомагав татові в гаражі, крутив гайки, ремонтував старі мопеди, які ледь дихали. Мене завжди тягнуло до техніки, бо я любив розібрати щось і зрозуміти, як воно працює.
У школі я був не найкращим учнем, але й не двієчником. Старався, як міг. Найбільше любив уроки праці — там я відчував себе на своєму місці. Вчителі мене поважали за спокійний характер і дисципліну. Я ніколи не був конфліктною людиною. Мама часто повторювала: “З тебе, Назаре, буде або хороший офіцер, або чоловік, якому можна довіряти.” Напевно, вона мала рацію.
Після школи я зрозумів, що залишатися в селі — не для мене. Я любив своє село, але хотів більшого. Хотів спробувати себе в чомусь новому, десь, де життя не стоїть на місці. Тому я зібрав речі, попрощався з батьками й переїхав до Дніпра.
Перші місяці в місті були нелегкі. Я знімав невелику кімнату на околиці, працював на СТО, де займався ремонтом автомобілів. Робота важка, руки завжди в мастилі, але я любив її. Там я навчився цінувати зароблену гривню й розуміти, що без праці нічого не буде.
Моєю мрією тоді було купити власне авто. Я збирав гроші майже два роки, економив на всьому, але таки купив — старенький седан, який потім сам довів до ідеалу. Пам’ятаю той момент, коли я вперше сів за кермо своєї машини: руки тремтять, серце калатає, а по дорозі летить пилюка, ніби вся свобода світу перед тобою.
Після того, як я більш-менш став на ноги, з’явилася думка — робити щось корисніше, щось важливіше. Просто працювати — добре, але я хотів відчувати, що приношу користь не лише собі, а й своїй країні. У мене всередині ніби прокинулося бажання служити. І я вирішив піти в лави Збройних Сил України.
Я пройшов відбір, потім навчання. Було складно, але я не здавався. Армія навчила мене багато чому: витримці, терпінню, вмінню тримати слово. Там я зрозумів, що дисципліна — це не просто слово, це стиль життя. Через деякий час я дослужився до старшини.
Саме в армії я зустрів людину, яку можу назвати справжнім другом — Даніеля Суріката. Знайомство наше вийшло випадковим: нас поставили в одну групу на навчаннях, і якось так зійшлося, що ми зразу знайшли спільну мову. Він завжди був жартівливим, умів підтримати навіть у найважчі моменти, а я — спокійний і врівноважений. Разом ми доповнювали один одного.
Ми часто сиділи після служби десь біля техніки, пили чай з термоса, говорили про життя, про майбутнє. У нього була мрія після служби відкрити свій бізнес, а я тоді сказав, що мені ближче форма — що я хочу залишитись у системі, але, можливо, перейти на іншу службу.
Коли я став старшиною, Даніель першим мене привітав. Ми посміялися, випили кави в казармі — без пафосу, просто як друзі, що пройшли разом чимало. І хоча з роками наші дороги розійшлися, ми й досі тримаємо зв’язок.
Попри службу, я завжди знаходив час приїхати до батьків у Михайлівку. Мені важливо було бачити їх, допомагати, відчути оте домашнє тепло, якого іноді так бракує на службі. Село завжди нагадувало мені, хто я і звідки.
Через кілька років я зрозумів, що хочу розвиватися далі. І тоді я вирішив перейти до Національної поліції України. Це було щось нове, але все ж близьке за духом — дисципліна, порядок, відповідальність.
Я пройшов перепідготовку, здав всі іспити й почав службу у відділі, який займався координацією патрульних підрозділів. З часом отримав звання майора поліції. Це була цікава, але й складна робота. Я керував людьми, організовував роботу, вирішував конфлікти. Найголовніше — вчився розуміти людей.
Я завжди намагався бути справедливим керівником. Якщо людина старається — я завжди підтримаю.
Якщо халтурить — то, вибач, але дисципліна понад усе. Колеги часто жартували, що я занадто спокійний для поліції, але, мабуть, саме це й допомагало уникати багатьох проблем.
Жартувати я теж любив, але в міру. Міг підколоти когось у розмові чи посміятись із хлопцями після зміни. Бо, як би там не було, без гумору служба стає важкою.
Попри все, в мені жила ще одна мрія — служити в СБУ. Мене завжди цікавила ця структура — тиша, порядок, чіткість. Там треба не тільки сила, а й розум, аналітичне мислення, уважність. І я зрозумів, що настав час спробувати.
Подав документи, пройшов перевірки, співбесіди, тренування. Було важко, але я не звик здаватися. Коли прийшло повідомлення, що мене взяли — я просто сів і якийсь час мовчав. Потім подзвонив батькам і сказав: “Все, я тепер у СБУ.” Тато мовчав секунди три, потім відповів: “Горджусь, синку.” І для мене це було найцінніше.
У СБУ все зовсім по-іншому. Тут потрібно бути уважним до деталей, думати кілька кроків уперед, не поспішати, але діяти точно. Мені це подобалося. Я відчував, що нарешті на своєму місці. Колеги швидко зрозуміли, що я не базікало, що я роблю свою справу спокійно, але впевнено.
Попри завантаження, я все одно знаходжу час на особисте життя. Коли є вільний день, я або їду в Михайлівку до батьків, або зустрічаюсь із Даніелем Сурікатом. Ми можемо просто поїхати за місто, посидіти біля води, посміятись, згадати старі часи. І це, чесно, найкраща терапія після важкого тижня.
Зараз у мене вже є дві машини — одна робоча, друга для душі. Також маю власну квартиру, невелику, але свою. Не з дорогих, проте я її купив на чесно зароблені гроші, без боргів і кредитів. І кожного разу, коли заходжу туди, я відчуваю, що всього цього досяг сам.
Життя мене багато чому навчило. Найголовніше — не поспішати, бути вдячним і не забувати, звідки ти прийшов. Я не шукаю слави чи визнання. Мені просто важливо жити чесно, з повагою до себе та інших.
Мій характер — спокійний, але я не байдужий. Люблю пожартувати, підтримати когось, але коли справа серйозна — я весь у ній. Дисципліна для мене не покарання, а спосіб тримати себе в руках.
Я знаю, що попереду ще багато роботи, але мені це до вподоби. Бо кожен день, коли ти робиш те, що любиш, і знаєш, заради чого — він не марний.
Іноді, коли я приїжджаю до села, виходжу вночі надвір, дивлюся на зорі й думаю: шлях був непростий — від простого хлопця з Михайлівки до працівника СБУ. Але якби хтось тоді, у дитинстві, сказав мені, що все так буде, я б, мабуть, не повірив. А тепер — це моя реальність. І я ціную кожен її день.
Коротко про себе:
Ім’я: Назар Райкович
Народився: у селі Михайлівка
Характер: спокійний, веселий, гумористичний, але дисциплінований
Пройшов шлях від автомеханіка до старшини ЗСУ, потім майора НПУ, а згодом — співробітника СБУ
Маю дві машини, одну квартиру
Найкращий друг: Даніель Сурікат
У вільний час люблю їздити до батьків у село, або просто провести день у спокої, подалі від шуму міста.
Отака моя історія. Не казкова, але справжня. Напевно, я не найідеальніша людина, але завжди стараюсь залишатись собою — чесним, спокійним і вірним своїй справі. Бо для мене головне — не слова, а дії.
