Прізвище Ім’я По-батькові (ПІБ): Фьюрі Ніколас Ігорович
Стать: Чоловіча
Мати - Фьюрі Світлана Володимирівна
Батько - Фьюрі Ігор Васильович
Дата народження: 23.08.1999
Вік: 26
Місце народження: Київ
Місце проживання: Київ
Захоплення: Спорт, комп'ютерні ігри.
Відмітні знаки: Шрам на ребрах та татуювання на правій руці.
Батьки Ніколаса — Ігор і Світлана Фьюрі. Вони є прикладом двох людей, які з дитинства йшли різними життєвими шляхами, але зрештою зустрілися, щоб створити міцну та люблячу сім’ю.
Його батько, Ігор Фьюрі, народився 9 березня 1968 року в Харкові. З дитинства він був дуже активним, любив рух, спорт і суперництво. Його захоплення футболом з часом переросло у професію: він закінчив Харківську державну академію фізичної культури та став тренером. Ще малим Ніколас часто спостерігав за батьком на футбольному полі, коли той навчав хлопців правильно бити по м’ячу і підбадьорював їх словами: “Не здавайся!”. У його голосі було стільки сили, що кожен вірив у власні можливості.
Батько часто повторював синові:
“Сила, синку, не в тому, щоб бути найсильнішим. Сила — у тому, щоб не зупинятися.”
Ці слова стали для Ніколаса життєвим принципом.
Мати Ніколаса, Світлана Фьюрі, народилася 3 березня 1973 року в Києві. Вона виросла в інтелігентній родині юристів і з дитинства мріяла про справедливість та допомогу людям. Після школи вона вступила до юридичного інституту, де навчалася старанно й натхненно. Одного разу, під час футбольного матчу, вона випадково познайомилася з Ігорем. Вони почали спілкуватися, згодом зустрічатися, а через півтора року стали подружжям.
Світлана завжди казала, що найголовніше в житті — залишатися людиною, навіть тоді, коли світ навколо змінюється. Саме вона навчила сина доброті, чесності та повазі до інших.
Ніколас народився, коли його батьки були ще досить молодими. Вони вирішили, що для виховання дитини краще жити ближче до природи, тому переїхали до селища на околиці Києва. Це було тихе й затишне місце з чистим повітрям, зеленими полями та спокійними вечорами.
Там минуло його дитинство. Він бігав босоніж по траві, ловив метеликів і грав із місцевими хлопцями у футбол.
Батько завжди знаходив для нього час. Він учив сина не лише грати у футбол, а й мислити, бути чесним у грі та не боятися поразок. Він пояснював, що поразка — це лише ще один крок до майбутньої перемоги.
Мати, хоча й залишила роботу в Києві, не припинила допомагати людям. Вона почала консультувати жителів селища з юридичних питань, допомагала складати документи та розбиратися в різних життєвих ситуаціях. Ніколас часто бачив, як до їхнього дому приходили люди зі своїми проблемами, а мати уважно вислуховувала кожного і знаходила рішення.
Коли хлопцеві виповнилося три роки, батьки віддали його до дитячого садка. Там він уперше навчився спілкуватися з однолітками, зрозумів, що таке дружба, підтримка та лідерство. Він був активним і веселим хлопцем, тому під час ігор його часто обирали капітаном.
Коли Ніколас пішов до школи, його життя стало більш відповідальним. Він добре навчався, але найбільшим його захопленням залишався спорт. Футбол займав майже весь його вільний час.
Батько записав його до дитячо-юнацької спортивної школи. З кожним роком Ніколас усе більше відчував, що футбол — важлива частина його життя. Тренування відбувалися за будь-якої погоди: і під дощем, і під снігом. Йому подобалося відчуття руху та командної єдності, коли вся команда довіряє тобі м’яч і рішення.
Мати ж прагнула, щоб син розвивався не лише у спорті, а й у навчанні. Вона помічала його логічне мислення й уважність, тому іноді говорила, що він міг би стати юристом. Через це між батьками інколи виникали суперечки щодо його майбутнього.
Ніколас довго розмірковував над тим, ким хоче стати. І коли йому виповнилося сімнадцять років, він зрозумів, що його приваблює інший шлях — військова справа. Йому подобалися дисципліна, порядок, техніка та відповідальність. Тому він вирішив вступити до Військового інституту.
Це рішення було непростим, але він відчував, що саме так має вчинити.
Навчання у військовому інституті стало одним із найважливіших періодів у житті Ніколаса. Він звик до ранніх підйомів, регулярних тренувань і чіткої організації кожного дня. Там курсантів навчали не лише військовій справі, а й умінню мислити, приймати рішення та бути лідерами.
У 2020 році Ніколас отримав звання лейтенанта Збройних Сил України. Це був день великої гордості — не лише для нього, а й для його родини. Батько стояв поруч у формі, мати тримала квіти, і в їхніх очах було щире щастя.
Служба в армії змінила його. Вона зробила його сильнішим, витривалішим і спокійнішим. Він навчився цінувати прості речі — гарячий чай у холодну погоду, підтримку побратимів і короткі дзвінки додому.
Коли у 2022 році почалося повномасштабне вторгнення, Ніколас без вагань став до служби поруч зі своїми товаришами. Вони виконували бойові завдання іноді майже без відпочинку. У липні того ж року під час однієї з операцій він отримав поранення — уламок влучив у ребра.
Після евакуації його відправили до шпиталю в Києві. Попереду були довгі тижні лікування, біль і безсонні ночі. Але щодня до нього приходила мати — з книгами, фруктами та підтримкою. Батько теж був поруч, намагаючись залишатися сильним. Саме завдяки їм Ніколас зміг витримати цей період.
Сьогодні Ніколас живе в Києві. Він повністю відновився після поранення і знову повернувся до служби. З часом він зрозумів, що його справжня сила — у вірності, витривалості та підтримці інших.
Йому подобається допомагати іншим військовим, ділитися досвідом і навчати молодих бійців тому, чого колись навчили його старші.
Іноді він проводить тренування з дітьми у спортивній школі, де працює його батько. Йому приємно бачити, як у хлопців горять очі і як вони мріють про свої майбутні перемоги.
Увечері Ніколас іноді сідає за комп’ютер, щоб пограти у стратегії або провести час із друзями за переглядом фільму.
Він не вважає себе героєм. Він просто робить те, що вважає правильним. У його житті було чимало випробувань, але кожне з них зробило його сильнішим.
Його життєвий девіз простий:
“Коли падаєш — вставай. І йди далі.”
Батьки пишаються ним, і це для нього найбільша нагорода. У майбутньому він мріє створити власну сім’ю та виховати дітей так, як виховали його — у любові, підтримці та вірності Україні.
Він знає, що попереду ще багато доріг, і готовий пройти їх чесно, гідно та по-людськи.
Стать: Чоловіча
Мати - Фьюрі Світлана Володимирівна
Батько - Фьюрі Ігор Васильович
Дата народження: 23.08.1999
Вік: 26
Місце народження: Київ
Місце проживання: Київ
Захоплення: Спорт, комп'ютерні ігри.
Відмітні знаки: Шрам на ребрах та татуювання на правій руці.
Родина
Батьки Ніколаса — Ігор і Світлана Фьюрі. Вони є прикладом двох людей, які з дитинства йшли різними життєвими шляхами, але зрештою зустрілися, щоб створити міцну та люблячу сім’ю.
Його батько, Ігор Фьюрі, народився 9 березня 1968 року в Харкові. З дитинства він був дуже активним, любив рух, спорт і суперництво. Його захоплення футболом з часом переросло у професію: він закінчив Харківську державну академію фізичної культури та став тренером. Ще малим Ніколас часто спостерігав за батьком на футбольному полі, коли той навчав хлопців правильно бити по м’ячу і підбадьорював їх словами: “Не здавайся!”. У його голосі було стільки сили, що кожен вірив у власні можливості.
Батько часто повторював синові:
“Сила, синку, не в тому, щоб бути найсильнішим. Сила — у тому, щоб не зупинятися.”
Ці слова стали для Ніколаса життєвим принципом.
Мати Ніколаса, Світлана Фьюрі, народилася 3 березня 1973 року в Києві. Вона виросла в інтелігентній родині юристів і з дитинства мріяла про справедливість та допомогу людям. Після школи вона вступила до юридичного інституту, де навчалася старанно й натхненно. Одного разу, під час футбольного матчу, вона випадково познайомилася з Ігорем. Вони почали спілкуватися, згодом зустрічатися, а через півтора року стали подружжям.
Світлана завжди казала, що найголовніше в житті — залишатися людиною, навіть тоді, коли світ навколо змінюється. Саме вона навчила сина доброті, чесності та повазі до інших.
Народження і дитинство
Ніколас народився, коли його батьки були ще досить молодими. Вони вирішили, що для виховання дитини краще жити ближче до природи, тому переїхали до селища на околиці Києва. Це було тихе й затишне місце з чистим повітрям, зеленими полями та спокійними вечорами.
Там минуло його дитинство. Він бігав босоніж по траві, ловив метеликів і грав із місцевими хлопцями у футбол.
Батько завжди знаходив для нього час. Він учив сина не лише грати у футбол, а й мислити, бути чесним у грі та не боятися поразок. Він пояснював, що поразка — це лише ще один крок до майбутньої перемоги.
Мати, хоча й залишила роботу в Києві, не припинила допомагати людям. Вона почала консультувати жителів селища з юридичних питань, допомагала складати документи та розбиратися в різних життєвих ситуаціях. Ніколас часто бачив, як до їхнього дому приходили люди зі своїми проблемами, а мати уважно вислуховувала кожного і знаходила рішення.
Коли хлопцеві виповнилося три роки, батьки віддали його до дитячого садка. Там він уперше навчився спілкуватися з однолітками, зрозумів, що таке дружба, підтримка та лідерство. Він був активним і веселим хлопцем, тому під час ігор його часто обирали капітаном.
Шкільні та підліткові роки
Коли Ніколас пішов до школи, його життя стало більш відповідальним. Він добре навчався, але найбільшим його захопленням залишався спорт. Футбол займав майже весь його вільний час.
Батько записав його до дитячо-юнацької спортивної школи. З кожним роком Ніколас усе більше відчував, що футбол — важлива частина його життя. Тренування відбувалися за будь-якої погоди: і під дощем, і під снігом. Йому подобалося відчуття руху та командної єдності, коли вся команда довіряє тобі м’яч і рішення.
Мати ж прагнула, щоб син розвивався не лише у спорті, а й у навчанні. Вона помічала його логічне мислення й уважність, тому іноді говорила, що він міг би стати юристом. Через це між батьками інколи виникали суперечки щодо його майбутнього.
Ніколас довго розмірковував над тим, ким хоче стати. І коли йому виповнилося сімнадцять років, він зрозумів, що його приваблює інший шлях — військова справа. Йому подобалися дисципліна, порядок, техніка та відповідальність. Тому він вирішив вступити до Військового інституту.
Це рішення було непростим, але він відчував, що саме так має вчинити.
Навчання і служба
Навчання у військовому інституті стало одним із найважливіших періодів у житті Ніколаса. Він звик до ранніх підйомів, регулярних тренувань і чіткої організації кожного дня. Там курсантів навчали не лише військовій справі, а й умінню мислити, приймати рішення та бути лідерами.
У 2020 році Ніколас отримав звання лейтенанта Збройних Сил України. Це був день великої гордості — не лише для нього, а й для його родини. Батько стояв поруч у формі, мати тримала квіти, і в їхніх очах було щире щастя.
Служба в армії змінила його. Вона зробила його сильнішим, витривалішим і спокійнішим. Він навчився цінувати прості речі — гарячий чай у холодну погоду, підтримку побратимів і короткі дзвінки додому.
Коли у 2022 році почалося повномасштабне вторгнення, Ніколас без вагань став до служби поруч зі своїми товаришами. Вони виконували бойові завдання іноді майже без відпочинку. У липні того ж року під час однієї з операцій він отримав поранення — уламок влучив у ребра.
Після евакуації його відправили до шпиталю в Києві. Попереду були довгі тижні лікування, біль і безсонні ночі. Але щодня до нього приходила мати — з книгами, фруктами та підтримкою. Батько теж був поруч, намагаючись залишатися сильним. Саме завдяки їм Ніколас зміг витримати цей період.
Теперішнє життя
Сьогодні Ніколас живе в Києві. Він повністю відновився після поранення і знову повернувся до служби. З часом він зрозумів, що його справжня сила — у вірності, витривалості та підтримці інших.
Йому подобається допомагати іншим військовим, ділитися досвідом і навчати молодих бійців тому, чого колись навчили його старші.
Іноді він проводить тренування з дітьми у спортивній школі, де працює його батько. Йому приємно бачити, як у хлопців горять очі і як вони мріють про свої майбутні перемоги.
Увечері Ніколас іноді сідає за комп’ютер, щоб пограти у стратегії або провести час із друзями за переглядом фільму.
Він не вважає себе героєм. Він просто робить те, що вважає правильним. У його житті було чимало випробувань, але кожне з них зробило його сильнішим.
Його життєвий девіз простий:
“Коли падаєш — вставай. І йди далі.”
Батьки пишаються ним, і це для нього найбільша нагорода. У майбутньому він мріє створити власну сім’ю та виховати дітей так, як виховали його — у любові, підтримці та вірності Україні.
Він знає, що попереду ще багато доріг, і готовий пройти їх чесно, гідно та по-людськи.
