Батьки
Мама — Вікторія Духова народилася в селищі Михайлівка в середньостатистичній сім’ї фермерів. Добре вчилася у школі, була товариською та ввічливою дівчиною. Після закінчення школи склала всі іспити на відмінно та вступила до інституту внутрішніх справ у Дніпрі на спеціальність «адвокатська діяльність».
Тато — Олександр Духов
Народився у Дніпрі, у сім’ї власника приватного детективного агентства під назвою «ОГУРЧИК». Виховувався з хорошими моральними цінностями, мав інтерес до зброї та армії. Навчався в Академії права в Дніпрі, щоб у майбутньому допомагати батькові розвивати його бізнес.
Знайомство
Батьки познайомилися у 1995 році, коли Олександр приїхав до Дніпра в інститут внутрішніх справ за студентською програмою обміну. У кафе на першому поверсі він зустрів Вікторію, запросив її на прогулянку парком. Тато подарував мамі великий букет троянд і провів її на красиву галявину біля озера. Там було накрите покривало, на якому стояв маленький дерев’яний столик із відкритим італійським вином, великою коробкою солодощів, фруктами та шампанським. Вони чудово провели той вечір і закохалися з першого погляду. Згодом Олександр запросив Вікторію до Дніпра, де під час прогулянки на гондолі зробив їй пропозицію. Вона сказала «так», хоча від несподіванки гондола затряслася, і тато впав у воду, загубивши каблучку. Після весілля вони жили у Дніпрі два роки.
Син Харукі народився у Дніпрі. Мама хотіла народжувати вдома, але для власного здоров’я залишилася в лікарні в Дніпрі. До двох років Хакурі жив із дідусем Володимиром Івановичем, де бабуся й дідусь навчали його італійської мови та кулінарії.
Дитинство
У три роки сім’я переїхала в іншу квартиру в Дніпрі. Там Харукі уперше пішов до дитячого садка. Він ріс жвавим і допитливим хлопчиком, йому подобались радіокеровані машинки, літаки та військова тематика. У п’ять років йому подарували радіокерований гелікоптер, і це стало його улюбленою іграшкою. У садок ходити не любив через тиху годину — замість сну він грався, читав дитячі журнали та навчався читати книжки.
Шкільні роки
У шість років Харукі пішов до школи — з нетерпінням чекав цього моменту. Вивчив усі вірші до першого дзвоника та з захопленням відповідав на запитання вчителів. Одного разу, проходячи повз спортзал, він почув крики — двоє хлопців ображали однокласницю. Харукі заступився за неї, дав здачі одному з кривдників, інший утік. Увечері мама насварила його, а тато похвалив за мужність, але порадив стримувати «італійську гарячу кров».
У середній школі Харукі почав займатися єдиноборствами, займав призові місця, грав у комп’ютерні ігри, особливо шутери, дивився бойовики й комедії, що формувало його почуття гумору та рішучість.
На канікулах їздив до дідуся в село Михайловку. Дідусь В’ячеслав, колишній розвідник, навчав онука поводженню зі зброєю, розповідав про армійське життя, і Харукі вирішив, що також служитиме країні.
Студентське життя
Після успішного складання ЗНО Харукі вступив на факультет спеціального призначення групи «А» в Дніпрі. Брав участь у студентському самоврядуванні, стажувався в районному відділі поліції, де здобув перший практичний досвід.
Навчання було виснажливим, але цікавим: вивчав кримінальне, цивільне, адміністративне, міжнародне право, тренувався фізично та психологічно. Активно займався спортом — дзюдо, футболом, баскетболом. Паралельно допомагав батькам вести юридично-детективне агентство, що дало йому досвід управління фінансами та розслідування справ.
24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення. Групу Харукі перекинули на оборону Дніпра. Вони підтримували «Азов», викривали ДРГ та зрадників. В одній із засідок їхня група знищила ворожу колону. Під час допиту кадирівця, який розповів про зґвалтування дівчини, Харукі не витримав — поранив підозрюваного. Його тимчасово усунули, відправили на реабілітацію, але вже через тиждень він повернувся на передову.
Під час бою в одному із сіл Харукі було поранено. Медик врятував його. Після лікування він перевівся до Національної поліції, де працював над забезпеченням порядку в тилу. Згодом обіймав посади підполковника та полковника Національної поліції України. Після служби в поліції був переведений до Служби безпеки України, де також став підполковником, а згодом — полковником.
У СБУ Харукі зарекомендував себе як дуже розумний, принциповий та рішучий офіцер. Він ініціював і відкривав кримінальні справи проти недоброчесних державних службовців, викриваючи корупцію та зловживання владою. Його справи часто ставали гучними, а репутація — незаплямованою.
Сьогодення та майбутнє
Харукі сьогодні — полковник у відставці поліції та СБУ, відомий за витримку, силу духу та лідерство. Його поважають колеги, цінують підлеглі. Він продовжує навчання, викладає в академії, готує власний
Мама — Вікторія Духова народилася в селищі Михайлівка в середньостатистичній сім’ї фермерів. Добре вчилася у школі, була товариською та ввічливою дівчиною. Після закінчення школи склала всі іспити на відмінно та вступила до інституту внутрішніх справ у Дніпрі на спеціальність «адвокатська діяльність».
Тато — Олександр Духов
Народився у Дніпрі, у сім’ї власника приватного детективного агентства під назвою «ОГУРЧИК». Виховувався з хорошими моральними цінностями, мав інтерес до зброї та армії. Навчався в Академії права в Дніпрі, щоб у майбутньому допомагати батькові розвивати його бізнес.
Знайомство
Батьки познайомилися у 1995 році, коли Олександр приїхав до Дніпра в інститут внутрішніх справ за студентською програмою обміну. У кафе на першому поверсі він зустрів Вікторію, запросив її на прогулянку парком. Тато подарував мамі великий букет троянд і провів її на красиву галявину біля озера. Там було накрите покривало, на якому стояв маленький дерев’яний столик із відкритим італійським вином, великою коробкою солодощів, фруктами та шампанським. Вони чудово провели той вечір і закохалися з першого погляду. Згодом Олександр запросив Вікторію до Дніпра, де під час прогулянки на гондолі зробив їй пропозицію. Вона сказала «так», хоча від несподіванки гондола затряслася, і тато впав у воду, загубивши каблучку. Після весілля вони жили у Дніпрі два роки.
Син Харукі народився у Дніпрі. Мама хотіла народжувати вдома, але для власного здоров’я залишилася в лікарні в Дніпрі. До двох років Хакурі жив із дідусем Володимиром Івановичем, де бабуся й дідусь навчали його італійської мови та кулінарії.
Дитинство
У три роки сім’я переїхала в іншу квартиру в Дніпрі. Там Харукі уперше пішов до дитячого садка. Він ріс жвавим і допитливим хлопчиком, йому подобались радіокеровані машинки, літаки та військова тематика. У п’ять років йому подарували радіокерований гелікоптер, і це стало його улюбленою іграшкою. У садок ходити не любив через тиху годину — замість сну він грався, читав дитячі журнали та навчався читати книжки.
Шкільні роки
У шість років Харукі пішов до школи — з нетерпінням чекав цього моменту. Вивчив усі вірші до першого дзвоника та з захопленням відповідав на запитання вчителів. Одного разу, проходячи повз спортзал, він почув крики — двоє хлопців ображали однокласницю. Харукі заступився за неї, дав здачі одному з кривдників, інший утік. Увечері мама насварила його, а тато похвалив за мужність, але порадив стримувати «італійську гарячу кров».
У середній школі Харукі почав займатися єдиноборствами, займав призові місця, грав у комп’ютерні ігри, особливо шутери, дивився бойовики й комедії, що формувало його почуття гумору та рішучість.
На канікулах їздив до дідуся в село Михайловку. Дідусь В’ячеслав, колишній розвідник, навчав онука поводженню зі зброєю, розповідав про армійське життя, і Харукі вирішив, що також служитиме країні.
Студентське життя
Після успішного складання ЗНО Харукі вступив на факультет спеціального призначення групи «А» в Дніпрі. Брав участь у студентському самоврядуванні, стажувався в районному відділі поліції, де здобув перший практичний досвід.
Навчання було виснажливим, але цікавим: вивчав кримінальне, цивільне, адміністративне, міжнародне право, тренувався фізично та психологічно. Активно займався спортом — дзюдо, футболом, баскетболом. Паралельно допомагав батькам вести юридично-детективне агентство, що дало йому досвід управління фінансами та розслідування справ.
24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення. Групу Харукі перекинули на оборону Дніпра. Вони підтримували «Азов», викривали ДРГ та зрадників. В одній із засідок їхня група знищила ворожу колону. Під час допиту кадирівця, який розповів про зґвалтування дівчини, Харукі не витримав — поранив підозрюваного. Його тимчасово усунули, відправили на реабілітацію, але вже через тиждень він повернувся на передову.
Під час бою в одному із сіл Харукі було поранено. Медик врятував його. Після лікування він перевівся до Національної поліції, де працював над забезпеченням порядку в тилу. Згодом обіймав посади підполковника та полковника Національної поліції України. Після служби в поліції був переведений до Служби безпеки України, де також став підполковником, а згодом — полковником.
У СБУ Харукі зарекомендував себе як дуже розумний, принциповий та рішучий офіцер. Він ініціював і відкривав кримінальні справи проти недоброчесних державних службовців, викриваючи корупцію та зловживання владою. Його справи часто ставали гучними, а репутація — незаплямованою.
Сьогодення та майбутнє
Харукі сьогодні — полковник у відставці поліції та СБУ, відомий за витримку, силу духу та лідерство. Його поважають колеги, цінують підлеглі. Він продовжує навчання, викладає в академії, готує власний
Останнє редагування:
